Вражає точність деяких портоланів. Виконане українським ученим-географом А. Гордєєвим комп’ютерне порівняння берегової лінії Чорного моря, зображеного на портоланах П. Вісконте (1313 та 1318 рр.), з Каталанського атласу 1475 р. та ін., із сучасним супутниковим знімком показують розбіжність лише 2—7 %. І якщо брати оновлення інформації, то обриси берегів на портоланах XIV ст. не змінювалися, давши одразу «стандарт», незмінний аж до XVIII ст.
Можемо ще для прикладу звернути увагу на околиці Чорного моря в атласі Вісконте Маджоло (1512). Бачимо загальні обриси узбережжя Чорного моря та ближчі держави: Туркія (Туреччина), Команія (половці), Тартаро (Татарія), Полонія (Польща), Русія. Яке саме державне утворення вважається «Руссю» — визначити важко. Імовірно, що Московія, адже капелюх «короля Русі» (тюрбан) ідентичний капелюху царя Татарії, що вказує на політичний зв’язок із Золотою Ордою або «цивілізаційний» зі Сходом взагалі. Великого князівства Литовського, Жемайтійського і Руського або Руського воєводства Польського королівства з центром у Львові це не могло стосуватися. Після виходу Великого Московського князівства з-під безпосередньої влади Орди 1480 р. воно з деяким запізненням потрапляє на портолани як королівство (суверенна держава). Певну загадку становить те, що мав на автор на увазі під таким анахронізмом, як «Команія».
* * *
Якщо італійці були більш прагматичні й зазвичай не виходили у своїх картах за межі Середземномор’я, каталанці з Майорки намагалися позначити й невідомі або маловідомі землі, зображені навколо стандартного портолану — аж до Китаю. Їхня карта була вже не лише портоланом, але побудованою навколо нього картою світу. Саме до таких належить відомий «Каталанський атлас» 1375 р. Він складається з 12 аркушів, 4 з яких містять космографічні та навігаційні деталі. Автором його був Абрагам Креск (1325—1387), юдей з острова Майорка. Він тривалий час був особистим «майстром карт світу та компасів» короля Арагона Педро III. Великі суходільні простори на картах дозволили Креску повправлятися в легендах і спробах надати відносно свіжу корисну інформацію (наприклад, із мандрівок Марко Поло) або знову згадати «народ Гог і Магог», який чекає кінця світу біля Каспію, чи про Антихриста.
Звісно, що з портоланів Чорного моря ми можемо взяти для нашої мети не надто багато, окрім переліку тогочасної топоніміки (географічних назв), яка суттєво відрізняється від сучасної, простежити зміни, які відбувалися залежно від міжнародної політики, спробувати знайти на суходільних маргінесах якісь коментарі або назви держав чи народів. У XIV—XVII ст. більшість назв уздовж берегів Чорного моря була грецькою, вкраплювалися свідчення існування поруч слов’ян, тюрків, грузинів, русі, генуезців, венеціанців, пізанців. Частина грецьких назв згодом перетвориться на турецькі, але переважно шляхом буквального перекладу. Геральдичні знаки покажуть нам розширення і скорочення Золотої Орди, престоли церковних ієрархів, існування італійських володінь у Криму та факторій уздовж узбережжя, появу Молдавського князівства, падіння Константинополя та перетворення Османської імперії на велику державу. Потенційну присутність русинів ми можемо відчути скоріше за варязькою спадщиною у назвах: insula Rossa (острів Джарилгач), Roxofar (пункт на півострові Тарханкут), Varango Limena (Варязька Стіна неподалік від Россофара). Їх розташування нагадує сліди шляху «з варяг у греки».
Загалом наші терени лишалися для італійських моряків на периферії інтересів — як віддалені зовнішні землі. Але серед тих топонімів, які ґрунтовно зібрав відомий дослідник портоланів І. Фоменко, ми можемо натрапити й на більш цікаві назви. Але враховуємо, що портолан «закінчувався» неподалік від берега, і тому вказані назви говорять про те, що цей об’єкт може знаходитися там, де підписано, а може — і далеко за межами карти в «тому напрямку». Є у нас (перераховуємо за І. Фоменком — від Дунаю до Дону) Європа, Сарматія Європа, Русія, тартари буджацькі, Волощина, Бессарабія (це все в межах Бессарабії, Русія — подалі за тартарами і Волощиною, за Дністром на схід — Подолія, тартари очаківські, турецьке «Ард ал-Русіа» (Русь), Тартарія, Куманія, Аланія. Далі вже відомий нам Танаїс. Крим зветься або «Таврикою», або «Кимеа». Ланцюжок портів не внесе тут чогось суттєво нового. Політичні позначки ми вже згадували, єдине слід зазначити, що на портолани такі реалії потрапляли із запізненням на 15—20 років. Зрозуміло, що шляхом від Чорного моря до Русії, виходячи з інформації портоланів, могли бути Прут, Дністер і Дніпро. Лідером уваги італійських торговців і навігаторів у наших краях був, звісно, Білгород на Дністрі, який у них мав назву Монкастро. Над ним до певного часу майорять прапори з тамгою Джучидів (символ влади Золотої Орди), а близько 1450 р. підіймається бичача голова з герба молдавських господарів.
Коли ж обрії портоланів розширялися, то туди втрапляли й навіть російські міста під ординською тамгою — на карті Анджеліно де Лалорто 1339 р. (є Рязань, Москва, Новгород) та на згаданому Каталанському атласі 1375.3 1482 р. (портолан Хайме Бертрана) у широкій перспективі морських карт з’являється мальований персонаж «Rey de Rossia» (або «Russia») — «король Русі», основним опонентом якого є намальований поруч із шаблею «король Тартарії». Розмір фігурок володарів позначав рівень могутності та суверенітету держави. Імовірно, посилення Московії часів Івана III вивело її у перелік східноєвропейських держав. Цікавим нюансом було те, що європейські правителі зображені в коронах, азійські — у тюрбанах. «Король Русі» — ні так, ні так, буває з якоюсь страшною рудою бородою. Можливо, це траплялося з огляду на його невідому далеким каталанцям «цивілізаційну приналежність» — до європейсько-християнського світу чи до Азії. Згодом автори все-таки надягають на нього корону, він збільшується в розмірі в порівнянні з королем тартарів, а з часів Івана Грозного останній стає другорядною маленькою фігуркою. Інший напрям щодо Русі — вгору Прутом і Дністром — не було якось уточнено. Але характерно, що портолани позначали назви суверенних (сучасною мовою) держав, а наші землі входили тоді, за цими критеріями, до Литви або Польщі. Тому бачимо скоріше регіональні назви (як-от Поділля), аніж загальні. Можливо, «Русія» в бік Пруту і Дністра є також регіональною щодо львівського Руського воєводства корони Польської. Але державні кордони на портоланах не позначалися і ми тут можемо лише робити припущення.
* * *
У XV ст. відбувається революція у картографічному світобаченні західних європейців. Із загроженої, а згодом поваленої турками-османами Візантії на захід рушило чимало грецьких учених, які принесли з собою ще багато рукописів, наукових праць та іншої античної спадщини, втраченої Заходом. Потрапили туди, зокрема, й візантійські варіанти карт Клавдія Птолемея, які ілюстрували його «Географію». Як ми вже згадували вище, досі лишається невідомим, чи були це дійсно копії карт, створених безпосередньо Птолемеєм, чи то була пізня спроба візуалізації його географічних описів землі. Самі інструкції з приводу створення карт Птолемей дійсно писав, але незрозуміло, чи встиг він самотужки втілити в життя свої рекомендації. Класик історії картографії Лео Багров уважав відому нам «Географію» Птолемея «величезною компілятивною роботою, що містить карти трьох або чотирьох різних авторів», переважно візантійських учених XIII—XIV ст. Та проте для нас єдино важливим є те, що знайомство з цими картами спричинило на Заході справжню сенсацію. Сам принцип карти світу з північною орієнтацією, опертою на довготу й широту та з доданими регіональними картами, створював той образ світу та його частин, що ґрунтувався на «класиці» і який запанує у картографуванні в наступні століття і дійде до наших часів.
Утім, класичний образ землі вже був недостатнім. З 1420-х рр. до чергових рукописних «перевидань» Птолемея додаються нові карти тих частин світу, яких у нього не було — наприклад, Північної Європи. Німеччина, Нідерланди, Англія були промоутерами Відродження і також прагнули «побачити себе», попри необізнаність давнього грека про їхні краї. Німецький картограф Доннус Ніколаї Германус переробляє та стандартизує «птолемеєві» карти і додає перші нові. Врешті, щойно винайдений друкарський верстат дозволяє зробити Птолемея автором бестселера.
Уперше птолемеївський атлас вийшов друком 1477 р. у Болоньї (це перший друкований атлас), і дедалі більше — в інших передових країнах. Ще один німецький картограф Генрік Германус додає карти Англії та Ірландії, Іспанії, Галлії, Германії, Скандинавії, Італії, Сицилії, інші мапи та морську карту Середземномор’я. Друкована 1482 р. в Ульмі версія вже містила карту Прибалтики («Сучасну карту Пруссії, Норвегії, Готії та Русії, понад наданих Птолемеєм»). Отже, нарешті Східна Європа мусила потрапити на регіональні карти і в такий новий жанр, як «карти країн». Зауважимо, що раніше карти існували лише як кадастрові схеми земельних ділянок (у Єгипті та Вавилоні), згадані нами на початку дороговкази-ітинерарії, схеми світу («Т-О») та похідні від них навігаційні (портолани). Як не дивно, майже не траплялося спроб створити карту окремої цілої країни.
Теперішнє наукове картографування можна було здійснити вже на підставі точної топографічної зйомки, визначення географічних координат та з використанням належних інструментів. Це потребувало чимало часу, колективних зусиль, оскільки модерні карти потребували участі багатьох людей із різних країн, які б обмінювалися географічною інформацією.
Цей перехідний етап позначився здобутками видатного польського картографа XVI ст. Бернарда Ваповського (1470— 1535), який вносив виправлення до карт Птолемея, що видавалися у збірках, започаткованих Миколою Кузанським (1401— 1464). Здобутком Ваповського є опрацювання карти «Сучасна карта Польщі, Угорщини, Богемії, Німеччини, Русі, Литви» (1507—1509). Ця карта задавала коло певних політонімів (назв державних утворень), де лише Русь по суті випадала з цього кола, будучи складовою Великого князівства Литовського та королівства Польського. Це є свідченням існування певного географічного «руського простору», який не поспішав «розчинятися». З того ж часу ми також спостерігаємо увагу до виокремлення й адміністративних регіонів на українських землях на підставі доволі приблизних меж давніших князівств та сучасних воєводств. 1526 р. Ваповський випустив «Карту Сарматії», де вперше позначив регіон Поділля та застосував українську транскрипцію написання багатьох географічних назв.
1540 р. виходить заснована на працях Ваповського карта «Польща й Угорщина» німецького гуманіста та космографа Себастьяна Мюнстера (1488—1552), яка згодом регулярно перевидавалася протягом 60 років. На ній присутні регіональні назви (Волинь, Поділля, Покуття, Кодимія — від річки Кодима[2]) і загальна назва — Русь. Визначний географ і картограф, професор Гейдельберзького університету Мюнстер вкрай уважно ставився до своїх джерел, створивши мережу географів-інформаторів по всій Європі.
