Здавалося, тридцять із лишком століть тому гармонія більш-менш мирного співіснування на землях краю від лісів Півночі до теплих морів нарешті була досягнута. Число мешканців краю зросло до небачених раніше розмірів. Хлібороби освоїли території, доступні раніше тільки невибагливим кочівникам. Край забезпечував себе зерном, м’ясом, металом і багатів на транзитній торгівлі з передовими цивілізаціями Європи та Сходу. Здавалося, ще трохи — і виникнуть тут великі, багаті квітучі міста, держави під керівництвом могутніх правителів, а мудрі жерці надійно забезпечать краю вічну милість богів.
Проте залежність давньої економіки від природних умов черговий раз повільно, але впевнено призвела до чергового економічного краху. Сталося це в останній чверті II тис. до н. е. Клімат став набагато сухішим. «Набагато» — це настільки, що рівень Дніпра три тисячі років тому став чи не найнижчим за всю історію існування цієї великої й завжди повноводної річки! За таких умов хліборобство у степовій смузі втратило свою ефективність.
Сабатинівська культура занепала і зникла. Сотні її селищ змінили нечисленні поселення білозерської культури, жителі яких виживали явно не за рахунок хліборобства, а кочували вздовж річкових долин. Але куди ж могла подітися така кількість населення? Оскільки масових поховань померлих від голоду сабатинівців поки що не знайдено, залишається припустити, що вони вчасно встигли кудись піти. Деякі сліди вдалося відшукати на півдні, в Анатолії — серед руїн легендарного Іліона (Трої). Тут археологи натрапили не лише на бронзові вістря стріл і фрагменти посуду, відомого за дослідженнями сабатинівських поселень. На руїнах спаленого міста прибульці почали будувати й нові оселі, облаштовуючи фундаменти так, як це звикли робити на своїй далекій батьківщині.
Однак і в Троаді залишилися не всі — знайшлося чимало охочих долучитися до війська, що вирушило по здобич не абикуди, а до Палестини, а потім до Єгипту. Ця навала увійшла в історію як війни з біблійними філістимлянами та переможні битви фараонів проти «народів моря». Можливо, саме воїни з далекої півночі зображені на рельєфах храмів країни Нілу: з круглими щитами, короткими мечами та парою списів. Цей комплект озброєння відомий дослідникам за розкопками в Причорномор’ї.
Частина ж мешканців степів знову перекваліфікувалася на кочівників — з усіма наслідками як для себе, так і для сусідів, як це було за тисячу років перед тим. Наставала кімерійська епоха.
Кімерійці
Народ із легенди
Писемних джерел, що оповідали б докладно про події, які відбувалися в степах на північ від Чорного моря на початку першого тисячоліття до нашої ери, із зрозумілих причин збереглося не так уже й багато. Натомість є ассирійські, вавилонські й фінікійські записи, праці «батька історії» Геродота, найдавніші біблійні тексти... В усіх є згадки про народ, котрий стрімко вирвався з далеких степів. У Біблії їх називали «народом, чиї сагайдаки повні смертоносних стріл». Геродот називав їх кімерійцями, а ассирійські таблички доносять навіть імена їхніх вождів і ватажків загонів — Теушпа Лігдамес, Шандакшатра (тобто кшатрій — воїн, Шанда — воїн).
Городище Дикий Сад, «місто мужів кімерійських» над Південним Бугом, так і залишалося центром околиці. За його укріпленнями жили ремісники. Але серед виготовленої ними продукції з’явилися нові вироби: деталі кінської збруї. І не просто для керування конем, а для ефективного управління бойовим конем. Знахідка вирізаної кістки, зовсім непоказних на перший погляд стрижнів із трьома отворами (їх називають псаліями), є речовим доказом присутності на городищі кінного підрозділу. Деякі псалії зламані по отворах, у які просмикували шкіряні ремені. Це й зрозуміло — кістка матеріал неміцний. Але псалії саме такої ж конструкції в ті часи вже відливали із бронзи або навіть кували із заліза. У сполученні з деякими тактичними новинками та прийомами навчання коня ці нехитрі вироби досить відчутно вплинули на подальшу історію нашого краю та його ближніх і далеких околиць.
Для початку кімерійці та їхні сусіди вдосконалили кінську збрую. Модернізована вуздечка з металевими псаліями й уздою вудилами дозволяла набагато краще управляти конем. Саме кімерійці, можливо, стали родоначальниками нового роду військ — кінноти, точніше кінних стрільців. За однією з версій, саме слово «кімерійці» можна перекласти як «кінний загін». Надійне керування конем надало вершникові перевагу як над пішими воїнами, так і колісницями — основним ударним засобом того часу. На озброєння було взято довгий, понад метр, залізний меч і лук зі стрілами, оснащеними металевими вістрями. Легкі, маневрені вершники обсипали ворога хмарами стріл. Бронзові литі наконечники без проблем пробивали шкіряні або повстяні обладунки. Кімерійські кіннотники могли з відстані 100—150 м тримати під прицільним обстрілом ворожу піхоту й колісниці. У військовій справі нові прийоми бою, невідомі та несподівані для супротивника — то перша запорука успіху. Коли ж смертоносні стріли зробили свою справу й лави супротивника були достатньо проріджені, наставав момент атаки: довгий меч надавав змогу успішно рубати пішого супротивника з коня. На додаток до меча вершник був озброєний кинджалом. Так сформувалася класична пара клинків, подібна до набору лицарської зброї середньовіччя. Вершники мали на озброєнні також списи й сокири.
(Черкащина), яке належало населенню «чорноліської» культури: військовий трофей або жертвопринесення? Кінець IX — початок VIII ст. до н. е.
Однак рано чи пізно на кожну силу знайдеться потужніша сила. Країна кімерійських вояків у понтійских (причорноморських) степах впала під ударами не менш вправних у військовій справі, але більш численних скіфських племен. Вони прийшли зі сходу. Спочатку з ними зіштовхнулися кімерійці, котрі жили в Передкавказзі, на берегах Азовського моря. Кімерійці були поставлені перед вибором: битися чи кудись піти.
І тоді вони обрали свою подальшу долю згідно з власним уявленням про честь та гідність, а також цінності й сенс людського буття. Слід зазначити, що вже в ті далекі часи уявлення про перелічені вище поняття в народу та тієї його частини, котра вважала себе елітою суспільства, відрізнялися істотно. Для скіфів боротьба з кімерійцями була війною за віднайдення нової батьківщини. Такі події завжди обростають багатьма легендами, які вигадливо переплітаються. Їхні уривки, записані античними авторами, дотепер намагаються розгадати історики й археологи, щоб простежити долю та земний шлях кімерійців і скіфів.
Можна виділити кілька етапів «взаємодії» Європи зі степовими воїнами. Спочатку були походи кінних загонів із метою грабунку. Вони розпочалися ще років за сто до приходу в степи скіфів. Потім кімерійці стали осідати в степових районах за Карпатами, головним чином на угорській рівнині. І, нарешті, ці степи, відомі давнім еллінам як «рівнина Лауріон», стали останнім пристановищем кімерійців, котрі полишили «країну Гамір» в Азії під тиском могутніших ворогів.
Про кімерійських вершників не з казок знали етруски й елліни. Судячи з давніх зображень від цього «близького знайомства» залишилися неприємні спогади. На античних посудинах і саркофагах, створених в етруських і еллінських містах, майстри зображували чорні силуети кімерійських вершників з піднятими над головами довгими мечами або кінних стрільців-лучників. Найчисленнішими знахідками, які пов’язують із приходом кімерійців, є деталі й прикраси кінської збруї — вудила, різноманітні псалії, деталі упряжі колісниць. Втім, ці речі, корисні й раціонально сконструйовані, могли закуповуватися, вимінюватися й нарешті копіюватися місцевими умільцями за кімерійськими зразками. Те саме можна сказати про прикраси та зброю, особливо про вістря стріл. Проте є випадки, коли всі ці речі знайдено в похованнях, зроблених за властивим кімерийцям обрядом, або ж у скарбах.
На Великій Угорській рівнині, особливо біля підніжжя Букових гір і Матри, знайдено стільки кімерійських старожитностей (переважно в похованнях), що є підстави говорити про міграцію кочівників у цей регіон. Чи не сюди вони спробували піти від скіфів, що вдерлися у Причорномор’я? Можливо, таких хвиль переселення могло бути декілька, причому не тільки з Причорномор’я. Оскільки в цих місцях знайдено багаті поховання, вважають, що тут могло існувати кімерійське племінне об’єднання на чолі з «царями».
Якщо вірити Геродоту, то на військовій нараді кімерійці розглядали два варіанти подальших дій. Вожді-царі були за битву з прибульцями, натомість «народ» пропонував піти з батьківщини без бою. Кожна сторона завзято стояла на своєму. У результаті кожен учинив так, як вважав єдино можливим, тому що народ не почув царів, а царі не побажали підкоритися народу. Вже понад сто років археологи шукають і знаходять у Наддністрянщині, у районі Тирасполя, поховання кімерійських воїнів — адже саме тут, за Геродотом, поховані ті горді царі, що не побажали здатися скіфам чи полишити свої володіння, а тому перебили одне одного у двобої. Завдяки цим розкопкам було відкрито чимало старожитностей різних епох, переважно більш давніх, ніж ті, що цікавлять нас зараз. Однак було знайдено й поховання кімерійців, щоправда, доволі нечисленні та скромні. Це здебільшого поховання воїнів. Одне з них, досліджене у Слободзеї (Молдова) мало при собі набір кінської збруї (псалії та вудила), залізний меч, брусок, залишки скромного дерев’яного щита й деякі інші деталі спорядження. Так що братську могилу кімерійських царів біля Тирасу-Дністра археологам іще треба розшукати. Однак навряд чи кімерійська еліта поголовно загинула у бою над Тирасом, адже історичні й археологічні дані свідчать: народ кімерійський і надалі не обходився без царів.
Кімерійці, що мешкали в Приазов’ї та на рівнинах Передкавказзя (про них дещо відомо з однієї версії міфу про аргонавтів) під ім’ям гелонів і навіть мали там фортеці, перебралися, як повідомив римський історик Плутарх, «на північ, у лісовий край». Вважають, що цим «лісовим краєм» була північ Полтавської, частина нинішніх Сумської і навіть Чернігівської областей. Деякі кімерійці, судячи зі знайдених багатих курганів, теж на чолі з царями, відкочували до городищ на Правобережжя Дніпра. І ті, й інші не припиняли зв’язку зі своїми одноплемінниками, котрі вирушили на південь, у Закавказзя, — про це свідчать привезені з тих далеких країв речі. Поховання кімерійців знайдені також у Криму. Там частина з них цілком могла приєднатися до таврів, що укріпилися у передгір’ях.
