Навіть Андрусівське перемир’я не припинило опору вищого духівництва української церкви поглинанню Московською церквою України. Лише Вічний мир із Польщею Росії вирішив на тривалий час програш Української православної церкви Москві.
Автономізм чи самостійництво?
Автономізм козацької старшини випливав з природної боротьби козацтва за свої привілеї у XVI—XVIII ст. Зафіксовані вони були в ідеологічних постулатах в універсалах і договорах Війська Запорозького та в козацьких літописах-хроніках. Концентрований його вираз ми маємо в «Історії Русів».
Обмеженість козацького автономістського руху, що мав місце серед дворянства майбутніх Чернігівської і Полтавської губерній за часів намісника П. Рум’янцева, генерал-губернатора М. Рєпніна, полягала в апелюванні до прав «козацької нації», яка складалася з колишньої козацької старшини, а не всього народу. Він мав на увазі передовсім земельні привілеї та особисте дворянство для меншості та кріпацтво для більшості.
У цьому сенсі козацька шляхта-дворянство Гетьманщини торувало шлях поразки для польської шляхти Правобережної України, з тою різницею, що останнє мало за собою сталу державну традицію, підкріплену підвалинами католицької церкви й солідного фундаменту польської культури, які не дозволяли так швидко розчинитися колишнім елементам Речі Посполитої в російському морі.
Великий землевласник Гетьманщини апріорі був схильний мирно визнати російську державність за умов підтвердження царським урядом цієї земельної власності. Так само й польський великий і навіть середній землевласник готовий був визнати владу Російської держави над Правобережжям, відмовившись від ідеї відновлення «Історичної Польщі». Радикальної національно-демократичної ідеології натомість дотримувалася дрібна шляхта, яка формувала польську національну культуру XIX ст. Гетьманщина на початку XIX ст. мала дуже вузький прошарок дрібнопомісної інтелігенції, яка до того ж активно адсорбувалася в російській столиці, поза бажанням відриватися від підживлення етнічним середовищем.
Дух автономізму, що поновлювався згадками про військову звитягу, не мав соціальної бази для націотворення у нових умовах. В Україні був лише один центр вищої освіти — Харківський університет, відірваний від традиційного автономізму Полтавсько-Чернігівської території.
Традиційна козацька автономістська ідеологія зачіпала лише Лівобережну Україну. Правобережжя вже мало уявлялося українською територією. Воно вважалося втраченою для України. Недоліком історіософського погляду О. Лобисевича, братів Полетик, А. Чепи та інших був різкий антипольський погляд на українське минуле й поєднання російського та українського державних дискурсів. Останнє особливо помітне в «Історії Малоросії» М. Бантиша-Каменського, де стверджувалося існування української військової потуги й фактично держави, але з інкорпорацією до меж Росії.
Чи була Україна російською колонією? Євразійська колоніальна модель відносин між метрополією і залежною територією
Це питання не зовсім просте. Якщо на території країни нетитульного етносу існує адміністрація державної нації, то очевидним має бути вирішена проблема про існування колоніальних відносин між метропольним етносом і етносом нетитульним у цій країні. Проте поняття колоніалізму передусім стосується територій країн, які не мають спільних суходільних кордонів, наприклад заморські й заокеанські Території великих мореплавних імперій: Англії, Франції, Іспанії, Португалії, Німеччини, Голландії, Бельгії. Як відомо, таких територій Росія не мала.
Якщо шукати паралелі у відносинах між Україною та Росією, то напрошуються приклади Білорусі й Литви, Польщі та Литви, а також України і Білорусі як частин Речі Посполитої; Австрії у відношенні до приєднаних Чехії, Польщі, Хорватії та Угорщини. І в таких співвідношеннях проблема колоніалізму вже зовсім не є очевидною, оскільки ні Чехія зі Словаччиною, ні інші території колишньої Австрійської імперії Габсбургів не вважали себе колоніями.
Більше того, Угорщина часів існування дуалістичної Австро-Угорської держави мала в управлінні найбільше територій, більшість яких не були етнічно угорськими. Вона під скіпетром Габсбургів була мало не в чотири рази більшою, ніж сучасна незалежна Угорщина, існувала як імперія в середині імперії. І це при тому, що Угорщина все XVII і початок ХѴПІ ст. вела безперервні війни з Габсбургами, коли їхній державний центр перебував у Трансільванії під захистом Оттоманської Порти, і мала жваві контакти з Українською козацькою державою від часів Б. Хмельницького до І. Мазепи. Та ж Австрія жорстоко придушила революцію за незалежність 1848 р., стративши його керівників. А вже через 50 років на площі Героїв у Будапешті з нагоди 1000-річчя перебування угорців у Паннонії серед скульптур угорських героїв помістили й фігури імператорів-австріяків Марії-Терезії та Франца-Йосифа І.
Чехія (Богемія) за Люксембурзької династії в XVI ст. була ядром Австрійської імперії, а Прага — її столицею, головнішим за Відень містом. У Чехії, як і в Україні та всій центрально-східній Європі, міста були етнічно німецькими, а села — автохтонно слов’янськими (чеськими).
Частиною Росії була етнічна Польща, та чи була вона колонією? Частиною Речі Посполитої була і Україна з Білоруссю та Литвою, але історики не дають визначення цим територіям як колоніальним частинам Польської держави. І це зрозуміло, адже шляхетський стан Речі Посполитої не поділявся за національною ознакою. Уся шляхта була політичною нацією — поляками, залишаючись при цьому одночасно й русинами-православними. Костянтин Острозький і Адам Кисіль були «Gente Rutenus — natione Polonus». Така форма самоідентифікації була чинною, власне, до часів падіння Речі Посполитої за третім її поділом. Навіть козацька старшина за своєю ідентифікацією інерційно почувалася продуктом польської політичної нації й мала подвійну національну ідентифікацію, і в цьому гетьмани Б. Хмельницький, І. Виговський, П. Тетеря та ін. були так само дуалістами. Невипадково вони були легітимованими нобілітаріями-шляхтичами нарівні з іншими польськоетнічними шляхтичами. Тому й досить легко вирішувалася проблема польської орієнтації, а ідея триєдиної Речі Посполитої (Гадяцька унія 1658 р.) була ближчою за підданську концепцію Переяславської ради 1654 р.
Ірландія від часів О. Кромвеля і до революціонерів-терористів Шин-Фейну люто опиралася завойовницькому тиску Англії. Навіть радше ірландсько-англійські взаємини більше відповідають поняттю відносин метрополії та колонії. З Україною і в цьому випадку було складніше, оскільки не вся її територія потрапила під Російську імперію. Тож у нас є більше підстав говорити про цивілізацій ний розлом та існування європейського і євразійського культурного середовищ, ніж про колоніальні відносини.
А як оцінювати факт входження Північно-Східної Русі IX — XIII ст. в межі Київської держави? Землі в’ятичів були колонією Києва? Землі тодішньої Києворуської держави населяли хоч і відмінні етноси, але по суті ця держава є сукупністю східнослов’янських народностей з провідною роллю полян (прото-українців) і київських князів.
Литовсько-Руська держава XIV — XVI ст. за національною складовою була українсько-білоруською державою, де слов’янський землевласницький елемент значно переважав над литовсько-етнічним. А після низки польсько-литовських уній провідною верствою Литви стали поляки за мовою і культурою. Отже, і немає підстав говорити про колоніалізм литовців щодо українців.
Можемо казати про існування євразійської (російської) моделі колоніалізму, за якою приєднані території-держави стоять на вищому щаблі економічного і культурного розвитку за державу-метрополію. У Європі було навпаки: метропольна держава була розвиненіша в цьому сенсі від завойованих територій.
У плані ставлення до особистої свободи Російська держава була, за визначенням В. Липинського, монархією балканського типу. Індивід не мав громадянських свобод і перебував під деспотичною владою монарха, чого не було в монархіях питомої Європи, де існувала повага до індивідуума.
Іншою великою відмінністю України від Ірландії було те, що її провідна політична і культурна верства брала активну участь у розбудові Російської імперії, перебувала на вищих щаблях влади й цінувалася питомими росіянами. Історик К. Харлампович наводить у своїй відомій праці «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь» такі дані: майже всі єпископські посади в російській церкві у XVIII ст. обіймали українці; значна більшість викладачів Московської слов’яно-греко-латинської академії були вихованцями Києво-Могилянської академії. Мало не половина представників російської літератури до середини XVIII ст. були випускниками українських колегій і походили з українських етнічних територій: О. Безбородько був канцлером імперії Катерини II, першим міністром освіти також був українець — П. Заводовський. Крім того, значним був вплив козацької старшини при дворі імператриці Єлизавети.
З іншого боку, царські намісники в Україні, за переконанням історика О. Оглоблина, з часом, після тривалого перебування на її теренах, ставали автономістами. Обстоювання місцевих інтересів починає відчуватися в П. Рум’янцева-Задунайського, І. Гудовича та в інших представників царської адміністрації.
Отже, Україну до середини XIX ст. у певному сенсі можна вважати колонією. І в часи панування національного дискурсу в суспільно-політичній думці, з усвідомленням себе осібною нацією, українська еліта опиняється в колоніальному полоні панування російської і польської державних ідей.
Розуміння понять «нація», «українець», «малорос», «русин», «росіянин», «поляк»
Найбільше непорозуміння виникає, коли ми автоматично записуємо українцем будь-яку особу, що мешкає на території України. З точки зору сьогодення, це може бути виправдано поняттям громадянства, але ми часом екстраполюємо політичне його розуміння на події XIX — початку XX ст., що є в корені неправильним.
Поняття «українець» — це продукт 90-х рр. XIX ст., часу вступу України в третій, політичний, етап свого національного розвитку. Це не означає, що нашої етнічної спільноти, народу до цього не було, а є питанням його самоназви за різних часів. У другому, академічному, етапі українського відродження вживали різні визначення для людей, які ставали провідниками нового народницького напряму. Причому і В. Антонович, й інші не давали принципової ваги самому визначенню. Їх рівночасно називали поляки «малоросіянами» і «хлопоманами», росіяни — «україноманами» або «українофілами». Політичних діячів 1860-х — початку 1890-х рр. логічно визначати як українофілів. Це були добропорядні російські піддані, які вільний від служби час віддавали дослідженням різноманітних українознавчих проблем. У політичному або громадському житті вони помітної участі не брали.
