Влітку 1952 року, після того як Сташинський прослужив у спецзагоні близько року, його перевели у Київ для навчання у спецшколі МБД і підготовки до роботи за кордоном. Сташинський, очевидно, виявився добрим агентом. Начальство характеризувало його як «дисциплінованого, сміливого, кмітливого та ініціативного». Він мав кращу освіту, ніж товариші по службі, — більшість із них були сільськими хлопцями, які нічого в житті не бачили, крім гір, і не знали міського життя. Мало в кого був атестат про середню освіту. Навіть серед офіцерів МДБ і оперативників під прикриттям вищу освіту мали всього 13 відсотків особового складу, менше половини мало закінчену середню освіту. Сташинський з кількома курсами інституту за плечима був радше винятком.
Пропозицію переїхати до Києва на навчання він, очевидно, прийняв з полегшенням — більше не треба було зраджувати родину і ризикувати життям у сутичці з повстанцями. Він погодився, почав підготовку, і траєкторії його життя і життя Степана Бандери почали зближатися.
5. На вулицях Мюнхена
Холодна війна розгоралася, головним ворогом Радянського Союзу вважалися Сполучені Штати, але лінія фронту у цій війні проходила по Європі, зокрема по Німеччині. Радянський Союз прагнув розгорнути широку розвідувальну мережу за кордоном і готував для цього кадри[40].
Два роки в Києві Богдан вивчав шпигунське ремесло — фотографія, водіння, стрільба, конспірація, стеження, прийоми самооборони. Готуючись до роботи в Німеччині, він вивчав німецьку мову з репетитором, польську й неодмінно історію партії. Після випуску влітку 1954-го Сташинському видали документи на інше ім’я, потім на ще одне.[41].
Тепер він офіційно працював у КДБ, у березні 1954-го службу перейменували, і саме під цією абревіатурою вона стане відомою на весь світ. Після смерті Сталіна у березні 1953-го, боротьбу за владу в Кремлі виграв Микита Хрущов, колишній перший секретар Української СРСР. Він заручився підтримкою Політбюро і знешкодив свого головного конкурента Лаврентія Берію, керівника держбезпеки. У липні 1953 року Берію заарештували, а у грудні розстріляли. В опалу потрапили й люди Берії, зокрема генерал Павло Судоплатов, що кілька років він просидів у в’язниці. Роль суперубивці лишилася в минулому, завдання ліквідувати Бандеру дісталося новому поколінню чекістів та їхніх агентів. Саме до цього покоління належав Сташинський, він тепер мав протидіяти антирадянській українській еміграції за кордоном.
Шлях Сташинського з України в Німеччину вів через Польщу. Богдан перетнув радянсько-польський кордон на західній Львівщині влітку 1954 року. Прикордонники на одну годину відкрили кордон. Шлагбаум було піднято, і машина з Богданом і його куратором спокійно без перевірок перетнула кордон. Вони проїхали через усю країну в колишнє німецьке місто Штеттин, яке за рішенням Потсдамської конференції 1945 року відійшло Польщі. Кінцева зупинка — стародавнє померанське містечко Штаргард, чий середньовічний центр було вщент зруйновано під час війни. Місце німецького населення зайняли поляки, депортовані із Західної України і Білорусії, та українці, примусово переселені з прикордонних районів південно-східної Польщі, щоб позбавити УПА народної підтримки.
У Штаргарді Богдану видали нові документи. У Києві він жив під прізвищем Мороз, тепер він став Броніславом Качором. Його передали працівнику польських спецслужб, і п’ять місяців «Броніслав» вчив легенду, під якою він мав жити в Німеччині. Йозеф Леман, народився 4 листопада 1930 року в німецько-польській родині у Східній Польщі. Дата народження збігалася зі справжньою, тільки Сташинський був на рік старший. Леману придумали заплутану біографію, до переїзду у Східну Німеччину він жив в Україні і Польщі. Це мало пояснити акцент — рідною мовою для нього була українська і польська. У Польщі Богдан відвідав місця, де нібито жив Леман. Коли Сташинський досконало засвоїв свою нову біографію і побачив «знайомі» місця, чекісти переправили його у Східну Німеччині. Вночі він перейшов кордон по мосту через Одер. Сташинський здав документи на ім’я Броніслава Качора і став Йозефом Леманом.
Саме на кордоні зі Східною Німеччиною Сташинський вперше зустрівся зі своїм новим куратором, той відрекомендувався старшим лейтенантом Сергієм Олександровичем Деймоном. Насправді Сергія Деймона звали Олексій. Він був не старшим лейтенантом, а майором Шостого відділу КГБ у Східній Німеччині, яке вело роботу з еміграцією. Деймон займався українцями. Він сам був українцем, вільно говорив українською і російською, народився на Донбасі і пішов служити в НКВС у 1939 році, з керівної посади на шахті. Його спеціальністю в НКВС б6уло розслідування економічного саботажу. На листопад 1940 року його зусиллями було заарештовано першу людину.
Під час війни Деймон воював під Сталінградом, готував розвідників і диверсантів до засилання в німецький тил. Із контррозвідки перекваліфікувався у розвідники, взяв участь у кількох зухвалих спецопераціях, дістав поранення і медаль за хоробрість. У Деймона були всі підстави ненавидіти німців: навесні 1942 року нацисти убили його матір, яка лишилася на окупованій території. Він був одружений, але дітей не мав. Після війни Деймон лишився працювати в українському апараті спецслужб, із Києва його відрядили до Чехословаччини боротися з українським підпіллям.
За діяльність, спрямовану проти бандерівців та українських націоналістів з інших фракцій, Деймон мав нагороди і підвищення по службі. Зокрема його відзначили чехословацькою медаллю за хоробрість та іменною зброєю. Начальство вважало Деймона енергійним і розумним оперативником, добре обізнаним зі світом українських націоналістичних організацій, де діяло чимало його агентів. У вересні 1954 року Деймона перевели в Берлін керувати відділенням по роботі з українською еміграцією. Сташинський стане першим агентом, якого Деймон підготує і виховає. Відтепер вони мали працювати у зв’язці. Сташинський завжди називав свого наставника і керівника Сергієм[42].
Вони разом поїхали в закритий радянський квартал у Східному Берліні. Так Богдан вперше потрапив у Карлсхорст — квартал площею півтора квадратних кілометра було оточено триметровим парканом, охороняв усе спеціальний підрозділ КДБ. Верховне командування, цивільні працівники і шпигуни не тільки працювали, а й жили у Карлсхорсті. Так само робили певний час і деякі східнонімецькі керівники — Карлсхорст здавався їм куди безпечнішим місцем, ніж звичайні будинки в Берліні. Східні німці, які жили або працювали у кварталі, були об’єктом гострого інтересу західних розвідок і постійного нагляду радянських контррозвідників.
У 1954 році поділений Берлін був епіцентром холодної війни, єдиною щілиною і залізній завісі, які ділила Європу на схід і захід. Формально місто все ще поділялося на чотири окупаційні зони — американську, радянську, британську і французьку, але значення мав тільки поділ між радянською і західними зонами. Ні парканів колючого дроту, ні Берлінської стіни ще не існувало. З Берліна радянські агенти роз’їжджалися по цілому світі. Берлін був світовою базою радянської розвідки, зокрема це стосувалося і діяльності проти США. Зі Східного Берліна можна було легко добратися на аеродром Темпельгоф у західній частині міста, а звідти по всьому світу.
Берлінська «щілина» була двосторонньою. Дістатися із Західного Берліна у Східний було не складніше; десятки, якщо не сотні західних агентів вели шпіонаж проти Радянського Союзу та східного блоку, спостерігали за військовими украпленнями й промисловими об’єктами. На головних вулицях існували пропускні пункти, але люди спокійно пересувалися в обох напрямках, у метро взагалі контролю не було. Словом, Берлін був ідеальним місцем для розвідки, і вона на повну потужність використовувала всі можливості
Сташинський прожив у Карлсхорсті близько місяця, потім йому дозволили оселитися неподалік. Вивченої у Києві німецької виявилося недостатньо для незалежного життя: Сташинський міг читати, але погано розумів на слух. Різдво 1954 року він провів у готелі в Східному Берліні: самотні свята для молодого чоловіка, вчорашнього хлопчини із села, у чужій країні. Родина лишилася далеко, власне родиною йому став Комітет державної безпеки.
Перші місяці 1955 року Сташинський провів за вивченням мови і німецького життя. А у квітні куратор вирішив, що він готовий до самостійної дороги. Його відправили у Цвікау працювати у спільному радянсько-східнонімецькому підприємстві. Планували, що він вестиме конторську роботу, але німецької мови Сташинського і на це не стало, і його призначили простим робітником. Деймон нічим тут не міг зарадити. Він і сам знав німецьку поганенько. Брав уроки в Карлсхорсті, але викладач, не задоволений відсутністю прогресу, доповів начальству, що Деймон вчиться погано і не докладає зусиль. Він міг читати, але не опанував граматику і майже не вмів говорити — перевіряй, не перевіряй. Провчившись три семестри, Деймон кинув цю справу[43].
Сташинський кинути не міг. Він мусив вивчити мову і вивчив. Йозеф Леман незабаром став справжньою людиною зі справжньою роботою, першим записом у трудовій книжці, першими справжніми печатками в документах. Восени 1955 року Сташинський повернувся до Східного Берліна після відпустки на Чорному морі, яку йому організував КДБ. Він винайняв кімнату в місті, відркоемендувавшись Йозефом Леманом, працівником міністерства зовнішньої торгівлі НДР. Базою діяльності Сташинського став Східний Берлін, але вектор його роботи був спрямований на Західну Німеччину, зокрема на Мюнхен, де жили Степан Бандера, Лев Ребет та інші лідери українського національного руху.
На початку 1956 року Деймон вперше відправив Богдана в Мюнхен. Він мав зустрітися з агентом КДБ на ім’я Надійчин. Справжнє ім’я Надійчина — Іван Бисага. Він народився 1919 року в родині українських селян на Закарпатті, яке щойно увійшло було до складу нової чехословацької держави. Бисага виїхав з рідних країв 1939 року, коли Закарпаття захопили угорці. Він був членом ОУН, вступив у дивізію СС «Галичина», але після розгрому дивізії Червоною армією влітку 1944 року потрапив до рук радянської контррозвідки. Саме тоді, за даними служби безпеки ОУН-б, Бисага почав співпрацювати з чекістами. Після війни він пройшов розвідувальну підготовку у Києві, а 1953-го з’явився в Австрії як біженець. ЦРУ допитало Бисагу і відпустило, спершу він оселився у Франкфурті під іменем Іван Бард. 1954-го, коли Сташинський-Леман почав підготовку у Польщі, Бисага переїхав у Мюнхен. Перші спроби зав’язати контакт з бандерівцями не вдалися — вони запідозрили в ньому чекіста (як і у всіх, хто приїздив з України після 1945 року). Але Бисага зумів втертися в довіру конкурентів Бандери, які проігнорували застереження бандерівців — стосунки двох фракцій дедалі гіршали. Врешті-решт Бисага почав працювати в газеті «Український самостійник», яку редагував сорокачотирирічний юрист і журналіст Лев Ребет[44].
