Уранці 19 червня 1867 року на піщаній дюні в Керетеро пролунали сім пострілів. П’ять із них поцілили в Максимільяна. Після того, як він упав, ще живий, ще мовлячи, цілком можливо, іспанською, яку він вивчив для того, щоб правити, офіцер шаблею вказав на Максимільянове серце. Солдат з милосердя пристрелив його, і Мексиканської імперії не стало. Аж до кінця Максимільян зберіг певну гідність. Перед стратою він пробачив кожного з сімох її виконавців, подарував кожному золоту монету і попросив не стріляти йому в голову. «Новара» повернулася до Австрії з його трупом[19].
Мексиканська катастрофа залишила габсбурзький флот без видатного очільника, а також без ерцгерцога, який відстоював би особливі інтереси флоту в правлячій династії. Однак уже наступне покоління явило гідну заміну в особі юного ерцгерцога Штефана. Народжений 1860 року, Штефан вийшов із войовничої лінії габсбурзького роду. Він був онуком ерцгерцога Карла фон Габсбурга, який переміг Наполеона під Асперном. Після смерти батька Штефана прийняв і виховав його дядько, ерцгерцог Альбрехт, фельдмаршал габсбурзького війська і військовий стратег. Альбрехт виростив Штефана і трьох його братів на те, щоб вести перед. Один із Штефанових братів, Фрідріх, став фельдмаршалом. Інший, Ойген, був великим магістром Тевтонських Рицарів. Сестра Марія-Крістіна добилася успіху там, де зазнав поразки Максимільян. Вона поновила габсбурзький зв’язок з Іспанією, вийшовши заміж за іспанського короля[20].
Високого, жвавого та міцного Штефана відіслано на флот продовжувати іншу місію Максимільяна — встановлення габсбурзького контролю над Адріатичним морем. Після двох років навчання в цісарській морській академії він 1879 року одержав офіцерський чин. Піднімаючися службою, Штефан зберіг свою популярність серед молодших офіцерів, хоч і не завжди серед їхніх начальників. Він був одним із засновників Цісарсько-королівської вітрильної ескадри — почесного товариства, яке не мало формального стосунку до флоту. Більшість із Штефанових сучасників-аристократів мали вітрильний спорт за щось страшенно міщанське, а отже, Штефанова підтримка цього заняття була доволі прогресивною. Його вважали людиною сучасних переконань[21].
У романтичному житті Штефан дотримувався традиційних цінностей і залицявся до ерцгерцогині Марії-Терезії фон Габсбург, тосканської княжни. Одним із її дідів був Леопольд II фон Габсбург, останній великий князь Тосканський, якого скинуто 1859 року.
Іншим — Фердинанд II Бурбон, король Обох Сицилій, знаний за прізвиськом «Король-Бомба» після брутального придушення бунту 1848 року. Коли народжена 1862 року Марія-Терезія була маленькою дівчинкою, Італія перетворювалася на єдине королівство, котре не потребувало іноземних династій. їй пощастило, що її руки домагався саме Штефан. Поїхавши за ним до Пули, в адріатичні володіння Габсбурґів, вона могла й далі розмовляти рідною італійською мовою. Союз Штефана та Марії-Терезії символізував подальші намагання Габсбурґів бути морською потугою.
Марія-Терезія була доволі близькою родичкою свого нареченого. Штефанів дід Карл був водночас її прадідом. Відтак молодята виявилися одночасно двоюрідними і троюрідними братом і сестрою. У цьому вони наслідували традиції габсбурзького сватання. Шлюб між двома Габсбургами був шлюбом рівних, який не міг не задовольнити цісарський двір у Відні. Цісар Франц-Йосиф невдовзі розіслав написані власноруч оголошення про їхнє одруження головам держав і послав молодій парі в подарунок набір вишуканого срібла. Американський президент Ґровер Клівленд написав Штефанові та Марії-Терезі привітання з побажаннями благословенного родинного життя. На таке життя пара мала чудові перспективи. Вони побралися 28 лютого 1886 року в цісарському палаці у Відні. Штефан одружився трохи вище власного стану: його наречена була ближчою родичкою цісаря, аніж він сам, а отже, була й ближчою до двору. Марія-Терезія знайшла собі місце в осерді нових габсбурзьких планів, що стосувалися панування над Адріатикою. Молода пара оселилася в Пулі. Тут для них був якнайкращий пристанівок для того, аби заснувати нову лінію Габсбурґів із відповідно модерними амбіціями[22].
Шлюб Штефана з Марією-Терезою був невеликим джерелом втіхи для династії, яка переживала складні часи. Молоду пару звів докупи занепад габсбурзьких володінь. Наречена знайшла собі заміну Італії на габсбурзькій Адріатиці, чоловік як своєрідну компенсацію за поразки габсбурзького війська отримав осучаснений та все потужніший флот. Цей флот, що обіцяв майбутні відкриття, міг створити бодай видимість повернення до міжнародної влади. Сам Штефан провів значну частину молодости в плаваннях навколо Середземного моря, а тоді до Латинської Америки.
Однак більшості Габсбурґів їхня монархія здавалася посередньою імперією на суходолі, й вони часто почувалися здушеними поясом відповідальности. Монархія Франца-Йосифа, що зазнала приниження від своєї союзниці Німеччини і була приречена йти на компроміс зі своїм населенням — така монархія не могла вдовольнити більшість габсбурзьких принців. Така імперія виміняла славу на довгочасність і відмовилася від давньої мрії про всесвітнє панування на користь непевних обіцянок утримати безпеку в Європі. Вперше за багато століть габсбурзькі ерцгерцоги не мали з ким одружуватися, щоб здобувати нові трони, і не мали війська, яке можна було б повести на великі перемоги. їх стримували позірно непереможні європейські суперники, а посісти трон вони не могли через позірно безкінечне життя цісаря.
Відтак ерцгерцог Максимільян, людина значно більш обдарована, ніж його брат-цісар, погнався за мексиканською мрією і знайшов свою смерть у Новому Світі. Ерцгерцог Рудольф, кронпринц та єдиний син Франца-Йосифа, теж потерпав через амбітність. Як і в більшости спадкоємців трону, у нього були складні стосунки з батьком. Франц-Йосиф призначив Рудольфовим наставником людину, яка, коли Рудольф був підлітком, будила його пострілами з пістоля посеред ночі й змушувала робити руханку в снігу. Рудольфів бунт був бунтом ідей, а не дій. Він вірив у права людини і націй. Однак, поки правив його батько, він не міг сам висловлювати політичних поглядів, тож писав анонімні статті в газетах, у яких критикував урядову політику. Особливо його засмутив союз Габсбурзької монархії з Німеччиною. Сам він надавав перевагу Франції, яку уявляв собі батьківщиною того лібералізму та демократії, що їх сам підтримував. До того ж, цілком імовірно, він заздрив німецькому цісареві Вільгельму II. Той був майже ровесником Рудольфа — і вже тішився владою.
1888 року Рудольфові виповнилося тридцять років: вік, якого варто було соромитися, особливо з огляду на те, що його батько прийшов до влади у вісімнадцять. Рудольф не підтримував стосунків зі своєю дружиною і прагнув розлучитися з нею. Вона народила йому доньку; відтак він заразив дружину венеричною хворобою, внаслідок якої вона втратила здатність народити йому сина. Папа Римський відіслав його прохання про розлучення його батькові, й це, мабуть, загострило Рудольфове відчуття дитячої безпорадности. Рудольф розраджував себе алкоголем, морфієм та жінками — втім, усе це лише поглиблювало його страждання. Цілком імовірно, венеричні хвороби доводили його до божевілля. Сімнадцятилітня баронеса напівгрецького походження Марія Ветсера не була улюбленою серед його численних коханок. Улюбленою його коханкою, мабуть, коханням цілого його життя була Міцці Каспер.
Рудольф подарував Міцці будинок у Відні, де вона мешкала, а їхня спільна подруга влаштувала висококласний бордель. У дні свого смутку Рудольф знаходив утіху з нею, відвідуючи винарні та співаючи популярних пісень. Однак, коли Рудольф розповів Міцці про своє бажання подвійного самогубства, вона підняла його на сміх і донесла на нього в поліцію в надії його зупинити. Марія Ветсера, з іншого боку, була щонайсправжнісінькою femme fatale; вона розділила Штефанове захоплення смертю. 30 січня 1889 року Франц-Йосиф отримав жахливу звістку про те, що його єдиного сина знайшли мертвим у мисливській резиденції в Маєрлінгу. Лікар, що проводив розслідування, знайшов Рудольфа та Ветсеру з простріленими головами. Пістолет лежав біля правиці Рудольфа[23].
Смерть кронпринца поклала кінець прямій лінії цісаря. Францові-Йосифу та його дружині, цісареві Єлизаветі, не судилося мати інших синів. Вона була вже в літах і не ділила з чоловіком помешкання. Щоранку Франц-Йосиф прокидався на твердому ліжку, купався в холодній воді, а день провадив у зустрічах та в праці з паперами. Єлизавета ж багато часу проводила перед дзеркалом та за гімнастикою, потрібною для збереження її дев’ятнадцяти і півдюймової талії. «Я раба свого волосся», — зізнавалася цісарева. Волосся їй сягало до п’ят і вимагало ненастанної уваги. Вона колекціонувала портрети інших красунь, просячи габсбурзьких дипломатів у Стамбулі діставати для неї «фотографії вродливих жінок зі світу турецьких гаремів». У неї була певна схильність цілувати дівчат. Вона проводила багато часу вдалині від Відня, часто плаваючи серед грецьких островів на півдні. У 1890-х роках, у тих рідкісних випадках, коли цісарева взагалі з’являлася у Відні, вона ховала обличчя, яке вже старіло, за вуаллю. 10 вересня 1898 року, сходячи на пароплав у Женеві, Єлизавета загинула від рук італійського анархіста, який убив її єдиним ударом теслярського шила. Вона померла від внутрішньої кровотечі, не усвідомлюючи, що тонке лезо прокололо їй серце[24].
Цісар Франц-Йосиф утратив брата Максимільяна, сина Рудольфа та дружину Єлизавету. Безперечно, це були особисті трагедії. Але також ці смерті створювали проблеми для династії Габсбургів. Франц-Йосиф правив довго, та колись і йому судилося померти. Хто тоді стане його наступником? Крім Максимільяна, у цісаря було ще двоє братів. Молодший із них, ерцгерцог Людвіг-Віктор, колекціонував твори мистецтва й будував палаци. Це були цілком прийнятні заняття для ерцгерцога. Однак, крім того, він полюбляв переодягатися в жіночий одяг, що начебто допомагало йому зваблювати чоловіків. Сама ця звичка, якщо її практикувати обачно, не конче виключала б його кандидатуру, але Людвіг-Віктор, знаний серед своїх близьких друзів як Лютцівутці, не відзначався обачністю. Після чергової пригоди в Центральних лазнях у Відні його відіслано в замок поблизу Зальцбурга. Він запросив собі в товариство офіцерів війська, а тоді застосував цілу стратегію, замислену з метою змусити їх зняти штани. Залишався ще один брат, ерцгерцог Карл-Людвіг, який спромігся загинути через те, що був ревним католиком. 1896 року він помер, споживши святої, але зараженої води з ріки Йордану.
А втім, саме Карл-Людвіг став батьком наступного коронного принца. Разом із другою з його трьох дружин він привів на світ трьох синів: Франца-Фердинанда, Отто-Франца, та Фердинанда-Карла. Найвідоміший із цієї трійці Отто-Франц мав схильність до танців голяка в кав’ярнях і одного разу висипав на бюст цісаря миску зі шпинатом. За інший негідний вчинок, осоромлення своєї вагітної дружини, він отримав ляпаса від Франца-Йосифа. Достеменно невідомо, хто саме — Отто-Франц чи Франц-Фердинанд — вирішив випробувати свого коня, змусивши його перестрибнути через труну, що її несли в похоронній процесії. Зрозуміло, однак, що Франц-Фердинанд, хоч він був і менш яскравою персоною, ніж його брат, теж славився надзвичайною неврівноваженістю. Але він був живий і до того ж був найстаршим племінником цісаря, а отже, коронним принцом[25].
