Частина 6. Третя світова війна та глобалізація українського націоналізму
8 травня 1945 р. фельдмаршал Вільгельм Кейтель підписав Акт про беззастережну капітуляцію німецьких збройних сил і офіційне припинення бойових дій. Закінчилася Друга світова війна — найбільша політична катастрофа в історії людства, яка забрала 45 млн людських життів і призвела до значних руйнувань.
Тоді як мільйони людей в усьому світі зітхнули з полегшенням, ОУН і УПА жадали спалаху нової війни — Третьої світової. Лідери ОУН сподівалися, що після поразки Німеччини західні союзники нападуть на СРСР і це дасть змогу ОУН створити незалежну державу. Принаймні до 1951р. спецслужби США і Великої Британії не відкидали можливості й радянської атаки на Захід, однак перспективи нової війни західні уряди розглядали менш охоче, ніж керівництво ОУН. Реальний хід подій, однак, призвів до того, що ідеологічна конфронтація між СРСР і західними державами переросла в «холодну війну», яка (до 1991-го) розділила світ на Східний та Західний блоки (до цих умовних утворень не увійшли країни-учасниці Руху неприєднання)[1411].
Навесні і влітку 1944р. Червона армія відтіснила вермахт на захід і радянські органи влади поновили свою діяльність на території Західної України. До цього часу Сталіну (а після Ялтинської конференції 4-11 лютого 1945р. — і союзникам) вже було ясно, що Західна Україна після війни залишиться під владою СРСР.
9 вересня 1944р. була підписана угода між Польським комітетом національного визволення (PKWN) та урядом УРСР, яка передбачала депортацію поляків з України та українців з Польщі. У 1944 1946 рр. 700 тис. поляків, які вціліли в період масових убивств на Волині та у Східній Галичині, були депортовані до Польщі з УРСР, а 488 тис. українців депортували з нової соціалістичної Польщі до УРСР (іл. 173). 1947 р. близько 140 тис. українців, які раніше мешкали на південному сході Польщі, депортували на північні й західні території цієї країни (Akcja Wisla, карта № 15). Проводила цю акцію польська армія, яка застосовувала до українського населення дуже жорстокі методи (було зафіксовано випадки убивств, грабунків, ґвалтувань тощо). Внаслідок цих етнічних депортацій польсько-українські прикордонні території уперше за багато століть були розділені відповідно до кордонів проживання етнічних груп[1412].
1941—1944 рр. німці знищили майже всіх євреїв Західної України. Певною мірою участь у цих подіях брала українська поліція та місцеве населення, а також ОУН і УПА, що діяли як у співпраці з німцями, так і самостійно. До німецького вторгнення єврейське населення Волині налічувало 250 тис. осіб, а Східної Галичини — 570 тис. осіб. З них німецьку окупацію на Волині пережили близько 1,5 % осіб, а у Східній Галичині — тільки 2—3 % осіб[1413]. Єдиним ворогом ОУН і УПА, що залишався після Другої світової на території Західної України, була радянська влада, яка за іронією долі, реалізувала одну з ключових цілей українських націоналістів. Приєднавши західні області до УРСР, радянські керманичі домоглися об’єднання українських земель в одній державі, тобто «соборності». У результаті цілої низки подій ці регіони України стали значно одноріднішими, ніж вони були будь-коли дотепер.
Загалом, багато чого в радянській політиці мало разючу схожість з політикою ОУН(б). Обидві стратегії були тоталітарними та авторитарними за своїм характером, і обидві передбачали використання етнічного насильства для вирішення політичних проблем. Бандера був ультрана-ціоналістичною або фашистською альтернативою Сталіну і Хрущову. Після Другої світової ОУН(б) часто заявляла, що метою боротьби УПА проти тоталітарного СРСР є створення націоналістичної демократичної України, втім, посилання на демократію було не більше ніж вдаваним, бо мало на меті переконати США і Велику Британію у необхідності підтримки повстанського руху.
Підпорядкування Греко-католицької церкви
Влітку 1944 р. радянська влада відновила політику радянізації, яку вона почала на цих територіях ще 1939-го. Одним із елементів цієї політики було підпорядкування Греко-католицької церкви (ГКЦ), важливої складової галицької ідентичності та українського націоналізму. 1939 р. ГКЦ налічувала 4,2 млн вірян і 2950 священиків, 1090 черниць і 520 ченців; у її реєстрах значилося 3 400 парафій і 4 400 церков[1414].
У 1943—1944 рр. радянська влада була готова до компромісу з ГКЦ і навіть намагалася встановити зв’язки з Ватиканом[1415]. Шептицький і його наступник, єпископ Сліпий (іл. 171), також намагались домовитися з СРСР. Наприкінці 1944р. вони разом із єпископом Григорієм Хомишиним (іл. 170) закликали УПА «звернути з хибного шляху». Щоб переконати представників радянської влади та Сталіна в лояльності ГКЦ, у листопаді 1944 р., Сліпий відрядив до Москви емісарів, яких до цієї поїздки готував ще Шептицький, але незадовго до того він помер.
Наприкінці 1944 р. радянська влада ставилася до ГКЦ як до однієї з безлічі різноманітних церков, але була незадоволена співчутливим ставленням багатьох греко-католицьких священиків до підпілля ОУН та УПА. Радянські лідери також були стурбовані антикомуністичною позицією Ватикану, якому підпорядковувалася ГКЦ. У січні 1945 р. Російська православна церква (РПЦ) назвала Ватикан ворогом. Незабаром після цього, на початку весни 1945-го, ставлення радянської влади до ГКЦ повністю змінилось[1416].
У березні 1945р. Сталін видав наказ про возз’єднання ГКЦ з РПЦ. 8 квітня 1945 р. газета «Вільна Україна» опублікувала статтю Ярослава Галана «З хрестом чи з ножем?», в якій він звинуватив церкву у співпраці з німцями, підтримці ОУН і УПА і зраді українського народу[1417]. У квітні Сліпого і ще 33 священнослужителів заарештували. Сліпий, обвинувачений у тому, що він «агент Ватикану» та «співучасник німецького і бандерівського підпілля», був засуджений до восьми років ув’язнення. Його звільнили тільки 1963 р., відтак дозволили виїхати з СРСР. Після арешту Сліпого радянська влада створила «Ініціативну групу» на чолі зі священиком Гавриїлом Костельником. Завдання групи полягало в тому, щоб консолідувати священиків, які хотіли розірвати Берестейську унію (підписану з Ватиканом ще 1596р.) і возз’єднати ГКЦ з РПЦ[1418].
У наступні місяці понад 70 % греко-католицьких священиків, перебуваючи під жорстким тиском радянської влади, приєдналися до «Ініціативної групи». Більшість робили це не за переконаннями, а тому, що боялися репресій або можливої депортації[1419]. Всіх, хто чинив опір, переслідували як «агентів Ватикану», «агентів Бандери», «нацистських колаборантів» або «буржуазних націоналістів». Наприкінці вересня 1945 р. тільки у Львівській обл. заарештували 78 священнослужителів[1420]. Згідно з джерелами духовенства, від 500 до 800 священиків Західної України потрапили 1946р. в тюрми[1421]. За офіційною статистикою, до 8 березня 1946р. (офіційної дати припинення діяльності ГКЦ) до складу «Ініціативної групи» увійшло 908 священиків (251 особа — відмовилась). Богдан Боцюрків, експерт з питань ГКЦ, зробив такі розрахунки. У вересні 1945 р. в церковних реєстрах було записано 1684 священики. Між цим показником та цифрою 1159 — тобто всіх священиків, які приєдналися (908 осіб) або відмовилися (251 особа) приєднатися до РПЦ — існує різниця в 525 священиків. Важко оцінити, скількох з цих 525 священиків органи радянської влади заарештували, депортували або розстріляли, оскільки деякі зі священиків залишили ці території разом з німцями ще 1944р., а інші або пішли з церкви та приєдналися до підпілля, або померли. Внаслідок радянських репресій значно скоротилася і кількість ченців і черниць[1422].
Греко-католицьких священиків тероризували не тільки радянські органи, а й ОУН-УПА. Влітку 1946 р. ОУН оголосила, що ті священики, які перейшли до РПЦ, мають не розголошувати свій перехід, інакше вони будуть вбиті або покарані іншим чином. 20 вересня 1948р. було вбито голову «Ініціативної групи» Гавриїла Костельника[1423].
Під егідою радянської влади 8 березня 1946 р. відбувся Львівський собор, у якому брали участь 216 священнослужителів та 19 мирян. На соборі ухвалили «Постанову про ліквідацію Берестейської унії 1596р., про розрив з Ватиканом та про возз’єднання з Руською православною церквою», що було по суті фарсом. З пропагандивною метою цей захід задокументували фото— і кінозйомкою. «Ініціативну групу» представляли Гавриїл Костельник, Антоній Пельвецький і Михайло Мельник (іл. 172). У своєму виступі Пельвецький сказав, що «великий Радянський Союз звільнив нас від німецько-фашистського рабства». Костельник заявив, що «унія [з Ватиканом] в нас є оголошенням релігійної війни всьому православному світові на догоду Римові». 31 березня Костельник, Пельвецький і Мельник вирушили до Києва, де зустрілися з Хрущовим і разом переглянули кінорепортаж про Львівський собор. Два дні потому вони продовжили свій шлях, поїхавши до Москви, де Костельник звернувся до Патріарха Алексія з проханням про возз’єднання з Російською Православною Церквою. В одному зі своїх інтерв’ю Костельник заперечував, що греко-католицьких священиків піддавали масовим арештам, а також заявив, що насправді військовий трибунал розглядав справи лиш окремих керівників церкви, таких як Сліпий, що брали участь в «активній зрадницькій і пособницькій діяльності на користь німецьких окупантів», за що їх згодом і засудили[1424].
Конфлікт між ОУН-УПА та радянською владою
Ще однією людською трагедією, яку, як і майже повне знищення євреїв та депортацію поляків, пережила Україна, став жорстокий конфлікт між ОУН-УПА і радянським режимом. Ці події переважно розгорталися у контексті міграцій (або — услід за ними) великих груп населення, що відбулися у повоєнний час. Так, заради уникнення переслідувань з боку органів радянської влади 120 тис. західних українців залишили Україну разом з німцями у першій половині 1944р.; багато з них були колабораціоністами[1425]. У наступні роки до західних регіонів УРСР переїхало кілька тисяч українців (вчителів, медсестер, лікарів, інженерів тощо), що раніше проживали у південно-східних та центральних областях України. 1946 р. східні регіони України вразив страшний голод, який викликали посуха і конфіскація зерна. Внаслідок цієї трагедії загинуло 0,8—1,0 млн осіб[1426]. До 1950р. 1 850 тис. українців, які працювали під час війни в Німеччині в підневільних трудових таборах, повернулися в Україну. Багатьох з них затаврували як «зрадників», але до ГУЛАГу не відправили (як вважали історики часів «холодної війни»). Більшість з них (58 %) повернулись до рідних місць, 19 % призвали до Червоної армії, 14 % зарахували в робочі батальйони Народного комісаріату оборони, 6,5 % потрапили до спецконтингенту НКВС (до ГУЛАГу, що перебував під керівництвом НКВС) і ще 2 % — до резервних підрозділів таборів[1427].
