Невдовзі приїхали автобуси з пресою, десятки репортерів ринули на площу, виставили в ряд камери. Зеленський провів церемонію швидко — не хотів дратувати своїх охоронців, залишаючись у межах обстрілу російських гармат довше за необхідне. Пізніше охорона повідомить президента, що високо над його головою — надто високо, щоб хтось із нас зумів тоді помітити, — над площею весь час кружляв розвідувальний дрон ворога, передавав зображення російським військам на тому березі Дніпра. Спостерігав, як Зеленський піднімає український прапор і співає національний гімн, притуливши руку до серця. Як крокує до телевізійних камер, щоб відповісти на кілька запитань репортерів. Перше ж виявилося дуже влучним — чи це початок кінця війни? — і Зеленський повільно повторив запитання на камери, щоб виграти собі трохи часу й обміркувати відповідь.
Перемога в Херсоні, як і попередні успіхи на полі бою, змусила багатьох союзників Зеленського замислитися, чи не настав час Україні відновити мирний процес, цього разу з більш-менш сильної позиції. Росіяни, схоже, були не проти сісти за стіл переговорів. Хоча їхні військові літаки продовжували бомбардувати цілі по всій Україні та руйнувати цивільну інфраструктуру, усе ж риторика Росії змінилася. Путін перестав називати представників влади в Києві «наркоманами» і «неонацистами», натомість наприкінці жовтня згадав їх як своїх «українських партнерів»[326] — фраза, яку він не використовував навіть задовго до вторгнення. Того самого дня один із провідних путінських командирів зробив примітну заяву з компліментом на адрес українського лідера. «Зеленський, хоч і президент країни, ворожої зараз до Російської Федерації, але все ж він твердий, впевнений у собі, прагматичний, симпатичний хлопець»[327], — сказав власник приватної військової компанії «Вагнер» Євген Пригожин.
Очевидна зміна тону не пасувала до безперервних варварських дій росіян. Найманці Пригожина почали страчувати дезертирів зі своїх лав ударом кувалди по голові. На звільненій Харківщині слідчі, що розслідували воєнні злочини, виявляли докази поширених звірств росіян: масові поховання, фільтраційні табори, камери тортур. Попри твердження пропаганди на російських телеканалах, рішення залишити Херсон було не жестом доброї волі російських військ, а радше актом самозбереження. Утім, на Заході багато хто волів бачити в цьому можливість для встановлення миру. Навіть генерал Марк Міллі, один із найвпливовіших прихильників України у Вашингтоні, почав заохочувати Зеленського з командою повернутися до процесу переговорів.
— Коли виникає можливість домовлятися, коли можна досягти миру, хапайтеся за це! Ловіть момент[328], — сказав Міллі у промові в Нью-Йорку 9 листопада, у день оголошення росіянами про відступ від Херсона.
На підтримку своєї думки Міллі згадав приклад Першої світової війни, коли лінія фронту роками пересувалася назад-вперед, а в окопах Європи гинули мільйони. За оцінками Міллі кількість солдатів, убитих в Україні з лютого, уже перевищила сто тисяч із кожного боку. Європейські лідери погоджувалися із цими цифрами, хоча Україна й надалі приховувала від народу справжню кількість загиблих. Офіційні дані про загиблих озвучив у серпні генерал Залужний: заявив, що Україна втратила дев’ять тисяч бійців[329] — суттєво занижена цифра. У відповідь на зауваження Міллі про можливості миру Залужний опублікував на своїй сторінці у фейсбуці незвично різкий допис: «Наша мета — звільнити всю українську землю від російської окупації. Ми не зупинимося на цьому шляху за жодних умов. Українські військові не приймуть жодних перемовин, домовленостей чи компромісних рішень. Умова для переговорів одна — Росія має залишити всі захоплені території»[330].
Зеленський відчував те саме. Навіщо зупинятися, коли розігнався і маєш імпульс рухатися далі? Від центральної площі Херсона до Криму — близько ста кілометрів. Українські війська дійдуть туди за кілька днів — якщо Зеленський переконає захід надати достатньо зброї для прориву російської оборони.
— Чи це початок кінця війни? — звернувся президент до репортерів на площі. — Ви бачите нашу сильну армію. Ми крок за кроком ідемо до нашої країни, до всіх тимчасово окупованих територій.
Зі збудженого натовпу журналістів долинуло питання:
— Що далі?
— Не Москва, — з усмішкою відповів Зеленський. — Нас не цікавлять території іншої країни. Нас цікавить лише деокупація нашої країни, нашої території.
Крім того, сказав він, немає сенсу вести переговори з ворогом, який говорить про мир, бомбардуючи цивільних:
— Ми не віримо Росії. Вони дурять весь світ. Тому ми йдемо далі.
Ліворуч від президента хтось вигукнув:
— Слава Україні!
Відповів хор голосів, переважно жіночих:
— Героям слава!
Зеленський озирнувся і, попри незадоволення своїх охоронців, пішов привітати юрбу з кількох сотень місцевих жителів, які ринули йому назустріч. Ззаду підбігли репортери, і президент опинився в тисняві, яку охоронці не могли контролювати. Один з них з жахом в очах вивчав обличчя в натовпі, вишукуючи загроз. Зеленський усміхнувся, помахав рукою.
— Як ви? — запитав своїх прихильників. — Усе гаразд?
* * *
Із центральної площі Херсона автоколона доправила нас до підземного командного пункту, де Зеленський мав зустрітися з командирами південного фронту. Об’єкт був прихований під старим машинобудівним заводом, засміченим уламками та битим склом. Зеленський спустився до важких металевих дверей — через такі самі він щодня потрапляв до свого підземного пристановища в Києві. На цьому схожість закінчувалася, тут ніщо не нагадувало його добре устаткований сховок. Темний коридор, що починався внизу сходів, вивів нас через пральню до помешкання, щільно заставленого ліжками військових. Ніхто не виструнчувався і не віддавав честь заїжджому головнокомандувачу, ніхто й не думав увесь ранок чистити загальний туалет, де стіни за унітазами покривало павутиння з мушками. Офіцери здебільшого перебували у своїх кімнатах, уважно дивилися в монітори та клацали по клавіатурі. Один солдат спав; за якийсь час він сів на ліжку, натягнув однострій зверху теплих кальсонів і пішов працювати. Зеленський його проминув, увійшов до їдальні, де у пластикових мисках і паперових стаканчиках подавали обід: рис із рагу, ковбасний суп і вчорашній хліб. Якби він мав вибір, пізніше сказав мені Зеленський, то завжди волів би, щоб солдати бачили в ньому рівню, а не правителя, тож він не вважав відсутність урочистостей ознакою неповаги. Це заохочувало бійців відверто говорити про пережиті жахіття та про складнощі, які чекають на Херсон попереду.
Місто звільнили, але воно залишалося мішенню для росіян. Тут зосталося багато їхніх агентів, і вони мали безліч союзників серед місцевих жителів. Українській службі безпеки тепер треба вистежити та допитати тих, хто працював на окупантів. Багато поліціянтів, чиновників і працівників комунальних служб залишилися на своїх посадах і підтримували життя міста під контролем росіян. Дехто з учителів і керівників шкіл продовжував під час окупації навчати дітей. У перші місяці вторгнення Зеленський підписав закон, який передбачав суворе покарання за пособництво окупантам, у найгірших випадках за державну зраду злочинцям загрожувало довічне ув’язнення — і президент не збирався виявляти милосердя до тих, кого вважав зрадниками.
— Вони живуть серед нас, — казав мені. — У квартирах, у підвалах, між цивільних, і ми маємо їх викрити, адже це величезний ризик.
Доки генерали зосереджувалися на завданні відтіснити росіян, Зеленський обмірковував інший аспект війни. Він місяцями обіцяв звільнити кожен квадратний кілометр України, зокрема весь Донбас і Крим. Утім, як політик, Зеленський усвідомлював, що військова перемога в цих регіонах стане початком куди запеклішої битви. Відвойованими землями доведеться керувати, а для цього потрібно здобути довіру людей, які там живуть. У Херсоні це, можливо, буде не надто складно. Окупація тривала близько дев’яти місяців, за цей час росіяни не встигли зламати народний опір. Місцеві мешканці продовжували кидати окупантам виклик: вдавалися до актів громадянської непокори, відкритих протестів, а в деяких випадках — до насильства та вбивств. Коли в Херсон повернулися українські війська, люди радо їх вітали, дехто плакав від щастя й кидався обіймати солдатів. Однак Зеленський не очікував такого ласкавого прийому у всіх регіонах, які обіцяв звільнити, а надто — на окупованому сході України.
— Мені треба буде з ними говорити, — зазначав він. — Це якщо припустити, що люди там готові слухати.
На початку каденції президент намагався сягнути за лінію фронту і звернутися до них: пропонував пенсії та державні послуги, відкривав дороги, щоб люди могли залишити окуповані частини Донбасу та відвідати решту України. Тепер, боявся він, надто пізно. Дітей в тих регіонах вчили бачити в Києві ворога, а чоловіків забирали в армію воювати разом із росіянами. Наймолодшим солдатам з окупованого Донбасу, коли 2014 року почалася російська окупація, було лише десять років — і відтоді вони постійно бачили, як українські військові запускають по них снаряди, убивають їхніх друзів, руйнують їхні міста.
— Вони теж гинуть, — казав Зеленський. — Коли їхні тіла повертають додому, то кажуть: «Дивіться, що зробили українці!».
Щоб жителі окупованих регіонів прийняли Україну як свою батьківщину, знадобляться зусилля, які Зеленському було важко уявити.
— Потрібно буде змінити цих людей, показати, що ми йдемо їм назустріч, — говорив він. — Нам доведеться покинути власну зону комфорту, із якої ми гукаємо: «Донбасе, чуєш нас?». Вони можуть нас не чути. І просто запитувати недостатньо. Маємо діяти, рухатися до них ближче.
Якщо хтось із них, зрештою, відмовиться прийняти повернення української влади чи не повірить у добрі наміри керівництва в Києві, то, на думку Зеленського, звинувачувати або карати цих людей буде неправильно.
— Я б не вважав це зрадою. Це пасивність. Україні потрібно якомога активніше прориватися до них через інформаційні канали.
Він хотів перекрити потік російської пропаганди до цих регіонів і спрямувати туди власну.
— Хоча досвід показує, що, доки ми не там, прорватися не виходить. Не можемо до них дотягнутися.
Після останніх успіхів України на півдні очікувалося, що до настання зими лінія фронту майже не просунеться, але президент не хотів, щоб вона застигла на місці. Отже, зараз у підземній їдальні він доїв усе, що було на тарілці, і пішов в інший бік бункера, де кілька офіцерів у кімнаті для нарад підготували брифінг про умови на фронті. Усі мали залишити телефони зовні, перед дверима. Усередині на стіні висіла актуальна мапа поля бою, на ній — розташування ворога за двома небезпечними перешкодами, які він планував використовувати як щит. Для просування із заходу українцям доведеться переправлятися через Дніпро під шквалом артилерійського та кулеметного вогню. Просуваючись із півночі, вони упруться в найбільшу атомну електростанцію України, яку росіяни окупували на початку березня. Реактори тепер стояли на лінії фронту, і Зеленський розумів, що наступ у тому районі загрожує ядерною катастрофою. Треба було зважити, що росіяни зроблять із цими реакторами під час відступу. Чи замінували їх для підриву? Як далеко пошириться радіоактивне забруднення в разі аварії на АЕС?
