Підпілля ОУН й УПА було найбільшим викликом плану радянізації Західної України. 1944р., у зеніті своєї сили, УПА нараховувала від 25 до 30 тис. партизанів і мала мобілізаційний потенціал до 100 тис. осіб[1428]. З літа 1944р. до кінця 1945 р., тобто у період відновлення радянської влади, із території Західної України до лав Червоної армії мобілізували рекордне число новобранців — 700 тис. осіб (таким способом намагалися запобігти вступу молоді до УПА)[1429].
Нова влада намагалася «совєтизувати» уми молоді й з цією метою розгорнула всебічну та інтенсивну ідеологічну пропаганду (зокрема у школах, бібліотеках, кінотеатрах та молодіжних клубах). У цій кампанії ОУН і УПА зображали в найпохмуріших тонах: їх називали «німецько-українськими націоналістами», «зрадниками», «бандитами» та «ворогами українського і радянського народу». До Західної України спрямували сотні агітаторів аби прищепити місцевому населенню радянський спосіб мислення. У листопаді-грудні 1944р. тільки в Дрогобицькій обл. було організовано 4 тис. пропагандистських заходів. У травні 1945 р. в Західній Україні друкувалося 170 найменувань радянських газет[1430].
Для боротьби з ОУН і УПА влада організувала винищувальні батальйони, особовий склад яких формували на місцях (на той час командування здійснював Центральний штаб винищувальних батальйонів при НКВС; з 1 грудня 1944р. штаб перейшов під контроль Головного управління боротьби з бандитизмом). Спочатку кожен західноукраїнський батальйон налічував 100—159 осіб. З часом, коли тактика партизанів змінилася, батальйони розділили на загони по 25—50 або навіть по 10—12 осіб у кожному. До лав винищувальних батальйонів потрапляли переважно люди, для яких ОУН і УПА становили загрозу. Спочатку служба у винищувальних батальйонах була безкоштовною: багато місцевих мешканців — селяни, демобілізовані червоноармійці та їхні родичі, амністовані члени ОУН-УПА, жителі східних областей, родичів яких вбила ОУН і УПА, представники етнічних меншин, зокрема поляки та ін. — ставали їхніми членами, щоб просто захистити себе і своїх родичів. До 40 % особистого складу винищувальних батальйонів Дрогобицької обл. становили поляки. Радянська влада також організувала группы содействия истребительным батальйонам, до лав яких увійшли легко озброєні сільські активісти. Станом на 1 січня 1945//1946 рр. винищувальні батальйони в Західній Україні налічували 23 906//39 727 осіб, а групп содействия — 24 025//26 ООО осіб відповідно, що перевищувало актуальну на той час кількість партизанів ОУН-УПА[1431].
У перші повоєнні роки ситуація в Західній Україні нагадувала громадянську війну. Винищувальні батальйони не тільки захищали місцеве населення від дій ОУН-УПА і бандитизму, але й скоювали численні злочини, часто через жадібність або бажання помститися за злочини ОУН-УПА. УПА, зі свого боку, ставилася до винищувальних батальйонів як до джерела зброї і часто нападала на них саме з цією метою. У період з 1 січня по 30 березня 1946р. лише в районі Станіславова УПА роззброїла 40 загонів міліції загальною чисельністю 700 осіб і захопила 605 одиниць зброї. У липні 1946 р. радянські органи влади звільнили майже половину особового складу винищувальних батальйонів, оскільки до їхніх лав, як і до місцевої міліції, «вжилися» багато членів націоналістичного підпілля. Новий набір до цих підрозділів здійснювали більш ґрунтовно, що передбачало посилену підготовку та індоктринацію. 1948 р. чисельність міліції Західної України становила 85 421 особу, тоді як до особового складу ОУН-УПА входило на той час не більше кількох сотень людей[1432].
Надзвичайно дієвий засіб, за допомогою якого вдалося зменшити підтримку УПА з боку місцевого населення, була депортація[1433]. Про те, якою мірою це було насправді так, свідчить, наприклад, донесення оунівця Бур’яна, датоване 13 листопада 1944р.: «Все населення втрачає дух… Ставлення населення значно змінилося порівняно з тим, як це було місяць тому. Люди були сильно залякані арештами і вивезенням в Сибір, тепер вони взагалі не хочуть брати на квартири, бо бояться доносів»[1434]. Інший член ОУН(б) зізнавався: «Населення дивиться на нас [підпільників] так, як ніби ми засуджені до смертної кари. Співчувають нам, однак, але не вірять в наш успіх і не хочуть пов’язувати своєї долі з нашою»[1435].
Внаслідок депортацій та інших мір українці не тільки втратили довіру до пропаганди ОУН, але й почали відмовляти УПА в підтримці, натомість частіше виказували готовність допомогти радянській владі у її боротьбі з націоналістичними повстанцями[1436]. «За словами першого секретаря Львівського міськкому партії, найбільшою больовою точкою “бандитів” була їхня родина»[1437] Недивно, що ще у лютому 1944р. Хрущов запропонував депортувати сім’ї підпільників. Перша така депортація, під час якої депортували 2 000 осіб, почалася 7 травня 1944р. Багато з цих людей, особливо діти, загинули у дорозі. Депортованих направляли до Республіки Комі, в Іркутську область та до інших віддалених місць СРСР, де вони мали працювати на лісоповалах або вугільних шахтах.
1944 р. депортували 12762 людини; 1945 року — 17477[1438]. Найбільші депортації відбулися 1947р. (77791 особа), 1949р. (25527 осіб) і 1950р. (41149 осіб)[1439]. Загалом у цей період радянський режим депортував із Західної України близько 203 тис. осіб[1440], з яких 171 тис. звинуватили в належності чи підтримці ОУН-УПА (або в родинних стосунках з членами цих організацій)[1441]. Під депортацію переважно потрапили жінки й діти, чиї чоловіки й батьки були членами ОУН-УПА, які ховалися в лісах або раніше загинули у боротьбі проти радянської влади. Під час від’їзду з місця проживання родина могла взяти з собою до 500 кг речей, а решту майна конфісковували. Людей депортували на термін від 5 до 25 років[1442].
Депортація була типовим радянським способом вирішення політичних проблем і стала причиною великого горя. Тисячі західних українців депортували тільки тому, що їхні родичі були в ОУН-УПА, або тому, що їх звинувачували у підтримці цих організацій (але ми знаємо, що як участь, так і підтримка могли бути примусовими). І ці люди могли бути й зовсім невинними. Однак через злочини, скоєні ОУН-УПА, депортація викликала у західноукраїнському суспільстві суперечливі емоції, про що свідчить, наприклад, такий епізод. 21 жовтня 1947 року жінка, яка випадково опинилася біля депортаційного потяга, запитала іншу, яка очікувала відправлення: «Чому ти голосиш зараз? Треба було ридати раніше. До цього ти, мабуть, сміялася, коли твій син вбивав мого чоловіка, а я тихо схлипувала поруч з ліжком дитини, позбавленої батька. Я знала, що ти заплатиш удвічі за мої страждання, і я не помилилася. Ви і тільки ви відповідаєте за наші біди, за сльози дітей-сиріт, вдів і старих жінок, чиї батьки й чоловіки загинули від рук твого сина та інших бандитів»[1443].
Іншим заходом, який ослабив УПА разом з депортацією, була колективізація. За її допомоги радянська влада мала намір не тільки змінити спосіб організації сільського господарства, а й створити перешкоди у постачанні продовольства повстанцям. 1947 р., услід за початком колективізації, було депортовано 77791 осіб, дві третини з яких були членами сімей середняків і куркулів — заможних і навіть багатих, за радянськими стандартами, людей[1444]. У Західній Україні колективізацію закінчили раніше, ніж у Білорусі, що свідчить про те, що конфлікт з ОУН і УПА її прискорив. 1950р. 98, 7 % усіх західноукраїнських господарств стали колгоспними. Загалом селяни вступали в колгоспи не добровільно, а робили це з остраху та під гнітом обставин[1445], водночас саме ці люди стали головною мішенню терору з боку УПА. За деякий час місцеві мешканці відвернулися від повстанців і засудили їх[1446]. За словами Статієва, під час ранньої радянізації Західної України лідер УПА Шухевич заявляв: «Жодне село не має визнавати радянську владу. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнає радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати.
Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із сорока мільйонів українського населення залишиться половина — нічого страшного у цьому немає»[1447].
Іншим дієвим засобом викорінення підтримки ОУН-УПА був терор проти реальних і можливих помічників та прибічників УПА. Співробітники НКВС (з 1946 р. МВС) і НКДБ (з 1946 р. МДБ) часто вбивали або знущалися з людей, які не належали до ОУН-УПА та не вчиняли ніяких злочинів, хоча на офіційному рівні такі дії були заборонені[1448]. Оскільки у НКВС усіх західних українців вважали «бандитами» або «націоналістами», а переслідування невинних (у вигляді рапортів про прогрес у розгромі «бандитських формувань») покращували статистику НКВС, жертвами радянського терору ставали зовсім випадкові люди (інколи цілі родини). Справжні мотиви вбивства іноді були пов’язані з пиятикою або садистськими нахилами співробітників міліції. Звичною справою було зґвалтування заарештованих жінок; десятки з них убили під час опору подібним діям. Офіцери НКВС повідомляли про такі епізоди як про розправу з «бандитами», «націоналістами» або «бандерівцями», і тільки іноді ці люди поставали перед судом за свої злочини[1449]. Наприклад, у березні 1946р. підрозділ НКВС, що складався переважно з українських солдатів, виконував бойове завдання у с. Родатичі: «Перед початком завдання [лейтенант] Ілюбаєв, [сержант] Резик і рядовий Сайко випили літр самогону… Обшукавши будинок Кутовика і не виявивши нічого підозрілого, Ілюбаєв і його група підійшли до сусіднього будинку Марії Федорівни Кульчицької…У цей час Анна Кутовик вибігла зі свого будинку в сторону сільради і кричала, що її пограбували. Рядовий Сайко побив її [Кутовик] автоматом, а потім застрелив на вулиці. Почувши постріли, місцевий житель, 50-річний Станіслав Іванович Товбух, вискочив з будинку… Сайко відвів Товбуха на 100 метрів і розстріляв… Після цього Ілюбаєв наказав розстріляти всіх в будинку [Кульчицької]… Сайко, Соловйов [рядовий] і Халітов виставили Емілію Кульчицьку (21 рік), Катерину Кульчицьку (13 років) та інваліда, 36-річного Івана Прийму, в один ряд біля ліжка. Дівчина-підліток заплакала і благала не вбивати її, а Прийма, інвалід, впав на коліна і просив пощадити його. Але Сайко, Соловйов і Халітов застрелили дівчат, а Прийма симулював смерть і, таким чином, вижив… Ілюбаєв доповів командирові батальйону капітану Штефанову, що він ліквідував п’ятьох бандитів»[1450].
Під час допитів співробітники НКВС, як і в період першої окупації Західної України в 1939—1941 рр., часто знущалися з людей та катували їх. Побиття було основним способом «здобування» інформації; підозрюваних катували електричним струмом і припіканням цигарок[1451].
1944 р. органи радянської влади заарештували Юрія Стельмащука, одного з керівників ОУН і УПА. За його допомогою 12 лютого 1945 р. вдалося вистежити і вбити Клима Савура (Дмитра Клячківського), першого оунівського командира УПА і головного організатора етнічних чисток на Волині на початку 1943-го. Вбивство Савура шокувало багатьох членів ОУН та загалом погіршило настрій партизанів УПА. За допомогою свідчень, отриманих від Стельмащука, енкаведисти виявили, арештували і вбили кількох інших націоналістичних повстанців; також його залучали до участі в пропагандистських мітингах. Наприкінці 1945 р. Стельмащука засудили до смертної кари і стратили[1452].
