Такі запитання більше не були для Зеленського дивиною. Вони не давали йому спокою місяцями, і він навчився структурувати думки навколо дилем, які за нормальних часів просто звели б його з розуму. Перше запитання Зеленського завжди стосувалося людських життів: скількох ми втратимо, якщо оберемо цей шлях? Із рішенням наступати на Херсон було так само.
— Ми могли б піти на Херсон раніше, більшими силами, — пояснював Зеленський. — Однак розуміли, скільки людей тоді поляже. Ось чому обрали іншу тактику, і, хвалити бога, вона спрацювала. Не думаю, що то був якийсь геніальний крок з нашого боку. Це була перемога здорового глузду, перемога мудрості над швидкістю та амбіціями.
* * *
Ми повернулися до президентського потягу, коли сонце вже сідало. Локомотив із заведеним двигуном стояв на відстані від найближчої станції, вагони теплі й готові до відправлення. Зворотній шлях до Києва забере ще принаймні дев’ять годин. День минув у зустрічах, брифінгах, церемоніях, тож тепер президент міг відпочити й провітрити голову. Однак він волів не залишати у своєму графіку часу для нічогонероблення. Щойно потяг рушив, за мною прийшов помічник Зеленського і провів до нього у приватний вагон — крізь кілька вагонів з охоронцями та працівниками офісу. В одному з купе на полиці сидів Андрій Єрмак і кричав у телефон — мобільний зв’язок був слабкий, а Єрмак намагався донести щось термінове до Генерального секретаря ООН. Перед входом на територію Зеленського мене перевірив охоронець — поплескав зверху до низу по тілу, заклеїв камери на телефоні синьою стрічкою. Приміщення за спиною охоронця мало типовий розкішний вигляд елітного готелю — дерев’яні панелі, м’яке світло й золотиста фурнітура робили крихітний простір ще тіснішим, мало не задушливим. Мої очікування щодо високотехнологічного командного центру на колесах не справдилися. Президент, одягнений у звичний зелений светр з флісу, сидів із чашкою кави за невеликим столом для переговорів, заваленим паперами; усі вікна затулені ролетами, до стіни ліворуч тулився вузький диван.
Я сів навпроти Зеленського, він взяв у руки книжку в м’якій обкладинці, погортав. Це була розповідь про життя Гітлера та Сталіна у часи Другої світової війни, порівняльне дослідження двох тиранів, які мордували Україну найсильніше. Зеленський ще не мав часу його прочитати.
— Обсяг документів на моїй посаді відсуває всю літературу в бік, — поскаржився він.
Утім, книги з історії та біографії давно стали компаньйонами Зеленського в подорожах. Від початку вторгнення він уже встиг прочитати життєпис Вінстона Черчилля — історичного персонажа, із яким Зеленського тепер найчастіше порівнювали. Однак йому не подобалося припущення, ніби вони із Черчиллем мають щось спільне.
— Про нього кажуть різне, — сухо зауважив Зеленський, чим дав зрозуміти, що не може захоплюватися Черчиллем через його репутацію імперіаліста.
Зеленський волів би асоціюватися з іншими представниками доби Черчилля — скажімо, зі своїм улюбленим письменником Джорджем Орвеллом або з великим коміком, який у розпал Голокосту робив сатиру на Гітлера.
— Я навів приклад Чарлі Чапліна, — пояснив Зеленський, — як він під час Другої світової використовував інформаційну зброю для боротьби з фашизмом. Були такі люди, такі артисти, які допомагали суспільству, — додав він. — І їхній вплив часто виявлявся сильнішим за артилерію.
Саме такого впливу Зеленський хотів досягти, до такого пантеону хотів долучитися.
Коли потяг виїхав із прифронтових районів і трохи набрав швидкість, стало зрозуміло, що цілі Зеленського як лідера воєнного часу сягають значно далі перемог на полі бою. Він хотів змінити ставлення українців до своєї ролі у світі, свого майбутнього — і до травм минулого.
Майже все життя Зеленський говорив:
— Я не маю в душі жодної ненависті, узагалі.
Вірив у здатність людей виправляти власні хиби, карати зло й захищати добро. Навіть у своїх оцінках історії спирався на переконання, із якими ріс — що Радянський Союз заслуговує на повагу та захоплення. Він звів докупи безліч несхожих культур і народів, і, використовуючи їхню різноманітність та плекаючи їхні таланти, створив чимало видатних шедеврів науки та мистецтва. Війна не лишила від цих сентиментів і сліду, сказав мені Зеленський.
— Тепер до всього, що стосується минулого, відчуваю відразу.
У наших розмовах він неодноразово згадував похорон Йосипа Сталіна, чия смерть 1953 року занурила Радянський Союз у пароксизм горя. Під час похоронної процесії з тілом Сталіна на підступах до Червоної площі зібрався величезний натовп.
— Люди топтали одне одного, давили старих і малих, аби тільки побачити правителя, що їх полишив, — розповідав мені на Банковій Зеленський у квітні.
Шість місяців по тому, дорогою назад із Херсона, ці сцени знов спливли в його пам’яті.
— Вони давили одне одного, — сказав мені в потягу Зеленський, — аби тільки побачити його, аби торкнутися цього покидька, який топтав Україну.
Ці картини — воскове обличчя і засохла рука генералісимуса в труні, сила-силенна людей, що голосять за ним під стінами Кремля — знов і знов вражали Зеленського тим, як Радянський Союз зачаклував своїх громадян, як за допомогою пропаганди змусив вважати диявола святим. Українці в нинішній війні билися проти схожої мани, і Зеленський розумів — перемогти росіян буде важко не лише через їхній арсенал, а й через силу путінської брехні.
— Мене шокує могутність такої інформації, її божевілля, — казав він. — Найстрашніше, що люди цього не усвідомлюють. Судячи з їхньої реакції, бажають нам смерті, хочуть смерті наших дітей.
Тодішні опитування свідчили про те, що більшість росіян підтримує війну, і Зеленський вважав своїм обов’язком розбити чари, зруйнувати наративи, які згодовувало людям російське телебачення. Це пояснювало, чому ще до вторгнення він так прагнув закрити російські пропагандистські телеканали в Україні — і чому Путіна це настільки розлютило.
Війни починаються в головах чоловіків і жінок набагато раніше за перші постріли, і Зеленський — шоумен, який став президентом, — оперував саме на цьому рівні. Він знав силу й небезпечність переконань і розумів, що задовго до того, як російські танки перетнули кордон України, Кремль вів війну за допомогою пропаганди, намагався переконати всіх, хто говорить російською, в тому, що України не існує, що її лідери — замасковані відроджені нацисти, які служать підступним цілям Заходу проти Росії. Безглуздість цих тверджень не завадила їм вкоренитися. Із початком вторгнення державний контроль над інформацією в Росії дозволив Путіну регулярно відправляти на вбивство та загибель в Україну молодих чоловіків без якихось помітних протестів їхніх родин, громадян Росії.
Зі Сталіним було так само, сказав Зеленський. Завдяки радянській цензурі та пропаганді Кремлю зійшло з рук вбивство у 1930-ті роки мільйонів українців під час примусової конфіскації їхнього врожаю — геноцид, що отримав назву Голодомор. Наступні покоління радянських людей нічого про це не знали. Усі докази було поховано, свідків — репресовано. Зеленський дізнався деталі про Голодомор лише у старшій школі в 1990-х, після розвалу Радянського Союзу. І тільки згодом, уже під час свого президентства, усвідомив, що це — частина одного ланцюга. Спершу Голодомор, потім Голокост і Друга світова війна, далі — два покоління радянських утисків.
— Трагедії йшли одна за одною, — зауважив Зеленський. — Один жахливий удар змінювався іншим.
Я запитав, чи не могло таке минуле якось загартувати Україну як націю, чи не додало їй стійкості у нинішній війні. Мене винагородили пронизливим поглядом.
— Хтось може сказати, що це нас загартувало. Але я вважаю, це відібрало в України велику частину її можливостей до розвитку. Один удар за іншим, страшні удари. Як це нас загартовує? Люди насилу вижили. Голод їх зламав. Зламав їхню психіку, а таке, звісно, лишає слід.
Нині настала черга покоління Зеленського отримати черговий удар від іноземного загарбника. Замість Сталіна та Гітлера тепер був Путін — намагався зламати волю українців, позбавляючи їх тепла й світла, знищуючи можливість збирати врожай або думати про щось іще, крім виживання. Наступне покоління українців, зокрема й син Зеленського, зростатиме, вивчаючи засоби ведення війни, замість того, щоб працювати для добробуту. Коли Зеленський відвідував його востаннє, хлопчик бігав в однострої та у свої дев’ять років розмірковував про те, які види зброї потрібні армії.
Мета його президентства, сказав Зеленський, покласти край цьому циклу, розірвати ланцюг утисків, який не зумів розпізнати раніше, і в основі цього плану — дещо більше за зброю.
— Не хочу мірятися кількістю танків і розміром армій, — пояснив Зеленський.
Росія — ядерна супердержава. Хай скільки разів відганяти її військо від українських міст, воно все одно може перегрупуватися, вчергове окопатися і спробувати знов.
— Маємо справу з могутньою державою, яка патологічно не бажає відпускати Україну. Для якої демократія та свобода України — питання власного виживання.
Єдиний спосіб перемогти такого ворога — не лише вибороти тимчасове перемир’я, а виграти війну — це змусити українців повірити в те, що їхня свобода варта жертв війни, і переконати решту демократичного світу тягнути Україну в іншому напрямку, до суверенітету, незалежності та миру. Це буде внеском Зеленського. Він уже переконав США та Європу надати Україні достатньо зброї, щоб перехопити ініціативу у війні. Однак його заклик до союзників був глибший, не тільки про матеріальну підтримку для забезпечення поступальних перемог. Знов і знов попереджав Зеленський у своїх промовах про те, що втрата свободи однієї нації підточує свободу решти.
— Якщо вони нас поглинуть, — сказав мені Зеленський, — сонце у вашому небі потьмяніє.
Ми вже подолали половину шляху до Києва, і президентові лишалися лічені години, щоб відпочити та підготуватися до наступної події в розкладі. Близько третьої ночі за Києвом Зеленський мав виступити на саміті G20 на Балі, де лідери найзаможніших країн світу зібралися для обговорення низки криз. Список очолювала війна в Україні. Росія, попри статус засновниці групи й однієї з найвпливовіших її учасниць, зіткнулася на Балі з остракізмом своєї делегації. Міністр закордонних справ Сергій Лавров вирішив повернутися додому раніше — відступ, який засвідчував успіх стратегії Зеленського проти росіян. Україна навіть не була членом G20, однак її президент, що підключився до зустрічі зі своєї столиці, міг розраховувати на пильну увагу лідерів групи.
— Росіяни мають зрозуміти, — сказав він, коли ми прощалися. — Вони не отримають пробачення. Світ їх не прийме.
Приблизно опівночі за вікнами показалися вогні Києва. Президентський потяг зупинився неподалік центрального вокзалу поруч із проломом у бетонній стіні. За ним чекала чергова автоколона, яка мала відвезти президента в Офіс. Промова була готова. Більшу частину він писав сам, старанно формулював думку, яку хотів донести. Це буде заклик до невеликих країн світу — тих, яким бракує ядерної зброї чи колосальних армій, — працювати разом над тим, щоб зупинити насильство з боку їхніх колонізаторів. За кілька годин до світанку Зеленський сів на своє місце в ситуативній кімнаті, на тлі тризуба на стіні, і подивився в камеру на протилежному боці приміщення.
