У жовтні 1964 року, коли члени внутрішнього оточення Хрущова, у тому числі його українські висуванці Леонід Брежнєв та Микола Підгорний, відсторонили його від влади в результаті палацового перевороту, мало хто з радянських громадян міг сказати щось добре про одного з найбільших реформаторів Радянського Союзу. Однак вони повною мірою скористалися можливістю, наданою його політикою десталінізації, — можливістю публічно скаржитися на свого звільненого лідера та його економічні ініціативи, що залишили полиці крамниць порожніми й підняли ціни на сільськогосподарську продукцію.
Нові лідери організували переворот частково через страх, що Хрущов міг звинуватити їх в економічних труднощах і відсторонити від влади. Тепер вони вирішили грати безпечно та повернулися до централізованої моделі радянської економіки, створеної в 1930-ті роки, скасувавши регіональні раднаргоспи й відновивши всесоюзні міністерства в Москві як головні керівні органи радянської економіки. Але вони залишили незмінними відносно високі закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, перетворюючи сільське господарство з джерела доходів, як у сталінські часи, на економічну чорну діру, яка вимагала дедалі нових субсидій. Умови життя колгоспників, що ніколи не були легкими, дещо поліпшилися, але це не вплинуло на продуктивність їхньої праці; крім того, нові лідери так і не відновили початкових розмірів особистих земельних ділянок і продовжували придушувати особисту ініціативу в сільськогосподарському секторі. Як і Хрущов, вони проголосили офіційною метою поліпшення рівня життя населення, але боялися сили приватної власності та особистої ініціативи.
Усунення Хрущова та заміна його на Леоніда Брежнєва, більш політично гнучкого та менш мотивованого ідеологічно, призвели до згортання пропагандистської кампанії щодо швидкого приходу комунізму. Завершилася також хрущовська відлига та відновилися політичні репресії.
У Москві арешти почалися восени 1965 року, за рік після відставки Хрущова. Затримали та віддали під суд Андрія Синявського та Юлія Даніеля — двох письменників, які видали свої твори на Заході й були звинувачені в антирадянській діяльності. На початку 1966 року ці два інтелектуали були засуджені до семи та п’яти років ув’язнення в таборах суворого режиму.
В Україні арешти почалися на кілька місяців раніше, улітку 1965 року. Мішенню КДБ стали молоді інтелектуали з Києва та Львова, які почали свою літературну та культурну діяльність під час «відлиги». Активіст українського дисидентського руху Євген Сверстюк пізніше схарактеризував настрої своїх однодумців як «юнацький ідеалізм... у пошуках істини та чесності... відторгнення, опір та опозицію до офіційної літератури». Хоча молоді письменники, митці та інтелектуали були стурбовані долею українського народу та його культури, свої аргументи вони подавали в марксистсько-ленінській інтерпретації, намагаючись розширити офіційні рамки хрущовської десталінізації та кампанії «повернення до ленінізму». Особливо це стосувалося одного з перших самвидавних текстів українського дисидентського руху під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У цьому творі, написаному невдовзі після перших арештів українських дисидентів улітку 1965 року молодим літературознавцем Іваном Дзюбою, стверджувалося, що за часів Сталіна радянська національна політика втратила свою ленінську орієнтацію, ставши заручницею російського шовінізму.
Ішлося про відродження націонал-комунізму, що знайшов сильного прихильника в особі Петра Шелеста — першого секретаря ЦК Компартії України та члена всесоюзного Політбюро. Виходець із сім’ї селян Харківщини на сході України, він вступив до партії в 1920-ті роки. Як і націонал-комуністи тієї епохи (один із яких, Микола Скрипник, був не лише реабілітований, а й ушановувався в Україні в 1960-ті роки), Шелест вважав, що його головне завдання — не виконувати накази з Москви, а сприяти економічному розвитку України та її культури. Українська мова опинялася під дедалі більшим тиском з боку російської: кількість україномовних шкіл падала з довоєнних років, у той час як частка учнів російськомовних шкіл зростала з 14% 1939 року до 25% 1955-го, а 1962 року перевищила 30%.
Ці цифри турбували Шелеста, який підтримував формування нового типу української самосвідомості, що пишалася роллю республіки в завдаванні поразки німецькій агресії та її підвищеним статусом у Союзі, поєднуючи елементи вірності соціалістичному ладу з місцевим патріотизмом та шануванням української історії та культури. Ця нова ідентичність була сумішшю радянської самосвідомості 1920-х років та національної самосвідомості, що склалася в міжвоєнній Польщі, Румунії та певною мірою в Закарпатті. Хоча й домінуючи в новій офіційній версії українського патріотизму, радянський компонент змушений був пристосовуватися та ставати культурно більш українським та самодостатнім, ніж це було б в іншому випадку.
Політична ситуація у вищому партійному керівництві в Москві, яка дещо нагадувала 1920-ті роки, допомогла поверненню Шелеста до ідей націонал-комунізму та його здатності втілювати їх у життя тривалий час після скинення Хрущова. За контроль над партією та урядом боролася низка політичних груп, і в 1960-ті роки підтримка українських кадрів була в Москві настільки ж важливою, як і в 1920-ті. Шелест і його колишній шеф Микола Підгорний, що став головою всесоюзної Верховної Ради, змогли виторгувати за підтримку групи Брежнєва, яка боролася з групою колишнього очільника КДБ Олександра Шелепіна, обмежену культурну та політичну автономію України. Ця неформальна угода закінчилася 1972 року, коли Брежнєв, маргіналізувавши Шелепіна, вирішив піти проти Шелеста. Останнього перевели до Москви в травні 1972 року і, хоча й залишили у складі московського Політбюро, звинуватили в націоналістичному ухилі через книжку «Україно наша Радянська», що була сповнена гордості за українську історію та досягнення республіки в умовах соціалізму.
Брежнєв замінив Шелеста на власного прибічника, Володимира Щербицького, який походив з рідної для нього Дніпропетровщини. Дніпропетровська фракція витісняла інші українські кадри в Москві та Києві, здобуваючи дедалі більший контроль над радянською партійною та державною машиною. Виїзд Шелеста з України супроводжувався чистками серед його висуванців та наступом на українських інтелектуалів. Іван Дзюба, автор «націонал-комуністичної» книжки «Інтернаціоналізм чи русифікація?», був засуджений до п’яти років виправних робіт і п’яти років заслання за працю, написану ним ще 1965 року. З інститутів Академії наук УРСР були «вичищені» Михайло Брайчевський та десятки інших істориків та літературознавців, які працювали над дореволюційною історією України, особливо над «націоналістичною» козацькою добою. КДБ надолужував роботу, яку не зміг завершити в Україні за часів Шелеста. Але репресії не могли зробити багато й тривали лише до певного моменту. Їхнім наслідком став не тільки удар по українській культурі, але й повне розчарування культурної еліти в комунізмі. Наступного разу, коли українські партійні еліти та інтелектуали створять спільний фронт проти Москви, його гаслом уже не буде повернення до ленінських ідеалів.
Розділ 25
ПРОЩАВАЙ, ЛЕНІНЕ!
П’ятнадцятого листопада 1982 року громадяни України, як і інших республік Радянського Союзу, «прилипли» до телевізійних екранів. Усі три канали передавали репортаж з Москви: лідери Радянського Союзу, представники численних іноземних держав та міжнародних організацій і десятки тисяч москвичів зібралися на Красній площі, щоб попрощатися з Леонідом Брежнєвим, уродженцем України, який правив світовою супердержавою довгих 18 років. Будучи хронічно хворим протягом значного періоду часу, він помер уві сні кілька днів тому. Багатьом телеглядачам, які не знали інших лідерів, було важко повірити, що «Леонід Брежнєв, невтомний борець за мир в усьому світі», як його називала офіційна пропаганда, пішов із життя. Його «режим 70-річних» заморозив вертикальну мобільність у радянському суспільстві, позбавивши його всіх надій на зміни, і здавалося, зміг зупинити час. Робочим терміном для визначення цієї політики було слово «стабільність». Незабаром епоха Брежнєва увійде в історію як епоха застою.
В Україні протягом двох десятиліть, з 1966 до 1985 року, щорічні темпи зростання промислового виробництва знизилися з 8,4 до 3,5%; у сільському господарстві, що ніколи не працювало успішно, вони впали з 3,2 до 0,5%. Це були офіційні цифри, які мало що означали в епоху фальсифікованих звітів. Реальність була ще похмурішою. Радянський Союз ставав дедалі залежнішим від твердої валюти, отриманої від продажу нафти й газу за кордоном. На початку 1970-х років, у той час як радянські та західні інженери будували трубопроводи для транспортування газу до Європи з Сибіру та Центральної Азії, український газ із Дашавського та Шебелинського родовищ забирали у вітчизняних споживачів і відправляли до Центральної Європи, щоб заробити тверду валюту. З часом газові родовища виснажаться і Україна перетвориться на імпортера газу.
Обіцянка Хрущова, що радянські люди житимуть при комунізмі, так і не була втілена, а пропагандисти режиму й зовсім забули про неї. Життєві стандарти перебували у вільному падінні, що сповільнювалося лише високими цінами на нафту на світових ринках. До моменту смерті Брежнєва цинізм і серед еліт, і серед населення в цілому стосовно не лише комунізму, а й навіть «розвиненого соціалізму» (термін, який замінив «комунізм» у значенні радянського суспільного ладу) досяг рекордно високого рівня. Коли труну з тілом Брежнєва поклали у свіжу могилу біля Кремлівської стіни, годинники на вежах Кремля пробили ще одну годину, а гармати вистрілили залпами, символізуючи закінчення однієї епохи й початок іншої. Нова епоха принесе спробу радикальних реформ, різкий економічний спад та несподіваний розпад могутнього Радянського Союзу — процеси, у яких Україна відіграє вирішальну роль і, виборюючи власну незалежність, приведе до незалежності й інші менш рішучі радянські республіки.
Серед членів Політбюро, які зібралися на трибуні ленінського мавзолею виголошувати панегірики для померлого Брежнєва, виділялася одна людина. Володимир Щербицький, сивочолий партійний керівник України, на знак поваги стояв цього холодного дня без шапки. Будучи висуванцем та протеже Брежнєва більшу частину своєї кар’єри, Щербицький мав особливі причини, щоб сумувати. Перед несподіваною смертю Брежнєва в кремлівських коридорах ширилися чутки, що на майбутньому пленумі ЦК він піде у відставку й передасть свої повноваження Щербицькому, забезпечивши незмінне домінування дніпропетровської фракції у керівництві країни. Щербицький, уродженець цього регіону, був дніпропетровським партійним керівником до переїзду в Київ. Але Брежнєв помер до того, як відбувся пленум. Новий партійний лідер, колишній голова КДБ Юрій Андропов, не мав нічого спільного з дніпропетровським кланом і невдовзі почне переслідувати близьких друзів Брежнєва за корупцію.
