“на їх харчах”, грошових “складок” на неї не збирали, а дерево на башти, стіни й
мости брали з козацьких та дідичних лісів любецької округи. Фортецю в Мені
ремонтували гуртом три довколишні сотні — Менська, Синявська і
Киселівська 963.
960 Там само. — Арк. 3 — 3 зв., 7, 42-42, 49, 107, 168, 169-169 зв., 183-183 зв., 249-249 зв.
961 ПСЗ. — Т.13. — С. 7, 9.
962 ЦДІАК України. — Ф. 108. — Оп. 2. — Спр. 178. — Арк. 1 — 2.
963 Там само. — Арк.14-16, 19-20.
323
Фортифікаційна та інженерна справа в козацьку добу ще не виділилася в
окремий рід війська зі своєю спеціалізацією, штатом і сферою компетенції (в
арміях європейських держав цей процес проходив так само повільно, інженерні
війська поступово виокремилися з корпусу артилерії в окремий рід війська лише
у ХVIII ст.). Польові фортифікації, як-от шанці, батареї, редути і облогові
земляні роботи виконувала переважно козацька піхота та обозна челядь, якими
керували генеральні та полкові обозні. Натомість інженерна підготовка облог або
оборони фортець, а також розбудова і ремонт міських укріплень, що вимагали
спеціальних знань і навичок, були справою професійних військових інженерів,
котрі спеціалізувалися на “військовій архітектурі”.
На жаль, джерела не донесли до нас імена вітчизняних містобудівників-
фортифікаторів. Більше відомо про діяльність інженерів іноземного походження,
як-от, німця А.Зернікау (1652-1694), що працював у 80 — 90-х рр. ХVІІ ст. над
будівництвом фортець у Чернігові та Батурині, і написав трактат з
фортифікації964. Шотландець на московській службі, генерал П.Гордон (1635-
1699) наприкінці 70-х рр. ХVІІ ст. укріплював і реконструював гетьманську
столицю Чигирин, створивши його докладний план. Втім, достеменно відомо, що
як іноземні фахівці, так і місцеві фортифікатори були більшою мірою
виконавцями тих задумів, котрі формулювалися місцевою адміністрацією.
Практично всі будівництва та “направи” (ремонти) фортечних укріплень, судячи
з усього, виходили з тих військово-стратегічних вимог і реальних матеріальних
можливостей, що озвучувалися регіментарями або полковими владами965.
Надзвичайно важливим є питання про організаційні та фінансові
можливості гетьманської влади у сфері фортифікаційного будівництва. На жаль,
джерела найбільш повно задокументували не стільки українські реалії, скільки
розбудову й ремонт тих фортець, що перебували під контролем московських
964 Адам Зерникав (Обозрение рукописи, содержащей в себе автобиографию его) //Труды киевской духовной академии. — К., 1860. — Кн.3. — С. 173-204.
965 Вечерський В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини: Формування, дослідження, охорона. — С. 97-98.
324
гарнізонів. Інженерні рішення, фінансування та порядок будівництва в таких
випадках були вислідом не гетьманської, а московської влади. Фактично одразу
після укладення Переяславської угоди 1654 р. московська влада приступила до
ревізії українських фортець, котрі належало залюднити гарнізонами. Однак, їхній
ремонт через труднощі воєнного часу затягувався, а перші реконструкції в
канонах новоіталійської та голландської фортифікації розпочалися лише в 70-х
рр. XVII ст. В цей час геополітичний фронт встиг перемінитися і на порядок
денний вийшла оборона південних рубежів Гетьманщини. Згідно Коломацьких
статей 1687 р. гетьманське правління зобов'язувалося побудувати на ріках Самарі
й Орілі міста, а в гирлі Орчика і Берестової звести фортеці. Втім у 1688-1689 рр.
тут було влаштовано лише дві фортеці — Новобогородицьку на Самарі та
Новосергіївський городок в урочищі Сорок Байраків966.
Цілком зрозуміло, що зважаючи на вищий ступінь централізації
управління, обліку й фіскальної дисципліни, Московська держава мала більші
можливості у порівнянні з Гетьманщиною. Однак, в деяких моментах організація
фортифікаційних робіт мала спільні риси: до них залучалися, в першу чергу,
непривілейовані верстви населення (поспільство), в деяких випадках козаки.
Якщо ще в першій половині XVII ст. козацька піхота мала високу репутацію в
Речі Посполитій не лише через високі бойові якості, але й інженерну підготовку,
то з часом ситуація змінилася в зворотній бік. Земляні роботи вважалися у
вояцькій спільноті принизливим заняттям, гідним простолюду, а не лицарів. В
більш-менш спокійні у воєнному відношенні періоди підтримання укріплень в
належному стані покладалося на полкові влади, магістрати й ратуші. Хоча, як
видно з інформації вже згадуваного Лук'янова та реляцій московських воєвод,
місцеві влади не виявляли ентузіазму в цих справах.
Ще одним системною вадою оборонної політики Гетьманщини була
відсутність у фортецях постійних гарнізонів. Першопричиною цього слід
966 Філімонов Д. Новосергіївська фортеця: маловідома пам’ятка Присамар’я кінця ХVІІ — початку ХVІІІ століть //Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К., 2012. — Вип.21, ч.2. — С. 137-149.
325
вважати обмежену кількість постійного війська. Традиційно до гарнізонної
служби залучалися лише наймані піхотні (сердюцькі) полки, але вони
розташовувалися, як правило, або в гетьманських столицях, або в найбільших
прикордонних містах півдня Гетьманщини. Уявлення про склад столичних залог
маємо, наприклад, з оповіді полоненого І.Мазепи, котрий в 1674 р. свідчив про
сили чигиринського гарнізону: «войска де ныне при Дорошенке пехоты серденят
1300 человек, полковник де над теми серденяты Шулга; да кременчужской сотни
пехоты, которые при пушках, 500 человек. Да в верхнем городке драгунов
90 человек, да полк запорожских конных казаков 500 человек, полковник у них
его Дорошенков зять Иван Яненченко; да другой полк конной же казаков, а в нем
150 человек, а полковник у них Молчан, черемисов конных 200 человек»967. В
1690-1691 рр. в стінах Києво-Печерської лаври почергово перебували сердюцькі
полки Г.Василевича та Я.Андрієвича із постачанням яких були істотні проблеми.
Гетьман Мазепа у листі до царів пояснював необхідність їх заміни, пишучи що
“полку пехотному Герасимову сим времянем прошлым велел из Киева из
городка Печерского вытти на сю сторону Днепра на обыклое их становище,
потому что в том товарышстве, чрез прошлую зиму ... дорогою ценою себе
запасы хлебные покупая оголодали, и за скудостию конских кормов от лошадей
своих куренных отлишились”968. Потужна сердюцька залога Таванської фортеці,
котра упродовж 1696-1697 рр. витримала повторну блокаду, потерпала через
сувору зиму й перебої з постачанням969. Отже, утримання залог потребувало
більших витрат, аніж на “лежах” (себто в польових таборах чи на постоях в
сільській місцевості), а також спричинялося до конфліктів із магістратами й
ратушами, власниками юридик, через що гарнізони були нечисельними й
розташовувалися в містах тимчасово, лише у випадках воєнної небезпеки.
Залога Батурина так само складалася з сердюцьких полків, зокрема у
вирішальній для долі Гетьманщині обороні від російських військ в жовтні 1708 р.
967 Акты ЮЗР. — Т.11. — С. 565.
968 Листи Івана Мазепи. — Т.2. — С.265.
969 Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 249.
326
Про залишені в Батурині полки, через відсутність автентичних джерел, нам
відомо відносно небагато. Канцелярист О.Дубяга, який був у місті напередодні
його облоги російським військом, свідчив, що “в Батуринском де замке н[ы]не
войска четыре полка сердюцких, Чечелев, Покотилов, Денисов, Максимов, да
казаки городовые полков Миргородцкого, Прилуцкого и Лубенского: а по сколку
которого полку ч[e]л[о]в[e]къ отом незнает”970. Чисельність сердюків можна
встановити хіба що приблизно, беручи до уваги, що з різних причин всі вони
були неповної чисельності, оскільки перед від’їздом до шведського табору
Мазепа взяв декілька сотень сердюків із собою. Тож загальна чисельність
чотирьох охочепіхотних полків, що залишилися в батуринській цитаделі, —
Литовському замку — не перевищувала 2 000 — 2 400 чоловік (при середній
чисельності кожного з полків у 500-600 чол.)971. Решта фортець обсаджувалася
залогами найманців в міру воєнних потреб. 1708 р. один сердюцький полк у 800
чоловік (Г.Бурляя) Мазепа залишив залогою в стратегічно важливій Білій Церкві,
через яку проходили поштові маршрути з Польщі, й зберігалася значна частина
гетьманської скарбниці972.
Окрім сердюцьких частин при гетьманах перебували також російські
стрілецькі та солдатські полки, що як і більшість московських залог у
Гетьманщині, несли свою службу почергово, змінюючись без усталеної
періодичності. 1690 р. у Батурині згадується стрілецький полк генерал-
поручника А.Цея973. У грудні 1691 р. Мазепа повідомляв про прибуття до столиці
полку стольника О.Обухова, що змінив полк стольника І.Спешнєва, який
повертався до Москви974. Із середини 90-х років ХVІІ ст. при гетьмані перебували
970 Грушевський О. Глухів і Лебедин //Записки наукового товариства ім.Т.Шевченка. — Львів, 1909. — Т.92. — С. 61.
971 Сокирко О. Сердюцькі полки батуринської залоги 1708 р. // Батуринська старовина. — Чернігів, 2009. — С. 158—169. 158—169.
972 ПИБ. — Т.7. — С.710.
973 РГАДА. — Ф.229. — Оп. 2. — Д.92. — Л.181.
974 Листи Івана Мазепи. — Т.2. — С. 300—301.
327
московський стрілецький полк стольника та полковника С.Стрєкалова та
стрілецький полк стольника і полковника Г.Аннєнкова, котрі брали участь у
походах на нижньодніпровські турецькі фортеці975. Аннєнков та його сини
користувалися покровительством гетьмана, який 1698 р. просив Кремль про
винагородження стольника призначенням на воєводство до Путивля або
Рильська976. 1700 р. полк Аннєнкова, іменований тепер «жилим стрілецьким
полком», разом із полком стольника І.Нєчаєва були переведені до корпусу
генерала І.Кольцова-Мосальського до Тавані та Казикермена, а згодом у
Батурин977. У грудні 1700 р., із початком Північної війни, Мазепа звертався до
керівника Малоросійського приказу Ф.Головіна із проханням «государю донести
тое, что всегда в походех военных два полка московских при мне обреталося,
один тот которой всегда при мне в Батурине обретается, а другой з стороны
придан бывал, а наипаче бы ныне на пришлой поход того надобно для всякого
случая, понеже войска надежные то есть полки кампанейские, и сердюцкие при
мне ныне не все обретаются»978. Наприкінці 1702 р. Мазепа подав до
Малоросійського приказу проект реорганізації двох стрілецьких полків, один із
яких мав постійно перебувати в Батурині, а інший — у Сєвську 979. 1708 р. полк
Аннєнкова разом із реорганізованими полками І.Нєчаєва та І.Скріпіцина було
зведено в бригаду. Московські полки, попри близькість і увагу Мазепи до їхніх
командирів, були більшою мірою військовим резервом гетьмана, на що вказує
їхня активна участь у бойових операціях. Однак, сам факт їх перебування в
стратегічно важливих опорних пунктах Гетьманщини вже був небезпечним
сигналом посилення російської військової присутності, що позбавляла
975 Там само. — С. 544, 566; Рабинович М. Полки петровской армии 1698—1725: Краткий справочник. — М., 1977. — С.16.
