На увагу заслуговують і реформи Розумовського в царині освіти та культури. За усталеним звичаєм гетьман надавав передусім значну підтримку Києво-Могилянській академії. За часів його правління в 1752, 1763 і 1764 рр. розроблено інструкції, покликані осучаснити зміст навчального процесу в стінах академії. Однак зупинити інспіровану церковними ієрархами трансформацію Києво-Могилянської академії в суто духовний заклад йому не поталанило, і гетьман дедалі більше проймався ідеєю створення в Україні нової, цілком світської системи освіти, яка б складалася з університетів і гімназій. 1760 р. з'являється проект заснування Батуринського університету, котрий мав повністю відповідати тогочасним європейським стандартам. Інший університет передбачалося відкрити на базі Києво-Могилянської академії, яка повинна була увійти до його складу на правах богословського факультету. З огляду на незадовільний стан книгодрукування в Україні, неабиякого значення набувала пропозиція заснувати при університетах, а «где запотребно судишся і при гімназіях», друкарень для друкування книжок, як церковного, так і світського змісту.
Нарешті, неабиякий державотворчий зміст гетьман вкладав у розбудову гетьманської резиденції в Батурині. Тут, на мальовничому схилі річки Сейм, петербурзький архітектор, англієць за походженням, Чарлз Камерон на гетьманське замовлення збудував розкішний палац в стилі класицизму, а італієць Рінальді заклав довкола парк. До проектування «національних строєній» були залучені також найвідоміші на той час у Російській імперії придворні майстри — Квасов, Аксамитов і Старцев. У Батурині гетьман зібрав одну з найкращих в російській імперії бібліотеку, слава про яку дійшла і до Європи. На посаді гетьманського бібліотекаря більше п'ятнадцяти літ служив виписаний з Франції фахівець. Переповідали, що Розумовський навіть виношував плани запросити на посаду завідувача бібліотеки відомого французького просвітителя Жан-Жака Руссо. Атмосфера національного піднесення сприяла пожвавленню інтересу до української історії, розгортанню творчого пошуку письменників і митців, зрештою сформувала цілу генерацію політиків й інтелектуалів.
«Ты Великая, а я Малая, живем в смежных странах».
Проекти ушляхетнення України
Намагання зробити з Батурина «маленький Петербург» логічно перегукувалося із заходами Розумовського стосовно законодавчого виокремлення української аристократії, народженої з козацької старшини. Остання ж, відчуваючи підтримку гетьмана, восени 1763 р. скликає в Глухові старшинський з'їзд, маючи на меті законодавче закріплення й розширення автономії Гетьманату.
Наочне уявлення про те, як сприймала тогочасна українська еліта становище України в складі Російської імперії у середині XVIII ст., демонструє полемічний віршований твір «Разговор Великороссии с Малороссией», написаний сином козака Стародубського полку Семеном Дівовичем 1762 р. У поемі висувалася принципово важлива на той час ідея — Україна (Мала Росія) не ввійшла до Великої Росії як її складова частина, а, зберігаючи свої «вольності», і далі залишалася рівноправною з нею країною, визнаючи лише владу царя як спільного монарха:
Знаю, что ты Россия, да и я так зовусь.
Что ты пугаешь меня? Я и сама храбрюсь.
Не тебе, Государю твоєму поддалась,
При которых ты с предков своих и родилась.
Не думай, чтоб ты сама была мой властитель.
Но государь твой и мой общий повелитель.
А разность наша єсть в приложенных именах.
Ты Великая, а я Малая, живем в смежных странах...
Результати гострих дебатів, що розгорнулися восени 1763 р. на з'їзді козацької старшини, було вміщено в двох петиціях, поданих на ім'я нової імператриці Катерини II. Одна з них, складена від імені гетьмана, старшини, шляхти, усього Війська Запорозького. та українського народу, наголошувала на добровільності українсько-російського об'єднання, яке базується на запевненнях російських монархів не лише дотримувати непорушно всі ті права і привілеї, що їх отримало козацтво від литовських князів і польських королів, а й значно розширяти їх. Відтак і порушувалося клопотання, аби імператриця своїм указом ствердила всі ці права, привілеї, вольності та звичаї. Конкретні ж пропозиції стосувались підтвердження прав на вільний вибір гетьмана, затвердження компетенції Генеральної ради, заснування університетів в Батурині та Києві, гімназій і друкарень по всій Україні, а також про виведення російських військ з українських земель тощо. По суті, ішлося про відновлення договірного характеру українсько-російських стосунків, зруйнованого Петром І.
У другій петиції порушувалось питання збереження гетьманської влади за династією Розумовських. Пропонувалось на випадок смерті гетьмана вибрати на його місце одного з його синів «достойнішого». Однак ідея щодо запровадження в Україні спадкової гетьманської влади була ініційована доволі незграбно й спричинила спротив частини української шляхти.
«Коли в Малоросії не буде гетьмана,
то треба намагатися, щоб і назва гетьманів щезла».
Ліквідація Гетьманату Катериною II
Катерина II також видавала себе за щиру прибічницю ідеї освіченого правління. Однак в системі російського освіченого абсолютизму не існувало простору для розвитку освіченого гетьманату в Україні. Отож і відомості про політичні настрої української старшини та шляхти, що доходили з Глухова, вкрай стурбували петербурзьку владу. Катерина II — переконана прибічниця жорсткої централізації влади в імперії — негайно викликала Розумовського до Північної Пальміри для з'ясування обставин справи.
Незважаючи на те що український гетьман, залишаючись полковником Ізмайлівського полку, взяв активну участь у насильницькому поваленні Петра III та зведенні на трон Катерини II, наприкінці лютого 1764 р. Катерина змусила Розумовського підписати «добровільне» зречення гетьманства. А російській адміністрації в Україні імператриця віддала наказ: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й неможна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними як із чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції треба зручними способами привести до того, аби вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки з лісу». А ще імператриця наказувала: «Коли в Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб і назва гетьманів щезла».
Саме під знаком реалізації «накреслень» імператриці й пройшли останні десятиліття XVIII ст. Однак, на щастя, перетворити українців з «вовків» на «ягнят» Петербургу так і не поталанило. І відбулося це значною мірою завдяки здобуткам політичного й культурного піднесення, що його пережила Україна в роки освіченого гетьманування Кирила Розумовського — графа, камергера, генерал-фельдмаршала, президента Петербурзької академії наук, але передусім щирого українського патріота.
Після відставки Розумовського, маніфестом від 10 листопада 1764 р. Катерина II офіційно ліквідувала гетьманський уряд в Україні, а управління нею передала новоствореному імперському органу — Малоросійській колегії. Колегія складалася з чотирьох російських чиновників і чотирьох українських старшин. Поруч з нею діяв Інститут малоросійського генерал-губернатора, котрий і був визначений «головним малоросійським командиром». За указом імператриці цю надзвичайно важливу посаду обійняв один з найбільш талановитих її адміністраторів — граф Петро Олександрович Румянцев (до слова, саме його батько — Олександр Румянцев, — як пам'ятаємо, допомагав Петру І «розчищати» в Україні поле для реформаторської діяльності Першої Малоросійської колегії 1724 р.). Імператорський наказ зобов'язував Румянцева «старатися викоренити серед українців фальшивий погляд на себе як на народ цілком відмінний від москалів».
В Україні Румянцев провів наступних 25 літ свого життя й загалом успішно виконав покладене на нього завдання. Перебираючи владу до своїх рук, граф намагався не стільки зруйнувати стару політико-адміністративну систему, скільки підпорядкувати її своїм владним інституціям. Першою була поглинута Генеральна військова канцелярія, на яку були зорієнтовані всі державні установи Гетьманату. Згодом було підпорядковано Генеральний військовий суд, який «головний малоросійський командир» реорганізовав в окремий департамент Малоросійської колегії. По тому в окремі департаменти колегії було перетворено й інші вищі органи гетьманського правління — Генеральну лічильну комісію, Канцелярію малоросійського скарбу та Канцелярію генеральної артилерії. Відтепер усі вони перебували під контролем прокурора Малоросійської колегії й були змушені щомісяця звітувати перед ним про стан справ у відомстві та засвоювати характерні для російського діловодства норми та порядки.
Запровадження на теренах колишнього Гетьманату, згідно з указом імператриці Катерини II 1781 р., нових адміністративно-територіальних одиниць — Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського намісництв — було останньою ланкою в довготривалому процесі адаптації місцевого адміністрування до загальноімперських зразків. Адже перед цим на землях Лівобережної України ліквідовувався полково-сотенний устрій, а території колишніх десяти полків ділились поміж заснованими трьома намісництвами. На чолі намісництв стояли призначені безпосередньо імператрицею намісники. Усі три лівобережні намісництва складали Малоросійське генерал-губернаторство, на чолі якого було поставлено все того ж графа Румянцева. Тим часом землі Півдня України після ліквідації гетьманства були поділені між Новоросійською губернією та Вольностями Війська Запорозького Низового. Ліквідація ж Війська Запорозького Низового 1775 р. дозволила розподілити землі, що належали Кошу, між Новоросійською та Азовською губерніями. А сім років по тому, 1783-го, обидві губернії об'єднали в Катеринославське намісництво.
Ось так від колишньої автономії Української козацької держави не залишилось і сліду. Хіба що українські правні кодекси зберігали свою силу в судах на землях України аж до початку 30-х рр. XIX ст. А ще народ зберіг у своїй пам'яті згадки про Козацьку державу, про Гетьманщину — як про справжню «золоту добу» української історії, повернутись у яку прагнули й в XIX, і в XX ст.ст.
Ілюстрації
За підтримки
Інституту історії України НАН України Історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Українського інституту національної пам'яті
Рекомендовано до друку вченою радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Сьогодні, коли відбуваються потужні зрушення в суспільному сприйнятті минулого, відновлюється інтерес до історії України. Читач може познайомитися з думкою провідних вітчизняних істориків, результатами останніх наукових досліджень та відкриттів. При цьому автори не виконують ідеологічне замовлення, їхні оцінки часом не збігаються, що дозволяє кожному з нас самому виступити суддею в цих суперечках.
