Вплив ранніх праць В. Липинського на суспільну свідомість усе ж мав місце. Але не на польську шляхту, як сподівався автор, а на власне українську громадськість: передусім Галичини, а згодом і Наддніпрянщини. Л. Білас пояснює цей феномен несподіваним поглядом на українську історію, яка поставала як цілком повноцінна минувшина, причому у викладі польського шляхтича «панською» (польською) мовою. Поданий Липинським позитивно забарвлений образ минувшини виявився спроможним збуджувати історичну пам’ять і через десятки літ по тому.
Утім варто враховувати не тільки суспільний вплив праць В. Липинського, а й ті методологічні новації, які він пропонував. Зі слів самого історика, перехід на нові методологічні засади у його дослідницькій практиці розпочався перед Першою світовою війною. Остаточне його ствердження на державницьких принципах зазвичай пов’язують із подіями війни та революції.
Нові перспективи щодо громадського засвоєння постулатів модерного українського руху відкривалися у зв’язку з віднайденням науковцями оптимальної оцінки видатних історичних постатей української минувшини. Особливе значення мав новаторський підхід до постаті гетьмана Б. Хмельницького як українського державника. Аналізуючи наприкінці 1920-х рр. ситуацію з розвитком українського національного пантеону, формування культу національних героїв, С. Томашівський зауважить, що серед українців майже два століття панувала антитеза — протиставлення між двома ідеями: однією, репрезентованою Хмельницьким, та іншою, прикладеною до Мазепи («богданівці» проти «мазепинців»). Перший — потрактований як «борець за єдність Русі», другий — як «запеклий сепаратист», руйнівник цієї єдності. Тільки в найновіші часи, за влучним спостереженням історика, почали шукати синтези між обома історичними явищами: «...Знайдено її в тому, що українська історично-політична література почала добачувати в діяльности обох гетьманів спільний мотив, до того часу не доглянений, або недооцінюваний: змагання до державно-політичної незалежности України»[194]. Як цілком справедливо зазначає І. Гирич, кардинальні зміни в науковій та суспільній ситуації розпочалися ще з 90-х рр. XIX ст., коли історико-правнича наука зробила великий крок уперед і завдяки працям В. Сергієвича стало очевидним, що Переяславський договір був угодою рівнозначних партнерів. Ці новації знайшли своє узагальнення у працях М. Грушевського, зокрема й міжреволюційного періоду. Ідеться про статтю Грушевського «Мазепинство і богданівство», яка стала своєрідною віхою-підсумком у полеміці між українською та російською історіографіями про місце і значення Б. Хмельницького для України.
М. Грушевський зауважував, що Мазепу зробили українським героєм, втіленням патріотизму тільки офіційні нагінки на його ім’я та пам’ять. Водночас маємо в українській історії інших, сильніше виражених представників державної ідеї, самостійності та окремості. Серед них цілком виправдано панівне місце посідав Б. Хмельницький. «Як відомо всякому обзнайомленому з фактами української історії, — наголошував історик, — Хмельницький був не тільки яскравий автономіст, але й доста свідомий носитель державної української ідеї»[195].
У цей період зростає масив опублікованих джерел з української історії. Так, Музей українських старожитностей В. Тарновського Чернігівського губернського земства розпочав друкування «Материалов по истории Малороссии». 1912 р. вийшов перший випуск цієї серії, який містив публікацію листів до І. Забіли. До цього ж розряду варто віднести «Малороссийский гербовник», що побачив світ 1914 р. за редакцією В. Моздалевського та В. Лукомського.
Оцінюючи стан української історичної думки напередодні Першої світової війни, В. Дорошенко вказував на величезну вагу, яку мало українознавство в розвитку української національної свідомості (вона виросла на ґрунті інтересів до української історії, мови, етнографії). Водночас констатувалося відставання українського громадянства від інших недержавних слов’янських народностей, які виявляли значно більше підтримки національній науці. Така неувага пояснювалася малим поширенням національної свідомості у підросійській Україні та недооцінюванням наукових інтересів супроти політичних у Галичині.
Початок Першої світової війни обернувся помітними втратами для української історичної науки. Вони були викликані насамперед відновленням заборонно-репресивних дій імперської влади (арешт і висилка до Симбірська М. Грушевського, фактична заборона діяльності УНТ та інших українських громадських інституцій на території України). Російська окупація Галичини супроводжувалася погромними діями щодо будь-яких проявів українського національного життя, зокрема й наукового. Найбільше постраждали історичні установи НТШ у Львові; російська військова влада закрила книгарню товариства, пограбувала друкарню. При цьому загинули приготовлені до друку цінні наукові праці (історичні матеріали С. Томашівського, III том «Матеріалів до історії української пісні й вірша» М. Возняка, матеріали до української етнології, збірка історичних пісень тощо). Зазнала збитків і музейна колекція Товариства — зникла збірка старовинної зброї. Постраждали й окремі науковці, зокрема історик С. Томашівський. Пізніше він вважав, що головною причиною зменшення власної наукової уваги до доби Хмельниччини була втрата за воєнних обставин всіх архівних матеріалів. Деякі чільні діячі НТШ — В. Охримович, К. Паньківський, А. Дермаль, М. Мочульський та інші — були заарештовані й депортовані до Сибіру.
Окупація Галичини несподівано пожвавила науковий і громадський інтерес до цього краю у проросійських наукових колах. Основним мотивом зацікавлення, вочевидь, була спроба історично обґрунтувати правомірність повернення під імперський скіпетр «исконно русских земель». Зокрема, М. Слабченко згадував про своєрідний «галицький бум» у стінах Одеського університету. На історико-філологічному факультеті проф. Линниченко розпочав читати курс історії Галичини, з’явилася чимала кількість публікацій: проф. Танфільєва «Галиция и Буковина, географический очерк», проф. П. Казанцева «Происхождение Галичины, Буковины и Угорской Руси», «Современное положение Червонной Руси» тощо. Однак деякі з названих публікацій мали настільки одіозний характер, що навіть Линниченко змушений був виступити з серією полемічних брошур, де доводив наукову неспроможність Казанцева. Поразка російської армії і відступ з Галичини припинили цю дискусію.
Проте навіть у таких складних умовах українська наукова громадськість шукала можливості для продовження своєї дослідної та популяризаторської діяльності. Замість заборонених «України», «Літературно-наукового вістника», інших видань зусиллями С. Єфремова в Одесі почав виходити журнал «Основа». М. Грушевський навіть встиг підготувати для нього одну публіцистичну статтю. Але й цей журнал проіснував лише кілька місяців і був також заборонений цензурою.
Значно безпечніше було випускати українські видання за межами України — у Петербурзі чи Москві: згадані «Українські наукові збірники», «Украинская жизнь» тощо. Зокрема, на сторінках «Украинской жизни», редагованої С. Петлюрою та О. Саліковським, регулярно публікувалися науково-популярні розвідки на історичну тематику, які доводили самобутність українського історичного процесу. З ініціативи М. Горького навіть готувався спільний науковий збірник «Украина и Москва в их духовной жизни», присвячений російсько-українськими відносинам.
Логічним завершення передреволюційного періоду була поява енциклопедичного видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (своєрідної першої енциклопедії українознавства). Перший том з’явився у Петербурзі 1914 р., другий — 1916 р. Історична тематика у ньому була визначальною. Перший том цілком складався з праць М. Грушевського: історіографічної — «Развитие украинских изучений в XIX в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения» та історично-оглядової — «История украинского народа». Другий том містив розвідки з царини української географії С. Рудницького, статистики (О. Русова, В. Охримовича, С. Томашівського), антропології та етнології — Ф. Вовка, звичаєвого права — П. Єфіменка, мови — О. Шахматова. Планувалося видання ще двох томів: третього, присвяченого історії української літератури та економіки, та четвертого — огляду українського життя у XX ст. Однак ці томи так і не побачили світ.
Названі наукові здобутки яскраво свідчили, що українська історична думка стала загальновизнаним суспільним явищем, спроможним задовольняти потреби розвитку зростаючої національної свідомості широких мас українства. Проте для цього етапу ще актуальним лишалося заперечення «спільноруського» трактування історичної минувшини та намагання подолати спільноруську (імперську) свідомість і відповідні масові настрої серед українського населення. Як зауважує А. Каппелер, культурно-наукове змагання за минуле і сучасне українського народу залишилося до Першої світової війни вагомою складовою українського національного руху. Такі суспільні запити позначилися на визначенні загального вектора розвитку української історичної науки. Цілком слушні думки з цього приводу висловив К. Колесников, який вбачає особливість української історіософії цього періоду в тому, що вона не спромоглася сформувати свій «історико-критичний напрямок», свою історичну епістемологію (на відміну від російської) і, заангажована ідеологічно, зосередилася на проблематиці, присвяченій національним цінностям. На його переконання, українська історична аксіологія походить від спроб визначити мету й ідеали українського історичного процесу, зрозуміти засоби їх досягнення, естетично, етично або прагматично оцінити його результати. У цьому сенсі розвиток наукової думки цілком відповідав суспільним потребам. Відповідно для України, яка переживала процес національного становлення, надзвичайно важливим був зв’язок історії та політики.
Таким був загальний стан української історичної думки та рівень національної свідомості українців періоду «первісного формування нації» (за І. Лисяком-Рудницьким).
Ілюстрації
За підтримки
Інституту історії України НАН України
Історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Українського інституту національної пам’яті
Рекомендовано до друку вченою радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Сьогодні, коли відбуваються потужні зрушення в суспільному сприйнятті минулого, відновлюється інтерес до історії України. Читач може познайомитися з думкою провідних вітчизняних істориків, результатами останніх наукових досліджень та відкриттів. При цьому автори не виконують ідеологічне замовлення, їхні оцінки часом не збігаються, що дозволяє кожному з нас самому виступити суддею в цих суперечках.
