— Вітаю, — вимовив, — більшість світу, яка з нами.
ЕПІЛОГ
Наступного разу я побачив Зеленського на іншому кінці світу. Незадовго до Різдва він несподівано з’явився у Вашингтоні, вперше з початку вторгнення вирушив за кордон. Зранку один із помічників Зеленського попередив мене текстовим повідомленням, тож до їхнього прильоту я мав пів дня, щоб дістатися з Брукліна до Вашингтона. Президент, на відміну від першої леді, летів некомерційним рейсом. Білий дім відправив за Зеленським до східної Польщі літак військово-повітряних сил США, який у супроводі літака-розвідника НАТО та винищувача F-15 доставив українського президента на авіабазу Ендрюс[331]. Звідти він майже достоту повторив шлях своєї дружини — спочатку з’явився в Овальному кабінеті з Джо і Джилл Байденами, а потім виступив із промовою на спільному засіданні Конгресу. Ми бачилися мигцем у коридорах Капітолія, встигли лише кивнути одне одному — Зеленський кудись поспішав.
Можливо, десь — найімовірніше, у кутиках його очей — ще ховався натхнений юний Зеленський із комедійної спільноти Кривого Рогу. Однак я майже не бачив слідів його присутності, коли Зеленський проходив рядами зали засідань Палати представників. Легкість і розкутість, притаманні його тілу в юності, не витримали впливу війни. Хода стала важкою, плечі — напруженими, немов у бульдога, що прямує на бійку. Одягнений у вже звичний армійський зелений светр, він заявив із трибуни Конгресу — Україна виграла ту частину війни, яка має найбільше значення.
— Ми перемогли Росію в битві за думки.
Не лише за думки українців, а й за думки всіх тих народів, які колись боялися Росії та жили під впливом її пропаганди.
— Російська тиранія втратила контроль над нами й більше ніколи не впливатиме на наші думки.
Однак війна за життя та землю в Україні далека від завершення. Епіцентр битви за Донбас перемістився в Бахмут, який Зеленський відвідав напередодні поїздки у Вашингтон.
— Кожен сантиметр тієї землі полито кров’ю, — сказав він членам Конгресу.
Командир російської групи Вагнера Євген Пригожин згодом визнає, що в битві за це місто, де до війни мешкало лише сімдесят тисяч людей, втратив близько двадцяти тисяч бійців. Для оборони Бахмуту Зеленський потребував більше артилерії, а також танки, винищувачі та зенітні ракети — усе це США із союзниками відмовлялися надавати. Вони ще не подолали власного страху перед російською ескалацією. Щоб допомогти їм це зробити, Зеленський привіз подарунок — бойовий прапор від військових з Бахмуту із їхніми посланнями, сповненими надії та стійкості.
— Нехай цей прапор буде у вас, пані та панове, — звернувся Зеленський до зали. — Він символізує нашу перемогу в цій війні.
Спостерігаючи з балкона, я нарахував тринадцять овацій стоячи, а далі просто збився з рахунку. Після засідання один сенатор сказав мені, що за всі тридцять років своєї роботи на Капітолійському пагорбі не пригадує жодного випадку, коли б іноземний лідер отримував такий захоплений прийом. Дехто з правих республіканців і шанувальників Дональда Трампа відмовився вставати чи аплодувати Зеленському, але він мав двопартійну та надзвичайно чисельну підтримку протягом усього року. Конгрес ухвалив виділення 113 мільярдів доларів на допомогу Україні 2022 року, із них 67 мільярдів — на оборону. (Для оцінки масштабу — у попередні роки середній обсяг економіки України становив менш як 200 мільярдів). Найбільший разовий пакет американської допомоги вартістю 40 мільярдів ухвалили в Палаті представників 368 голосами проти 57, а у Сенаті — 86 проти 11. Так Україні виділили навіть на 7 мільярдів більше, ніж просив Білий дім.
— Чи цього достатньо? — запитав Зеленський у промові в Конгресі. — Відверто — ні.
Хтось у залі зреагував на це смішком. Хтось скривився від хуцпи Зеленського. Він говорив ще кілька хвилин — і закінчив ефектним розчерком, що стало його своєрідною ораторською візитівкою. Звернувся до випадку з історії своїх слухачів. У 1777 році під час битви за Саратогу американці здобули вирішальну перемогу над британцями у війні за незалежність. Незабаром Україна зробить те саме під Бахмутом, сказав Зеленський, але їй потрібна допомога.
— Ми стоїмо, ми боремося, і ми переможемо, бо ми разом — Україна, Америка та весь вільний світ.
Зала вкотре вибухнула оплесками, члени Конгресу схвально кричали та вигукували: «Слава Україні!».
* * *
Після промови президент у Вашингтоні не затримався. Того ж вечора поспішив зі своєю командою назад на літак. Я залишився. Настав час припинити збирати матеріал для цієї книги та почати її писати. Війна не закінчилася — навіть і близько. На обрії не з’явилося ні просвіту, ані чіткого плану. Утім, чоловік у її центрі, на мою думку, завершив трансформацію в лідера воєнного часу — і надалі ним залишиться. Він довів, що в цій війні його талант шоумена не менш цінний, ніж тактичний геній українських генералів. Вони потребували одне одного, і Зеленський служив їм — виступав із сильними промовами на всіх політичних майданчиках світу; улещував і надихав своїх колег на Заході сприймати цю війну як власну; сотні днів без упину вів дипломатичний марафон, долаючи супротив тих, кого й досі жахала Росія. Не давав жодного натяку на те, що відчуває страх, хоча їм із родиною було чого боятися.
Моє спілкування із Зеленським, що почалося з передвиборчої кампанії 2019 року і продовжилося в перший рік повномасштабної війни, не дозволило розкрити всі аспекти його характеру. Дещо залишилося незрозумілим, а дещо мене непокоїло, надто коли я уявляв Україну під керівництвом Зеленського після війни. Для нього та його адміністрації одне з найважливіших випробувань може настати тоді, коли після ще кількох ефектних перемог на полі бою чи в разі тривалого глухого кута на фронті критична маса українців вирішить, що війна стабілізувалася і вже час владі скасувати комендантську годину, повернути чоловікам право вільно пересуватися, дозволити парламенту поновити нормальну роботу та — що, підозрюю, буде для Зеленського особливо складно — завершити телемарафон і зняти контроль із медіа. Ці рішення, без сумніву, залежатимуть від умов на фронті, але навряд чи вийде уникнути розбіжностей між Офісом Президента і парламентом, між державою та народом щодо того, коли їм повертатися до життя в умовах конституційної демократії з регулярними виборами та свободою преси. Не знаю, як впорається із цим складним процесом переходу Зеленський, чи вистачить йому мудрості й самовладання відмовитися від надзвичайних повноважень, отриманих в умовах воєнного стану, — або ж для нього, як і для багатьох інших лідерів в історії, ця влада виявиться надто спокусливою.
Ми говорили на ці теми, і відповіді Зеленського допомогли розвіяти мої побоювання, що після війни наступним розділом в історії України може стати розділ про автократію.
Зеленський пам’ятав про присуд історії та з осторогою ставився до дифірамбів, які отримував від різних міжнародних організацій. Одного разу наприкінці першого літа війни генеральний директор Укрпошти приніс у кабінет Зеленського на четвертому поверсі макет нової поштової марки — і запропонував випустити її до Дня Незалежності. На макеті було синьо-жовте зображення обличчя президента, доблесне й величне, на задньому плані виднілася зброя. Зеленський, побачивши це, скривився й закрив теку.
— Зараз не час, — зауважив, — створювати культ особистості[332].
Скромність, звісно, ніколи не була його сильною стороною, але йому вистачало здорового глузду, щоб уникати таких актів самозвеличення. Вистачало також — і Зеленському, і його команді — поваги до роботи незалежних журналістів, щоб дозволити мені виконувати свою роботу на Банковій без жодних передумов. Коли влітку 2023 року я закінчив чернетку цієї книги, війна тривала, і ніхто не міг сказати, який вигляд матиме — якщо вона станеться — перемога України. Дехто, як-от генерал Залужний, попереджав мене, що війна насправді ніколи не закінчиться.
— Якщо знати про росіян те, що знаю з перших уст я, зрозуміло: наша перемога не буде остаточною, — казав він. — Наша перемога стане можливістю перевести подих і підготуватися до наступної війни.
Вісім років боїв на Донбасі переконали Залужного, що Росія ніколи не перестане бути загрозою, і він хотів, щоб усі українці прийняли цю реальність, підготувалися до необхідності бути постійно пильними та до нескінченного циклу конфліктів із ядерною державою-сусідкою. Збройні сили під командою Залужного вже це зрозуміли, і решта суспільства швидко їх наздоганяла, особливо після звірств, виявлених у Бучі та інших звільнених містах.
— Тепер ми бачимо, що, якщо відступимо на один кілометр, цей кілометр заллють кров’ю, — пояснював мені Залужний.
І додавав, що з таким ворогом «умирати за свою країну недостатньо, треба ще й вбивати».
Дехто називав генерала саме таким лідером, якого потребуватиме наступна Україна. І Зеленський обмірковував звільнення командувача, якого колись обрав. Однак на початку 2023 року Залужний, схоже, залагодив свої розбіжності з президентом. Погодився звільнити двох помічників, які працювали над його майбутнім політичним іміджем. Після проривів під Харковом і Херсоном і генерал, і президент зосередили увагу на широкому контрнаступі, спланованому Залужним: багатоетапній операції з метою відрізати Крим від російських ліній постачання, що тягнулися Донбасом через Маріуполь. Президент не квапив із підготовкою до цього наступу, і той розпочався у червні 2023 року. Коли влітку не вдалося досягти прориву, Зеленський і Залужний об’єдналися навколо плану перенести війну на територію ворога, атакуючи бойовими дронами Москву та інші цілі далеко від фронту. З деяких питань вони не мали згоди: наприклад, коли виходити зі смертельної пастки в Бахмуті[333]. Генерал розумів, що місто неможливо обороняти далі, хотів відвести війська на кілька тижнів раніше, ніж президент, який наполягав на продовженні боїв — переважно, щоб виснажити російські сили та відтягнути їх з інших ділянок фронту. До того ж Бахмут був для Зеленського символом рішучості, і президент переміг у суперечці щодо необхідності боронити руїни Бахмута попри жахливу ціну. Загалом Зеленський тепер брав участь у прийнятті стратегічних рішень значно активніше, ніж на початку вторгнення. Однак, як і раніше, зосереджувався на тому, що вмів робити найліпше: гуртувати підтримку, піднімати бойовий дух, утримувати Україну в центрі уваги, забезпечувати надання зброї та фінансової допомоги.
Наполегливість, яку проявляв Зеленський, не могла не дратувати його союзників, навіть найвідданіших. На саміті НАТО в липні 2023 року британський міністр оборони Бен Воллес дорікнув Зеленському:
— Люди хочуть бачити вдячність. Ми не «Амазон»[334].
Велика Британія передала Україні вже стільки машин для розмінування, що, за словами Воллеса, «здається, їх більше не лишилося». Такі зауваження не надто змінили риторику Зеленського. Зрештою, саме Воллес, а не Зеленський, відчув потребу перепросити за те, що у своїх висловлюваннях перебрав міру, — гроші ж та зброя від Заходу продовжували надходити в Україну. Попри майже рік затримок і відмов, США на другому році повномасштабної війни почали надавати Зеленському найпотрібніше, значно розширили асортимент зброї, доступної українським військам.
