Націоналістичні повстанці також часто використовували написи й символи. З вересня 1944р. у с. Старий Лисець вбили шестеро людей і на паркані залишили напис: «За зраду українського народу всі помруть однаково»[1490]. 1 1 вересня 1944 р. кати вбили подружжя Марзенків та їхню 4-річну доньку, залишивши на місці злочину записку: «Смерть інформаторам НКВС — ворогам трудящих. Смерть більшовицьким фашистам, імперіалістам і капіталістам»[1491]. 24 грудня 1944р. в с. Воля-Висоцька загинули 18 сімей. На тілах вбитих залишили написи «За зраду української нації. Смерть інформаторам НКВС»[1492].
31 липня 1944р. близько 20 бандитів вчинили наліт на с. Вербовець. Вони увійшли в будинок Теодора Процюка та застали його дружину і чотирьох дітей віком від 4 до 13 років. Дітей одразу вбили, а жінку смертельно поранили. Потім увірвалися до сусіднього будинку, де мешкав Іван Улін. Чоловіка задушили, а на його тілі залишили напис від імені «Революційної армії»: «Всі зрадники і співробітники НКВС загинуть собачою смертю». Далі вони пішли до будинку Івана Кучери, працівника сільради, й попросили його відвезти їх у сусіднє село. За 300 метрів від іншого села Кучеру вбили, а на його тілі залишили такий самий напис, що і на тілі вбитого Івана Уліна[1493].
Олександр Статієв, який докладно вивчав конфлікт між ОУН-УПА і радянським режимом, зазначив, що «список діянь, які УПА розцінювала як зраду, був нескінченним». У с. Пісочне на Волині УПА вбила 8 хлопчиків і 4 дівчаток, чиїх батьків мобілізували в Червону армію. Навіть селян, що стали колгоспниками примусово, УПА вважала «комуністичними зрадниками»[1494]. 27 травня 1947р. у с. Підзвіринці УПА вбила 12 осіб і поранила двох. Серед жертв були члени сільради, члени їхніх сімей, директор школи і дві жінки зі Східної України[1495]. 28 березня 1946 р. в с. Молотков чотири колишні члени ОУН, яких раніше амністували, вирішили знову вступити до ОУН. Вони роззброїли членів винищувальних батальйонів (54 чоловіки), вбили чотирьох з них, а в будинку одного з них убили всю його сім’ю (5 осіб)[1496]. В ніч з 15 на 16 травня 1948 р. в с. Вичівка було вбито всіх шістьох членів сім’ї бійця винищувального батальйону[1497].
«У ніч на 21 листопада 1944р. озброєний загін з сорока українських повстанців здійснив напад на с. Дубечно на Волині. Вони обшукали будинок секретаря сільради, а потім застрелили голову на очах односельців. До його спини прикріпили записку: “Розстріляний — голова сільради, і якщо хто-небудь займе його місце, та ж доля спіткає і його”. Потім озброєні люди увірвалися до приміщення сільради, де вбили сторожа — українця на прізвище Ткачук. Багнетом до його спини уштрикнули записку: “Це труп зрадника українського народу, який боронив Ради. Той, хто прийде на його місце, теж загине”. Після цього повстанці поглумилися над приміщенням сільради — приклеїли до стін антирадянські гасла та заклики, зірвавши зі стін та пошматувавши портрети партійних і радянських діячів. Обличчя на портретах замазали кров’ю вбитого сторожа-українця»[1498].
Будинки «засуджених» націоналісти часто спалювали дощенту. За належність до радянського режиму іноді вбивали цілі групи людей, як це ставалося з учителями та співробітниками органів влади, що приїжджали зі східних областей України (у с. Шепетин таких було вбито 87 людей)[1499]. 15 грудня 1948 р. член ОУН-УПА Б.Бариляк повернувся в свій будинок у с. Семихів. Дізнавшись, що його батьки вступили в колгосп, він застрелив свого 70-річного батька і важко поранив свою 63-річну матір[1500]. З метою нерозголошення секретної інформації про партизанів-товаришів члени ОУН-УПА інколи вчиняли самогубство або вбивали своїх соратників[1501].
Понад п’ять років знадобилося органам радянської влади, щоб знищити в Західній Україні націоналістичне підпілля. Серед найважливіших чинників, які посилювали націоналістичний опір були: революційний ідеалізм, фанатизм, люта ненависть до СРСР і сакралізо-ваний суїцидальний націоналізм. Текст інструкцій 1947р. говорив: «У ворога є перевага в чисельності, озброєнні і військовій техніці, але ми перевершуємо його силою священних переконань»[1502]. Більшість членів ОУН-УПА совєти ліквідували у 1944—1945 рр., але ядро цих організацій знищити не вдалося: повстанці пішли в глибоке підпілля і стали невловимими. 1946 р. радянська влада дійшла висновку, що потрібно змінити тактичні методи: з лютого 1947 р. проти ОУН-УПА вирішили виступити невеликими спеціалізованими загонами безпеки, а не військовими підрозділами, як це було раніше. Окрім того, совєти вирішили приділити більше уваги розвитку агентурних мереж. У свою чергу оунівці теж активно перевербовували агентів НКВС, що спричинило появу паралельних агентурних мереж[1503] (з часом система НКВС виявилася сильнішою). 1948 р. член ОУН Руслан писав: «Більшовики намагаються брати нас зсередини через агентуру. О, це страхітливий і грізний метод, ти ніколи не знаєш, в чиїх руках ти можеш опинитися, на кожному кроці можеш очікувати агента. Від такої агентурної роботи часто засипаються цілі ланки»[1504].
Крім роботи з агентурними мережами, НКВС застосовував методи психологічної війни. Якщо затриманий підпільник навіть під тортурами не розкривав місцеперебування своїх товаришів, замасковані агенти НКВС влаштовували виставу «порятунку» та вже у «порятованої» особи, випитували всю потрібну інформацію. В результаті однієї з таких операцій НКВС отримав імена 600 членів ОУН, 99 осіб з яких згодом були заарештовані й 123 людини убиті[1505].
У липні 1946 р. керівництво ОУН та УПА ухвалило рішення про розпуск батальйонів УПА і заміну їх невеликими підрозділами ОУН і СБ, які було складніше виявити. Незначна кількість загонів УПА залишалася в строю аж до 1948 р., але вони переважно переховувалися в Карпатах. Поміж ними залишалася назрілою ідея Третьої світової війни[1506]. До 1949 р. вціліли тільки два підрозділи УПА[1507]. 1947 р. число антирадянських акцій ОУН-УПА скоротилося до 2068, а 1948 р. — до 1387, і спрямовували їх здебільшого проти працівників колгоспів і радянських діячів. Тільки у Станіславівській області у період з 1 січня по 30 квітня 1950р. ОУН-УПА вбили 20 голів сільрад, 19 директорів колгоспів і 30 осіб з допоміжних підрозділів міліції[1508]. Багато членів ОУН-УПА облаштовували свої помешкання в криївках, викопаних у лісовій місцевості чи під селянськими будинками. Приміщення шкіл та колгоспів рідко ставали предметом пильної уваги НКВС, і для своїх хованок повстанці інколи обирали саме такі місця. Підпільники полишали схрони тільки вночі, маскуючись під селян (узимку вони могли не підніматися на вулицю впродовж місяців). Зазвичай у кожному селі було 4—5 осіб, які систематично повідомляли їм про місцеві події[1509].
5 березня 1950 р. у с. Білогорща поблизу Львова потрапив у засідку і застрелився, щоб уникнути арешту, головнокомандувач УПА Роман Шухевич. ОУН-УПА проіснувала в Україні ще кілька років, але лави її членів скоротилися до кількох десятків людей, і вони навряд чи були здатні до боротьби з радянськими підрозділами. У той же час повстанці не здавалися і далі вбивали мирних мешканців, яких звинувачували у «зраді України». Початок Корейської війни (25 липня 1950р.) підпільники сприйняли за провісника Третьої світової війни. За непідтвердженими даними, 1952р. в Україні налічувалося 647 членів ОУН-УПА. Зв’язок між підрозділами ОУН-УПА часто був неналежного рівня. Партизани ОУН-УПА зазвичай чітко знали тільки про підрозділи, що перебували безпосередньо поруч. 24 травня 1954р. було заарештовано Василя Кука, останнього командира УПА (іл. 117). Станом на 1955 р. у розшуку перебувало 475 членів ОУН-УПА, з яких 50 осіб продовжували займатися «антирадянською діяльністю». 1955р. ОУН-УПА провели 35 операцій, у яких загинули 10 або 15 осіб. Останній підрозділ ОУН(б), що складався з трьох людей, заарештували 1960р., проте деяким партизанам, як розповідають, родичі допомагали ховатися у схронах аж до розпаду СРСР[1510].
Підпілля УПА діяло і за межами Західної України, зокрема на польському, чехословацькому та білоруському прикордонні. У 1944—1946рр. УПА перешкоджала депортації українців із Польщі в Україну. Повстанці нападали на польські війська та села, підривали залізничні колії[1511]. Кілька рейдів УПА організувала, вторгнувшись на територію Чехословаччини. Під час одного з перших таких набігів (з 2 до 13 грудня 1945 р.) партизани УПА викрали худобу, пограбували магазини і вбили 18 «комуністів і євреїв» (11 із яких були євреями з с. Колбасово). Напевно, це був один із останніх погромів, організованих ОУН-УПА. Згодом частина бійців УПА, які діяли у Чехословаччині, вирушили до Австрії та Баварії, де здалися американцям і розпочали пошук українців, що опинилися у Німеччині після війни[1512].
Структури ОУН-УПА також діяли на «українських» білоруських територіях, де вони теж вбивали людей, яких підозрювали у відданості радянському режиму, та знищували майно колгоспів. У 1944-1947рр. діячі українського підпілля вбили в Білорусі 1 225 осіб, але наприкінці сорокових та на початку п’ятдесятих років його осередки ліквідували і там[1513].
У 1942—1943 рр. у пропаганді ОУН-УПА припинили використовувати елементи крайнього антисемітизму. Євреїв на території України вже майже не залишилося, але єврейське питання, як і раніше, поставало у брошурах ОУН і УПА. 1950 р. ОУН розповсюдила брошуру «Євреї — громадяни України» (з підписом під нею «Українські повстанці»). Хоча автори видання шукали примирення з єврейським населенням, але разом з тим подекуди вони і погрожували йому: «Щоб забезпечити за собою належне місце в Українській Самостійній Соборній Державі, щоб здобути собі пошану серед українського суспільства, Ви, євреї — громадяни України, вже сьогодні повинні про це старатися. Пам’ятайте, що Ви є на українській землі і що у Вашому власному інтересі є жити в повній згоді з їх правними господарями — українцями. Перестаньте бути знаряддям в руках московсько-большевицьких імперіалістів. Вже не за горами та хвилина, коли повторються часи Хмельницького, але тим разом ми хочемо, щоб вони були без протиєврейських погромів»[1514].
Потрапивши до ГУЛАГу, діячі ОУН і партизани УПА створювали організаційні структури і там. Табірні осередки допомагали їм захищатись від криміналітету, а також організовувати повстання і страйки. Схоже, що члени ОУН та УПА, як і підпільники прибалтійських республік, відігравали значну роль у таких повстаннях, хоча важко оцінити, наскільки вона була вагомою. Найбільші повстання відбулися після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.) у таборах Норильська, Воркута й Кенгіру. Олександр Солженіцин, який відсидів у ГУЛАГу вісім років, писав (іл. 174): Не знаю, где и как, а у нас это началось с приезда Дубовского этапа — в основном западных украинцев, ОУНовцев. Для всего этого движения они повсеместно сделали очень много, да они и стронули воз. Дубовский этап привёз к нам бациллу мятежа[1515]. Солженіцин також розповідає, що члени ОУН привезли з собою новий закон про вбивство «зрадників»: Теперь убийства зачередили чаще, чем побеги в их лучшую пору. Они совершались уверенно и анонимно: никто не шёл сдаваться с окровавленным ножом; и себя и нож приберегали для другого дела. В излюбленное время — в пять часов утра, когда бараки отпирались одинокими надзирателями, шедшими отпирать дальше, а заключённые ещё почти все спали, — мстители в масках тихо входили в намеченную секцию, подходили к намеченной вагонке и неотклонимо убивали уже проснувшегося и дико вопящего или даже не проснувшегося предателя. Проверив, что он мёртв, уходили деловито… И вот убийства (хотя их не произошло пока и десятка) стали нормой, стали обычным явлением. Заключённые шли умываться, получали утренние пайки, спрашивали: сегодня кого-нибудь убили?[1516]
