976 З епістолярної спадщини гетьмана Івана Мазепи. К., 1996. — С.136—138.
977 РГАДА. — Ф. 229. — Оп.2. — Д. 92. — Л. 181 об.; Рабинович М. Полки петровской армии 1698—1725. Краткий справочник. — С. 16.
978 Листи Івана Мазепи. — Т.2. — С. 699—700.
979 РГАДА. — Ф.229. — Оп.2. — Д.89. — Лл. 89, 104—104 об.
328
гетьманське правління ефективного контролю над воєнною обстановкою в
країні.
Власне, козацькі залоги входили до міст тільки у випадках воєнної загрози.
Основу гарнізону міста могли утворювати козаки місцевої городової сотні або
збірні відділи, що надсилалися з усього полку або сусідніх полків. В найбільших
ратушних і магдебурзьких містах з огляду на воєнні загрози мобілізовувалися
міщани, котрі утворювали міську міліцію. Однак, загалом всі ці військові
контингенти мали тимчасовий склад і організацію, що аж ніяк не сприяло їхній
боєздатності. Гарнізони функціонували як допоміжні формування в
прикордонних фортецях, тоді як в середині країни вони були практично відсутні.
Різким контрастом до цього була система московських гарнізонів в
Україні, що почала розбудовуватися одразу після Переяславської ради. Першу
московську залогу було введено до Києва у лютому 1654 р., ще до відправлення
до Москви козацького посольства (це станеться лише в березні), котре мало
обговорити деталі військового співробітництва між новими союзниками. Цей
контингент надалі залишатиметься найбільшим російським формуванням в
Україні: його чисельність зросте від 2000 до 7 500 наприкінці XVIII ст. Згідно
Московських статей 1665 р. сумарна чисельність московських гарнізонів в містах
Гетьманщини мала складати 11 800 чоловік, з яких на Київ припадало 5 000.
Важливо зауважити, що ця залога виступала таким собі “кадровим донором” для
решти московських гарнізонів (переяславського, глухівського, ніжинського та
ін.), а в наступному столітті стала базою для поповнення полків російської
польової армії. Явна кількісна перевага московських залог підкріплювалася ще й
тією обставиною, що в містах вони займали виключно замки, які грали ключову
роль у контролі над містом. Окрім Києва, де московський гарнізон не лише
зайняв Старокиївську фортецю (старий, або ж Литовський замок), але й
намагався її розширити за рахунок прилеглих територій, що належали київській
митрополичій кафедрі. Аналогічна ситуація склалася в Переяславі, чиї
фортифікації й гарнізон були другими за чисельністю й значенням у
329
Наддніпрянщині. Тут, щоправда, співвідношення сил було дещо кращим,
оскільки фортеця ще від часів Хмельницького мала великий артилерійський
арсенал і склади боєприпасів, що охоронялися козацькими контингентами980.
Не була винятком і гетьманська столиця Батурин, у якій теж
розташувалися московські частини, про що йшлося вище. Московські караули
охороняли не лише замкові брами, але й тримали караули по всьому периметру
міських стін і на в'їздних брамах. У середині лютого 1672 р., підозрюючи
московську залогу у зв'язках із старшинською опозицією, Д. Ігнатович замінив
стрілецькі караули найманим полком П.Ворошила. За повідомленням
ніжинського воєводи, “в Батурине чинитца мятежно, и чают всякого дурна...”.
Втім, це так і не порятувало гетьмана, котрого вже через місяць було
заарештовано змовниками981.
В Чигирині протягом облог 1677-1678 рр. московські війська
контролювали Верхній замок, а козацькі й охотницькі — Нижнє місто, причому,
як випливає зі щоденника П.Гордона, взаємини між обома частинами залоги й
їхнім командуванням були доволі індиферентними. Тільки під час другої облоги
фортеці у 1678 р., перед лицем смертельної небезпеки, російський комендант
зважився пустити до верхнього міста козацькі підкріплення. Така ситуація
спричинялася до того, що фортеці зі змішаним складом залог не лише не
утворювали єдиної військової сили, але й провадили ремонт і реконструкцію
укріплень нарізно, виходячи з власних потреб, можливостей і оцінки воєнної
ситуації 982.
На початку Північної війни, паралельно із реконструкцією фортець у
Києві, Росія подбала про посилення й реорганізацію своїх гарнізонів. Так, восени
1706 р. сюди було доправлено додаткові контингенти піхоти й 136 гармат 983. До
980 Юрченко О. Переяславська фортеця XVII ст. — С. 233-234.
981 Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 73.
982 Юрченко О. Переяславська фортеця XVII ст. — С. 234.
983 ПИБ. — Т.4. — С. 447.
330
середини століття гарматний парк лише Київської фортеці нараховував від 300
до 400 стволів, тоді як вся Гетьманщина володіла 416 гарматами, третина з яких
була несправною984. 29 січня 1707 р. Петро І наказав голові Разрядного
приказу, до компетенції якого входила мало не половина військових функцій
російської держави, Т.Стрєшнєву перевести у відання приказу “Киев с прочими
замками черкасскими”, управління котрими покладалося на білгородського
воєводу Д.Голіцина985. 1 лютого того ж року Стрєшнєв отримав більш
деталізоване доповнення указу, згідно якого “велено богоспасаемый град Киев
так и прочие замки в черкасских городех в которых русские воеводы и иноземцы
по отпуску из Малороссийского приказу приписать к Белгороду и взять тот
город Киев с протчими замки черкасскими в Розряд”. Ще за місяць було велено
“князь Дмитрия (Голіцина — О.С.)... за честь города Киева писать воеводою
Киевским”. Голіцин мав ревізувати технічний стан укріплень, їхню артилерію,
арсенали, продовольчі склади й особовий склад гарнізонів. Окрім Києва у його
відання потрапляли три найбільші фортеці Лівобережжя, що мали російські
залоги — Чернігів, Ніжин, Переяслав — а також Новобогородицьку й
Новосергіївську фортецю на р.Самарі 986. Таким чином, на час очікуваної
шведської кампанії Москва планувала об'єднати в одних руках управління
ключовими фортецями і гарнізонами на імовірному театрі воєнних дій. Важливе
значення в цьому контексті мала губернська реформа 1708 р. Новий
адміністративний поділ, впроваджений нею, хоч і не зачепив сфери державного
управління Гетьманщини, однак сприяв централізації контролю над гарнізонами,
фортецями і матеріальними ресурсами, що перебували на її теренах987. Пізніше
984 Назаренко В. Артилерійські формування київського гарнізону (друга половина XVII—XVIII ст.): управління, організація, особовий склад //Гілея: науковий вісник. — К., 2014. — Вип.82. — С. 9-13.
985 Милюков П. Государственное хозяйство России в первой четверти XVIII столетия и реформа Петра Великого. — С. 259-260.
986 Таирова-Яковлева Т. Иван Мазепа и Российская империя. История
“предательства”. — С. 324.
987 Лазарев Я. Проблема соотношения Киевской губернии и Гетманской Украины в годы петровских реформ в российской историографии //Научные ведомости
331
київський губернатор став ключовою фігурою у системі контролю над
оборонним будівництвом Гетьманщини, постійно зносячись з російськими
комендантами, що замінили інститут воєвод і почали отримувати полковницькі
уряди в Гетьманщині 988.
Таким чином, Росія фактично утримувала в Гетьманщині окрему
гарнізонну армію до якої у XVIII ст. додалися ще й польові частини, а також
корпус ландміліції (поселеного війська). Гарнізонні солдати й офіцери
виконували численні адміністративні функції по управлінню прилеглими
територіями: збирали мита й податки, утримували караули на прикордонних
форпостах і митницях, здійснювали переписи населення, несли поліційну службу
тощо 989. Важливим є те, що гарнізони стали не лише фактором силового тиску на
козацький політичний провід і засобом інкорпораційної політики, але й у парі із
активним розширенням мережі фортець і оборонних ліній, зведених за останнім
словом європейської фортифікації, врешті забезпечили воєнне домінування Росії
в регіоні.
Ще одним феноменом імперського оборонного будівництва стало
спорудження на кордонах Гетьманщини Української лінії — ланцюгу земляних
укріплень, що мали захищати південні рубежі краю від нападів кримських татар і
ногайців. За своїми масштабами й оборонною новизною лінія була
безпрецедентним фортифікаційним проєктом. Лінія укріплень загальною
довжиною близько 300 км зводилася на широкому степовому просторі від
Дніпра по р. Орелі, її притоці Берестовій до р. Береки й злиття її з Дінцем. В
будівельних роботах, що тривали з 1731 по 1764 рр. було задіяно понад 30 000
чоловік. В інженерному відношенні лінія складалась з 16 фортець і 49 редутів,
Белгородского государственного университета. Серия «История. Политология. Экономика. Информатика». — 2012. — №13 (132), вып.23. — С. 89-98.
988 ЦДІАК України в м. Києві. — Ф.51. — Оп. 3. — Спр.1172. — Арк. 2-3.
989 Назаренко В. Київський гарнізон у XVIII cт.: структура та функції //Вісник
Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. — 2013. — Вип.4. — С. 48-50.
332
з'єднаних між собою високим земляним валом і глибоким ровом 990. Проект
створення укріпленої лінії, котра прикрила степовий кордон з Кримом, було
підготовано австрійським офіцером на російській службі генералом І.-Б. фон
Вейсбахом. Очевидно, в основу задуму Вейсбаха було покладено австрійський
аналог — Військовий кордон (Militärgrenze) — смугу укріплень і систему
військових поселень, котрі відділяли австрійську частину Балкан від
османської991.
Від початку свого будівництва Українська лінія зводилася за рахунок
використання ресурсів Гетьманщини, найактуальнішим з яких були робітники й
будівельні матеріали. Перші наряди козаків і посполитих на будівництво
укріплень відбулися квітні 1734 р. 992. Правління гетьманського уряду, на яке було
покладено координацію подальших робіт, поставило перед місцевими владами
абсолютно фантастичні вимоги щодо забезпечення і організації новобуду. 13
квітня 1735 р. російський намісник О.Шаховський наказав Генеральній
військовій канцелярії відрядити 35 000 робітників із шестимісячним запасом
провіанту та інструментами для ремонту 10 вже зведених і побудови 7 нових
фортець лінії. Очевидно, генерал і сам був свідомий того, що навіть залучивши
до неї населення Слобідської України, Білгородської та Воронезької губерній,
“висилку таковую учинить трудно” 993.
Згідно тодішньої імперської практики, на лінії було розміщено корпус
Української ландміліції створеної 1713 і реорганізованої 1723 р. Головними
кадрами для її формування були стрільці й солдати “старых служб”, а також різні
990 Заїка Г. Українська лінія. — Київ-Полтава, 2001; Пірко В. Українська лінія //Донецький вісник Наукового товариства ім.Т.Шевченка. — Донецьк, 2007. — Т.18. С. 6-18.
991 Hochedlinger М. Austria's Wars of Emergence. War, State and Society in the Habsburg Monarchy, 1683-1797. — Pearson Education Ltd, 2003. — Р. 83-92; Stein М. Guarding the Frontier. Ottoman Border Forts and Garrisons in Europe. — Tauris Academic Studies, 2007.
