Угода 1624 р. стала першим політико-правовим актом, що встановлював союзні взаємини Війська Запорозького та Кримського ханства, започатковуючи собою столітню традицію козацько-кримських союзів. Водночас договір дозволяв козакам зміцнити своє становище у взаєминах з королем і Річчю Посполитою, а також відновити економічно вигідні та ідеологічно привабливі виправи на Чорне море проти османців.
«Лицарська війна» 1625 р.
Укладення Військом Запорозьким військового союзу з Кримським ханством, певна річ, не могло не непокоїти уряд Зиґмунта III. Ще більшу тривогу у Варшаві викликали морські виправи запорожців на підвладні султанові землі, оскільки вони могли спровокувати чергову війну з Портою. Не менш тривожними були й відомості, які доносились з України щодо розростання «козацького свавілля» на волості, в результаті чого цілі повіти і староства де-факто втрачали свою керованість. Отже, у повітрі дедалі відчутніше вчувався терпкий присмак нової війни Речі Посполитої зі «свавільним» козацтвом.
Щоправда, надто ще свіжими були спогади про скроплене кров’ю хотинське побратимство коронних жовнірів та українських козаків, аби ставитися до останніх як потворних ворогів вітчизни. Швидше за все, у майбутньому збройному конфлікті, що фатально насувався на спільну вітчизну, козацтво мало постати у ролі нерозважливих «рокошан», які ненавмисне шкодять спільній вітчизні, а сама війна — набути ознак чесного герцю, такої собі «лицарської війни».
Звістка про підготовку запорожцями чергової виправи на Чорне море, в якій мало взяти участь понад 300 козацьких чайок, підштовхнула королівський двір улітку 1625 р. до негайної висилання на Січ категоричного наказу утриматися від походу, оскільки це може зруйнувати й без того доволі крихкий мир з Оттоманською Портою. Водночас королівський гонець мусив нагадати козацьким старшинам про потребу впорядкування козацького реєстру згідно з визначними раніше на перемовинах кількісними показниками. Зухвала ж відповідь низовиків: їм відомо про угоду короля із султаном, але козаки із султаном угод не укладали, тож є людьми вільними у своїх вчинках, — стала тією останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння Зиґмунта III та його сановного оточення, і війна стала неминучою.
Для швидкого розв’язання «козацької проблеми» король призначив комісію. Надана комісарам інструкція зобов’язувала їх вести справу щодо залагодження конфлікту з козацтвом на ґрунті таких ультимативних вимог: виписати з козацького реєстру всіх простолюдинів, котрі перед тим перебували у підданстві державців; покарати всіх винних у злочинах проти Речі Посполитої; зобов’язати реєстрових козаків перебувати на відведених для них «кочовищах» у строго визначеній урядом кількості та в готовності до виконання наказів короля і коронних реґіментарів. Козакам суворо заборонялося присвоювати будь-які адміністративні й судові повноваження у містах, королівських, шляхетських і духовних маєтностях, втручатися у церковні справи, налагоджувати контакти з чужоземними правителями.
Зважаючи на радикальність вимог королівської інструкції, її реалізація була можливою лише за умов збройного приборкання козацтва та примушення його лідерів до принизливої капітуляції. А тому на «переговори» Варшава скерувала коронні війська під проводом польного гетьмана, до яких мали долучитися й надвірні загони призначених Зиґмунтом III родовитих українських комісарів. Настрої ж, що панували серед комісарів, барвисто описує князь Збаразький, рекомендуючи гетьману Конецпольському свого товариша — брацлавського підкоморія князя Степана-Святополка Четвертинського: «Він хоч і віри грецької, але вдача в нього не козацька. Знаю, що він радий був би їх усіх бачити в одній ложці утопленими...»
Аби вберегти свої тили від удару союзної Війську Запорозькому Кримської Орди, Варшава сплатила хану данину, так звані «упоминки». Після чого у вересні гетьман Конецпольський на чолі кварцяного війська рушив з Поділля в напрямку Подніпров’я, сподіваючись, що прихід потужної королівської армії змусить козаків до покори й беззастережного прийняття висунутих їм вимог. Проте запорозьке козацтво, вже після вступу коронних військ на Подніпров’я обравши гетьманом дрібного шляхтича з Галичини Марка Жмайла, не те що панічно відступило або поквапом запросило в Конецпольського миру, а й навіть зухвало проігнорувало пропозиції польного гетьмана щодо початку роботи спільної комісії та почало готуватися до збройного з’ясування стосунків.
Затримка Жмайла з виведенням запорожців із Січі була спричинена, вочевидь, очікуваннями на прихід союзника — кримського хана, дозволила Конецпольському поодинці атакувати козацькі залоги, розквартировані на волості. До того ж до 8 тисяч коронних військ Конецпольського долучилося ще близько 8 тисяч надвірного вояцтва магнатів і панів з України та Галичини. Отже, враховуючи військових слуг, загальна чисельність військ, що були в розпорядженні Конецпольського, зросла до 20—25 тисяч.
Тим часом уранці 25 жовтня в гирлі річки Цибульник відбулося сполучення городового козацтва із запорозькими полками. Враховуючи, що частина запорозьких козаків перебувала у виправі на Чорному морі, Жмайло мав змогу розпоряджатися приблизно двадцятитисячною потугою. Із Запорожжя козацький гетьман прихопив й артилерію. Проте загалом козацьке військо поступалося супротивній стороні як чисельністю, так і озброєнням. Суттєво послаблювало позиції Війська Запорозького й невиконання кримським ханом взятих на себе союзних зобов’язань — попри очікування, на допомогу козакам кримці так і не прийшли.
Спроби королівських комісарів схилити козацьку старшину до прийняття сформульованих Варшавою умов успіху не дали. 29 жовтня відразу ж після зриву перемовин з повсталими козаками польний гетьман віддав наказ про початок штурму. Потужний удар коронних і надвірних магнатських військ змусив козаків зійти з поля та сховатися в укріпленому таборі. Після цього «слово взяла» коронна артилерія, якою керував особисто польний гетьман. Натомість запорожці, намагаючись дещо притлумити войовничий запал супротивника, чинили зухвалі вилазки під розташування його артилерії. Проте тактика ні одних, ні других видимого успіху не давала. І надвечір польний гетьман віддав наказ про повернення військ на свої позиції.
Наступного ж дня жовніри розпочали побудову облогових пристроїв — кошів, гуляй-городів тощо. Усе вказувало на те, що польний гетьман зробив висновок із допущених помилок і тепер уже з належною повагою поставився до супротивника, відмовившись заради сумнівного власного гонору надаремне втрачати жовнірів. Активні приготування коронних жовнірів не віщувало козакам нічого доброго. І вночі проти 31 жовтня Жмайло віддав наказ про непомітний вихід військ з табору.
Станіславу Конецпольському стало відомо про нічний маневр козацького війська опівночі. Кинуті ним навздогін повсталим козакам війська наздогнали козаків гетьмана Жмайла пополудню наступного дня в урочищі Медвежі Лози, що над Куруковим озером. Найбільшу прудкість тут виявили передові кінні корогви під командою брацлавського хорунжого Стефана Хмелецького. Хмелецький спробував було розбити супротивника з маршу, але безрезультатно. Козаки встигли виставити три потужних заслони, до складу яких увійшло до трьох тисяч вояків, а решта тим часом натхненно працювала над укріпленням табору. Наступного дня до Курукового озера підтягнулися головні сили гетьмана Конецпольського й бої продовжилися з новою силою. Проте дуже швидко стало зрозуміло, що швидкої перемоги над супротивником здобути не вдасться. Звітуючи перед королем про хід війни, в Конецпольського були всі підстави написати, що на берегах Курукового озера козаки «добру оборону учинили».
Розгніваний впертістю козаків і без результативністю власних дій, польний гетьман віддав наказ про підготовку до нових штурмів. Проте численні втрати все ж змушували командування бути більш прагматичними. До прагматизму спонукало також стрімке наближення зими, що тягнуло за собою серйозні проблеми із забезпеченням війська продовольством і фуражем. Не було впевненості й щодо дотримання кримським ханом нейтралітету, порушити який його наполегливо закликали козаки, зрозуміло — на свою користь. А тому Конецпольський врешті-решт приборкав власну гординю і вислав до Жмайла пропозиції щодо замирення.
Козацьке військо цього разу також не вельми рвалось у бій. А тому старшина швидко погодилася розпочати перемовини. Щоправда, навіть за таких умов запропоновані комісарами від імені польного гетьмана кондиції не задовольнили козацьку сторону, тож розпочалися кількаденні політичні торги. Дослідники звертають увагу на той факт, що обидві сторони на переговорах поводилися дуже люб’язно. Як і під час бойових герців, так і тепер обопільно демонстрували повагу й такт. Отже, і стадія замирення сторін підтверджувала реноме війни 1625 р. як такої собі «лицарської війни».
4 листопада козаки обрали на гетьманство лояльного до короля і Речі Посполитої Михайла Дорошенка, і вже наступного дня той надіслав Конецпольському декларацію щодо готовності Війська Запорозького підписати мирну угоду. 6 листопада комісари Речі Посполитої прийняли присягу загального козацького кола. Обопільні поступки дозволили завершити комісію мирною угодою, яка стала підґрунтям для розвитку стосунків Війська Запорозького з королем і Річчю Посполитою упродовж наступних декількох років. І коли наступного дня козацький гетьман зі старшиною відвідали Конецпольського, той — демонструючи повагу до статечного й лицарського козацького товариства, залишив їх... на товариський бенкет.
Кримські виправи козацтва 1628—1629 рр.
Попри те невдоволення, яке викликали домовленості Війська Запорозького з королем і Річчю Посполитою 1625 р. в середовищі козацтва, вони на певний час усе ж таки сприяли стабілізації ситуації. Цьому чимало сприяло й те, що в цей час на чолі Війська Запорозького стояв доволі впливовий і водночас поміркований козацький лідер — Михайло Дорошенко, котрий намагався продовжувати політичний курс одного зі своїх великих попередників — гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.
Тим часом у Криму з новою силою спалахує суперництво Мехмеда і Шагіна Ґераїв із підбуреним до непокори османською владою кланом Мангитів, очолюваних войовничим мурзою Кан-Теміром. Скориставшись із поразки Ґераїв у битві з Кан-Теміром на Дунаї, турецький султан вирядив до Криму флот, під прикриттям якого османська влада мала намір посадити на ханський трон нового-старого кримського правителя — Джанібек-Ґерая. Шагін-Ґерай у пошуках союзників для боротьби з суперником брата звертає свою увагу на Запорожжя і відновлює союз Військом Запорозьким. Після чого Дорошенко, реагуючи на заклики союзника, веде козаків на Кримський півострів допомагати Мехмед-Ґераю.
На той час Кан-Темір уже здобував Бахчисарай, в якому знаходилися позбавлені підтримки татар Мехмед і Шагін Ґераї. Своєчасна козацька допомога дозволила відкинути Орду бунтівного мурзи до Кафи, де вона заховалася під захист османських військ. Платою ж Війська Запорозького за цю перемогу стала втрата кількох знакових козацьких лідерів. Зокрема, виправа 1628 р. стала останньою для гетьмана Михайла Дорошенка. Загинув під стінами ханської столиці й колишній козацький гетьман Оліфер Голуб, котрому, до речі, на той час виповнилось аж 80 років.
Військо Запорозьке, розбивши війська Кан-Теміра під Бахчисараєм, за надану ханом обіцянку великої плати продовжило переслідування його супротивника під стіни Кафи. Облога цього османського оплоту на Кримському півострові тривала півтора місяця й, вочевидь, мала всі шанси стати ще одним успіхом в історії козацько-татарської співпраці — якби не показова нерішучість Мехмед-Ґерая, котрий так і не наважився вдертися в турецьку фортецю, аби тим самим остаточно не зіпсувати стосунки з султаном. Утім, така лояльність уже не могла врятувати непокірного васала Османів. Турецький флот доправив на півострів нового претендента на кримське царство — калгу султана Девлет-Ґерая, а тим часом суходолом на допомогу Кан-Теміру йшли османські війська під орудою Гусейна-паші та Кенані-паші. Кримці почали масово переходити на бік нового правителя, а Військо Запорозьке було змушене з боями пробиватися на Запорожжя. На Січ козаки, крім нещасливого союзника Шагін-Ґерая, доправили й багаті воєнні трофеї — відібрані у Кан-Теміра гармати, що дісталися татарам від поляків за результатами Цецорської битви 1620 р.
