Відповідно до радянських документів та оцінок істориків, під час конфлікту з ОУН-УПА радянська влада вбила загалом 153 тис. осіб, заарештувала ще 134 тис. осіб та депортувала 203 тис. людей[1517](переважно в 1947—1950 рр.)[1518]. Більшість із них було вбито або вони зазнали переслідувань на «бунтівній» території Західної України, області якої до 1939р. не належали до СРСР і тому й стали мішенню для тотального радянського терору. Неможливо визначити, хто із заарештованих, засуджених або вбитих західних українців насправді був членом ОУН і УПА, а у кого з них склад злочину обмежувався тим, що він просто належав до «українських націоналістів» — подібне визначення, яке саме по собі було дуже серйозним звинуваченням, означало, що така людина або вбивала «радянських людей», або «зраджувала радянсько-українську батьківщину», співпрацюючи з нацистами (навіть якщо вона лише примусово готувала для них їжу). Деякі радянські судді та прокурори ставилися до «українських націоналістів гірше, ніж до будь-кого, хто брав участь у знищенні сотень євреїв»[1519]. Утім, не варто забувати, що певна кількість засуджених «українських націоналістів» та «бандерівців» були не тільки «зрадниками радянсько-української батьківщини», надуманість чого очевидна, а й справжніми воєнними злочинцями, які вбивали мирних мешканців. Під час конфлікту з радянською владою ОУН-УПА вбили понад 20 тис. мирних мешканців і до 10 тис. радянських солдатів, членів винищувальних батальйонів і співробітників НКВС. Більшість цивільних жертв ОУН-УПА були працівниками колгоспів і селянами, яким просто ставили за вину підтримку радянської влади[1520]. Унаслідок радянських репресій до 1953 р. було вбито, заарештовано або депортовано близько 490 тис. жителів Західної України[1521].
Не можна сказати, що тільки «повстанські» дії ОУН-УПА спровокували жорстокість радянського терору. Іншими важливими чинниками, що вплинули на масштаби цього конфлікту, були сталінська політика зі зміцнення радянської влади на місцях та лояльності до неї місцевого населення, а також містечкова помста й конфлікти між сусідами. Однак безсумнівним є те, що фанатичний український націоналізм, який засліпив очі лідерам ОУН та УПА, також сприяв ескалації конфлікту та загибелі багатьох мирних жителів.
Операція Rollback
У другій половині 1944р. керівні органи ОУН(б) і УГВР направили в Хорватію та Італію спеціальну групу, до якої увійшли Лебедь, Гриньох та Мирослав Прокоп. Метою візиту було встановлення контактів із західними союзниками. Зі схожими намірами у Швейцарію відправили Врецьону. Перші спроби не увінчалися успіхом[1522]. Незабаром в оунівському середовищі почали поширювати чутки про вдалу співпрацю ОУН-УПА з американською та британською арміями. 1944 р. ширилися чутки про те, що до СРСР ось-ось має вторгнутись армія з 8 тис. українських канадців. Згідно з іншими чутками, 200 тис. американських українців вирушили марш-кидком з Італії до України[1523]. Вирували також чутки і про те, що після війни Америка й Англія допоможуть ОУН-УПА подолати радянську владу і створити українську державу[1524]. Основними цілями цих навмисно поширюваних чуток були зміцнення репутації ОУН-УПА і підтримка надії на майбутнє звільнення від радянського режиму: «В кінці червня [1945р.] в с. Лішневичі Бродського р-ну бандити проводили сільські збори, селян зігнали примусово під прицілом зброї. Голову сільради Шипку доставили на збори під прицілом двох автоматників і посадили в президію. Виступаючи на зборах, бандит, ім’я якого не було встановлено, сказав: “Вам, селяни, більшовики і НКВД-исти, які хочуть на кістках українського народу побудувати Біломорканал, кажуть, що війна [з німцями] закінчилась, і це правда, але це нас не стосується, тому що ми тільки починаємо справжню війну за “самостійну Україну”, нам допоможуть Англія й Америка. Між нашими представниками вже є домовленість з Англією у цьому питанні, і навіть більшовик Мануїльський погодився з цим. Ви не маєте виконувати завдань Советов, тому що, хто буде виконувати їх, того повісимо, як зрадника української землі. У нас є сили великі, ви самі це бачите. Незабаром більшовики запровадять хлібний збір, і якщо хоча б хтось із вас привезе хліб на приймальні пункти, того ми вб’ємо, як собаку, а всю його сім’ю повішаємо, чи виріжемо. Це вам зрозуміло? А якщо зрозуміло, то розходьтеся по домівках”»[1525].
На сільських зборах у Кам’янець-Подільському р-ні, що відбувся в грудні 1945р., інший оунівець заявив: «Війна між Радянським Союзом і англо-американцями неминуча. Початок війни заплановано на весну — осінь 1946 р.»[1526]. Так само поширювалися чутки і про Бандеру. За однією з них, його бачили на початку вересня 1944р. в Болехові та інших місцях Станіславівської обл., де він роз’їжджав на джипі з вісьмома американськими солдатами[1527].
Величезний вплив на ОУН-УПА мала Фултонська промова Черчилля («Промова про “Залізну завісу”»), виголошена ним 5 березня 1946-го. З тексту промови стає зрозуміло, наскільки напруженими були відносини між Східним і Західним блоками на той час. У своєму виступі Черчилль заявив: «У часи війни, спілкуючись з нашими російськими друзями і союзниками, я дійшов висновку, що більше за все вони захоплюються силою і менше за все поважають слабкість, особливо військову. З цієї причини ми маємо відмовитися від старої доктрини рівноваги сил, чи, як її ще називають, доктрини політичної рівноваги між державами»[1528]. У радянських керівників промова Черчилля викликала невдоволення. Сталін назвав Черчилля «підбурювачем війни». «Я не знаю, чи вдасться пану Черчиллю і його друзям організувати після Другої світової війни новий похід проти “Східної Європи”. Але якщо їм це вдасться, — що малоймовірно, бо мільйони “простих людей” стоять на варті справи миру, — то можна з упевненістю сказати, що вони будуть биті так само, як вони були биті в минулому, 26 років тому», — сказав Сталін[1529].
Промова Черчилля слугувала приводом для багатьох пропагандистських фантазій українських націоналістів, які намагаючись зміцнити свої хисткі позиції, почали регулярно повторювати фрази на кшталт: «Якщо не сьогодні, то завтра Англія оголосить війну СРСР», «Буде війна, й Україна стане незалежною, під захистом Америки». За рік після промови
Черчилля активність ОУН-УПА зросла більш ніж на 300 %[1530]. 17 грудня 1946 р. Василь Рясний, заступник міністра внутрішніх справ УРСР, написав міністру Тимофієві Строкачу: «Всіх членів оперативного складу МВС, які борються з націоналістичними бандитськими формуваннями ОУН, належить поінформувати, що вони водночас борються з агентами іноземних розвідувальних служб»[1531]. Вірогідна і реальна співпраця між ОУН-УПА та американськими й британськими розвідувальними службами призвели до того, що у січні 1947 р. радянська влада змінила тактику боротьби. Тепер підпільників почали називати не тільки внутрішніми ворогами, а й іноземними; тепер до боротьби з ними стали не підрозділи Міністерства внутрішніх справ, а співробітники Міністерства державної безпеки[1532].
Навіть якщо фактичної підтримки з боку США і Великої Британії було набагато менше, ніж її показували в націоналістичній пропаганді, припущення про співпрацю з іноземними спецслужбами були не безпідставні. 1946 р. американські політики (Джордж Кеннан і Аллен Даллес, згодом директор ЦРУ, іл. 178—179) ініціювали операцію Rollback («Відкат»), офіційно схвалену 1948 р. Операцією керувало не ЦРУ, а Управління політичної координації (ОРС), назва якого лунала менш загрозливо. 1951-го бюджет «Відкату» складав близько 100 млн доларів на рік, а фінансували його за кошти «Плану Маршалла»[1533].
Метою операції був «відкат комунізму» в Східній Європі, добитися чого прагнули шляхом підтримки східноєвропейських націоналістичних рухів, дії яких мали зруйнувати СРСР зсередини. Згідно з документом від 30 серпня 1948 р., провідним завданням операції було «налагодження контактів з різними представниками націоналістичного підпілля, які проживають у вільних країнах, і за їх посередництва надавати допомогу та вказівки рухам опору, що діють за залізною завісою»[1534]. Деякою мірою цей план нагадував стратегію ОУН про залучення народів СРСР до мультинаціональної революції, яка мала на меті руйнування радянської держави. У цьому питанні очікування Управління політичної координації щодо Східної Європи перетиналися з планами ОУН(б). Такі особи, як Бандера, Стецько і Лебедь, стали в нагоді на цій ниві діяльності в ролі антирадянських експертів. ОУН-УПА, діяльність яких не припинялася і за «залізною завісою», були блискучим прикладом партизанського руху, що цілком задовольняв цілі Rollback. Головною метою операції був психологічний вплив, унаслідок якого передбачалося підігріти атмосферу «холодної війни» настільки, щоби питання Третьої світової перетворилося на проблему, яку ані Західний, ані Східний блоки не зможуть ігнорувати. «Ініціатива політичної війни була найбільшою помилкою, яку я будь-коли здійснював», — зізнавався 1975 р. Кеннан, архітектор Rollback. «Це не спрацювало так, як планувалося»[1535].
Під кінець Другої світової — у межах своєчасної підготовки до «можливого нападу радянських військ на Західну Європу» — ЦРУ і Британська секретна розвідувальна служба (SIS), також знана як МІ6, розпочали пошук осіб та організацій, які зможуть регулярно надавати розвіддані про СРСР[1536]. У цьому контексті співпраця з українським підпіллям виглядала досить привабливою. Еван Томас стверджував, що Френк Віснер, директор ОРС, «прагнув засвоїти уроки з поразки Німеччини на Сході — поразки, що, як він відчував, була пов’язана з великими втратами, бо нацистам не вдалося отримати вигоду з антикомуністичних настроїв російського народу»[1537]. Крім того, на Заході проживало багато українських політичних емігрантів, які добре підходили на роль солдатів чи агентів «холодної війни». Рендольф Ф. Керролл, агент Корпусу контррозвідки (СІС), заявив 1947р.: «У боротьбі з більшовиками українська еміграція, що мешкає на території Німеччини, Австрії, Франції, Італії, переважно є здоровим та безкомпромісним елементом. У разі війни поміж них може бути набрано не менше 130 тис. сумлінних, ідеалістично налаштованих солдатів і досвідчених молодих офіцерів»[1538].
Переміщені особи (DPs)
Після Другої світової на території Німеччини перебувало 8 млн переселенців (displaced persons, DPs), з яких 2,5 млн були українцями. Більшість українських DPs потрапили до Німеччині під час війни внаслідок депортації підневільних робітників (Ostarbeiter). До 1950р. 1 850 тис. осіб з цього числа повернулися в УРСР; більшість — у перші два роки після війни. На 1947 р. у Західній Німеччині перебувало близько 200 тис. українців, а в Австрії та Італії — близько 50 тисяч. Здебільшого ці люди, 120 тис. з яких полишили Україну разом з німецькою армією, жили в таборах DPs. Майже всі праворадикальні інтелектуали, які свого часу вважали фашизм і антисемітизм ознаками прогресивної європейської політики, опинилися поміж цих людей[1539].
