992 НБУВ.ІР. — Ф.VIII. — Спр.1465. — Арк.1 зв.
993 Там само. — Арк.1 — 2 зв.
333
категорії “городовых служилых людей”. В такий спосіб Росія прагнула
максимально використати весь мобілізаційний ресурс, що лишився в її
розпорядженні після реорганізації “старомосковських” службових корпорацій.
Станом на початок 1730-х рр. корпус складався з 4 піхотних і 16 кавалерійських
полків, фактично являючи собою окрему прикордонну армію. Ландміліційні
частини були розселені слободами разом із сім'ями і несли службу на лінії
почергово994. Навесні-влітку 1723 р. для прикриття південних кордонів імперії
було створено Український корпус під командуванням генерал-аншефа
М.Голіцина, якому підпорядковано армійські полки, слобідських та чугуївських
козаків, калмиків, а згодом і ландміліцію995. Змішаний склад з'єднання дозволяв
використовувати його як в якості прикордонної варти, так і оперативного резерву
для польової армії, в разі війни. Зважаючи на наявність в ньому іррегулярних
формувань, до яких часом долучалися й гетьманські полки, корпус міг
доукомплектовуватися за рахунок місцевих людських ресурсів. Ця обставина
була тим більше важливою, що іррегулярні частини та ландміліція перебували на
самозабезпеченні; крім того, регулярні полки корпусу іноді отримували провіант,
фураж і грошові виплати з бюджету Малоросійської колегії. У 30-х роках XVIII
ст. до оперативного підпорядкування корпусу також належали гарнізонні полки,
інженерні команди й залоги окремих фортець Української лінії 996.
Багатоукладність комплектування й забезпечення робила корпус доволі
ефективною силою на півдні імперії, хоча його бойова вартість, очевидно була не
ідеальною.
Це була нова стратегія активної оборони, що протягом наступних
десятиліть переросте у всеосяжний наступ. Безумовно, специфіка прикордоння
вносила свої корективи: поселені війська через шлюби швидко змішувалися з
994 Шпитальов Г. Українська ландміліція. — К., 2013.
995 Киселев М., Лазарев Я. Историографический призрак “Украинской дивизии”: к вопросу о российско-украинских отношениях в 1706-1708-х годах //Славяноведение. — 2013. — №2. — С. 47.
996 Там само.
334
місцевим населенням, переймали побутові звички, поведінку й часом навіть
систему цінностей, коштом вкорінення у місцеве життя втрачаючи свою
початкову боєздатність. Укріплені лінії та опорні пункти, що зводилися в
безводних степах, через брак будівельних ресурсів, робочих рук і браку
фінансування інфраструктури, часто були далекими від досконалості. Втім, ця
система фортифікацій вже самим фактом системного планування й невпинної
розбудови, кардинальним чином відрізнялася від перевіреної віками, але досить
архаїчної системи прикордонних замків. Замість разових розбудов і ремонту,
часто проваджуваного коштом козацьких полковників, прийшла чітко
спланована, інженерно продумана й до тонкощів уніфікована забудова.
Топокарти, сучасні вимірювальні прилади, типові плани й нові будівельні
технології поступово витісняли зі степового прикордоння архаїчні остроги й
сигнальні вежі-маяки.
Отже, характер розвитку фортифікацій в Гетьманщині, з його специфічним
плануванням оборонних комплексів за принципом “фортеці йдуть за
ландшафтом” (що призводило до нерегулярної конфігурації планів), був
своєрідним відображенням особливостей стратегії ведення воєнних дій в регіоні.
Великі степові та лісостепові простори право— та лівобережного Придніпров'я, з
їх відносно низькою щільністю населення, робили фортеці другорядними
чинником операцій. Як правило, вони ставали тимчасовим прихистком для
мирного населення, опорними пунктами дієвих армій де зберігалися запаси
продовольства й артилерія. Тривалі облоги, влаштовані за всіма правилами
інженерного мистецтва, були рідкісним явищем, тож гетьманське правління
лише піклувалося про підтримання фортець у належному стані, практично не
провадячи якихось масштабних модернізацій.
Якщо в Західній Європі регулярне планування фортець коригувало
ландшафт, то в Україні відбувався зворотній процес, коли старі земляні замки
лише підновлювалися напередодні воєнної загрози, а їх абриси
335
підлаштовувалися під специфіку рельєфу997. Саме тому більшість укріплень міст
і містечок козацької України належали або до архаїчних типів дерево-земляних
руських фортець із вінчатими стінами та баштами, або так званих перехідних
типів — із валами, частоколами з баштами і бастіонами нерегулярних абрисів.
Західноєвропейська воєнна архітектура так і не стала детермінуючим чинником,
що визначав обличчя міст і фортець Гетьманщини. Фронтирне місцеположення
регіону, з яким мусила рахуватися як гетьманська, так і російська влада,
диктувало творче й дозоване використання європейських фортифікаційних
практик. Реконструкція фортець майже ніколи кардинально не зачіпала
містобудівних традицій, побуту городян і гарнізонів, а власне самі фортеці
почали стрімко втрачати своє військове значення вже в другій половині XVIII ст.
При цьому, перебіг великих і малих конфліктів наочно демонстрував, що
назагал оборонне будівництво в Гетьманщині лишалося функціональним і
боєздатним. Попри помірне й вибіркове застосування західних інженерних
новинок і відсутність системної політики в цій галузі, ми маємо яскраві приклади
того, як грізні армії супротивника надовго застрягали в облогах козацьких
фортець (як-от Конотопа 1659 р., Глухова 1664 р., або Чигирина у 1677-78 рр.).
Так само, не давала значних збоїв і система оборони степових кордонів, що
фактично спиралася на литовсько-руські практики.
Відчутним недоліком, який мав значний вплив на втрату гетьманатом своєї
мілітарної самодостатності, була відсутність в структура збройних сил
гарнізонних військ та системи їх забезпечення й утримання. Їх брак призвів до
надмірного покладання на московські гарнізони, котрі стали важелем тиску й
плацдармом ліквідації автономії Гетьманщини. Постійна російська військова
присутність в стратегічно важливих містах і фортецях регіону передала в руки
імперії контроль над фортифікаційним будівництвом, яке впроваджувалося з
врахуванням передового європейського досвіду й технологій, повністю
витіснивши в цій сфері будь-яку ініціативу козацьких еліт.
997 Моця Б. Козацька фортифікація Лівобережної України //Нові дослідження пам’яток археології козацької доби в Україні. — К., 2003. — Вип.12. — С. 156—162.
336
РОЗДІЛ 7. ВІЙСЬКОВА ОСВІТА ТА ЛІТЕРАТУРА
Важливою рисою Мілітарної революції, пов’язаною із її технічними аспектами,
було зростання ваги науковомістких воєнних технологій (артилерії, фортифікації
та інженерної справи), а також раціоналізація методів війни, опертих на
стратегічне й оперативно-тактичне планування, логістику, індивідуальний та
колективний вишкіл вояків. Ефективність і важливість цих нових складових
війни було підтверджено в низці коаліційних та локальних війн, що тривали
упродовж XVI — XVIII ст. Нові воєнні реалії перетворили військову справу із
природного покликання рицарського стану на фах, професію, котрим належало
вчитися й вдосконалюючи воєнні технології, досвід і навички вояків. Відтак це
викликало потребу, в першу чергу, у військовій освіті для командної верстви —
генералів та офіцерів. Водночас, зміни в озброєнні й тактиці, котрі у порівнянні
із Середньовіччям, тривали більш динамічно, змусили переглянути вимоги до
вишколу та бойової підготовки й рядових вояків, враховуючи специфіку
приналежності до різних родів війська. Військові знання в широкому сенсі — від
спеціальних командних і військово-технічних, закінчуючи аналізом бойового
досвіду різних воєн, стають об’єктом запозичень, наслідувань, поширення й
конкуренції європейських держав998. В цьому розділі на матеріалах Гетьманщини
ми відстежимо та проаналізуємо дві головні складові професійної та
інтелектуальної складової Мілітарної революції — військової освіти та вишколу, а
також обігу військових знань і літератури. Головним завданням при цьому буде
з’ясування того, як і в яких формах регіональний воєнний досвід, знання,
навички й практики співіснували із європейським досвідом і новаціями.
998 Parker G. The Military Revolution: Military Innovation and the Rise of the West, 1500 — 1800. — New York, 1995.—P.28; Roberts M. The military revolution, 1560 — 1660 /Essays in Swedish History /Ed. by Roberts M. — London, 1967. — P. 195-225.
337
7.1. Військова освіта й вишкіл
Професіоналізація військової справи, спричинена змінами у воєнних
технологіях і характером воєн, ставила питання про зміни в підготовці вояка, яка
б спиралася на певне підсумування й систематизацію нового практичного
досвіду. Військова освіта, як певна сукупність інституційних форм і змісту
підготовки воїна, — явище, породжене стрімкою технізацією війни, масовими
арміями й масштабними військовими конфліктами ХІХ ст. Саме вони остаточно
перетворили військову справу з покликання на фах і створили систему
продукування відповідних кадрів. Протягом раннього Нового часу закладалися
основи майбутньої фахової освіти, бойовий і мирний досвід армій тільки-но
починав систематизуватися, а підготовка вояка мислилася як певний алгоритм
професійної соціалізації, доповненою спеціальними військовими навичками.
Від Середньовіччя ранньомодерна Європа успадкувала модель підготовки
вояка, що складалася з двох підставових форм — практики, котрій віддавали (й
ще довго віддаватимуть) перевагу, й теорії, котра вважалася потрібною хіба в
дуже обмеженій кількості для командирів і полководців (втім, їхній фах
цінувався вище, що вищим був їх практичний досвід і вправність). Спеціальна
освіта для технологічно містких галузей військової справи (флоту, артилерії,
фортифікації, інженерної справи, картографії, логістики, права та медицини)
з’явиться лише в другій половині XVIII ст. Інтеграція цих спеціальностей до
структури армій, в яких постали відповідні роди військ, створила передумови для
виникнення спеціальних шкіл. В цих закладах відбувся відхід від середньовічної
моделі підготовки вояка, коли освіта майбутніх офіцерів розпочиналася не з
практики, а з теоретичних основ фаху. Вишкіл рядового жовніра теж потребував
певних змін, адже із зміною тактики, організації та соціального складу армій у
ньому головну роль, опріч володіння зброєю, почали відігравати не індивідуальні
якості вояка, а його інтегрованість в бойову ланку, здатність до синхронізованих
