Радянська влада наполягала, щоб усіх громадян СРСР повернули на її території, але українські DPs організовано чинили цьому опір: підробляли посвідчення особи, писали меморандуми урядам Великої Британії та США, у яких висловлювали свої протести проти перевірок таборів радянськими чиновниками, бойкотували чи зривали такі перевірки. Так, коли радянська місія з репатріації одного разу намагалася потрапити в табір у Міттенвальді, українці закидали її цеглою. Зі слів діяча ОУН(б) Мечника, мобілізація українських DPs на боротьбу проти репатріації була важливою частиною діяльності ОУН того часу. Одним зі способів уникнення перевірок було проведення церковної відправи саме у той момент, коли чиновники-контролери приходили в табір (іл. 180). Спротив українців та інших DPs завдавав шкоди позитивному іміджу СРСР. Осіб, яких поміж DPs радянські органи безпеки вважали «вкрай неблагонадійними», інколи викрадали та примусово репатріювали. Багатьох з таких людей відправляли в ГУЛАГ, дехто з них помер у тюрмах або став жертвою тортур. В UNRPA, яка опікувалася в ООН таборами DPs, вважали, що українці намагалися уникати перевірок, оскільки багато хто з них був нацистським колаборантом. Задля уникнення репатріації західні українці вказували на те, що вони не були радянськими громадянами, оскільки до Другої світової жили в Польщі, а отже, підстав для їхньої репатріації до УРСР не було[1540]. У липні 1947 р. UNRRA змінила Міжнародна організація біженців, або IRO, яка загалом була прихильнішою до антирадянських настроїв DPs та до небажання цих людей повертатися в СРСР[1541].
Українці з-поміж DPs проживали переважно в американських і британських окупаційних зонах. Вони давали своїм таборам українські назви (приміром, «Орлик» чи «Лисенко») та, поміж іншого, організували там шкільне навчання. У кожному таборі мешкало 3—5 тис. осіб. Українські DPs влаштували переїзд (з Праги до Мюнхена) Українського вільного університету (UVU), а також створили Український технічно-господарський інститут (у Регенсбурзі), Українську вищу школу економіки (в Мюнхені) та Українську духовну семінарію; також відновив свою діяльність «Пласт». 1946р. 34ОУН (що складалися з членів ОУН(б), які втекли разом з німцями, та осіб, звільнених з концтаборів) заснували в Аугсбурзі скаутську організацію «Спілка української молоді» (СУМ)[1542]. У всіх таборах DPs (американській, британській і французькій окупаційних зонах) 34 ОУН мали мережу своїх представників і регулярно поповнювали свої лави за рахунок новоприбулих. Непримиренні антирадянські настрої 34ОУН знаходили відгук в українців. 1948р. у складі 34 ОУН, які перебували в Західній Європі, налічувалося 5 тис. членів, з яких 70 % жили в таборах DPs[1543]. 1948 р. представники розвідки США встановили, що поміж DPs, які були вихідцями зі Східної Галичини, 80 % людей лояльно ставляться до Бандери[1544].
Життя в післявоєнній Німеччині було важким і хаотичним — як для німців, так і для DPs. Німецька громадськість розглядала DPs як соціально-економічну проблему. Крім українців, у таборах DPs перебували євреї, латиші, литовці, поляки, росіяни та представники інших національних груп. Між цими групами не виникало особливої взаємодії (через культурні та політичні розбіжності), хоча деякі з них об’єднувалися на спільному підґрунті антирадянських настроїв.
Німецька поліція проводила в таборах DPs регулярні облави. Переселенців, які під час цього зазнавали утисків, перевіряли на справжню або ймовірну причетність до операцій на чорному ринку та злочинної діяльності іншого штабу. Ситуація дещо змінилася, коли в березні 1946 р. німецький поліцейський застрелив Шмуеля Данцігера, одного з колишніх в’язнів концтабору. Після цього інциденту американська військова влада заборонила німецькій поліції відвідувати табори DPs самостійно, тобто без представників американської військової поліції[1545].
Завдяки акціям непокори депортації в середовищі українських DPs збільшилися націоналістичні настрої та ненависть до СРСР[1546]; антирадянські демонстрації та мітинги почали проводити й за межами таборів. Одна така демонстрація відбулася 10 квітня 1949р. у Мюнхені, столиці Баварії. Кілька тисяч DPs зібралися в знак протесту проти релігійних утисків у СРСР[1547]. Оскільки влада не дозволяла проводити політичну демонстрацію, українські організатори запевнили її, що це будуть релігійні збори. Але насправді на цій події релігійні та націоналістичні мотиви тісно переплелися. Демонстрація почалася з багатоконфесійної релігійної служби, що об’єднала католиків, греко-католиків, православних і протестантів. У своїй промові представник ГКЦ назвав мучеником римо-католицького архієпископа Хорватії Апойзіє Віктора Степінаца, хоча було добре відомо, що під час війни Степінац співпрацював з режимом усташів (згодом югославські органи правосудця засудили його до 16 років позбавлення волі). Члени громад українців, білорусів, литовців, латишів, естонців, словаків, Казакїї і Туркестану виступили з промовами, в яких засудили брак релігійної свободи на своїй батьківщині і розповіли про історичні звершення своїх «національно-визвольних рухів»[1548]. Від імені Антибільшовицького блоку народів (АБН) виступив член ОУН(б) Петро Мірчук, але його перервали: хтось перерізав мікрофонний кабель. Інший діяч ОУН(б) оголосив цього саботажника «німецьким комуністом і москалем»[1549]. Після виступів демонстранти рушили до радянської місії, проте німецька поліція й американські війська зупинили їх сльозогінним газом та багнетами[1550].
Демонстрація, що відбулася в квітні 1949р., тривала у той період, коли DPs залишали Німеччину, але це не була остання антирадянська акція, організована АБН і ОУН. У країнах, куди згодом переселилися DPs, такі заходи відбуватимуться ще кілька сотень разів. Серед українських DPs були й оунівці, багато з яких і після 1945 р. не змінили своїх революційних, ультранаціоналістичних та фашистських переконань. Клімат «холодної війни» дав змогу цим людям підлаштувати свої крайні праві погляди до нової ситуації, не переглядаючи їх докорінно. Таким чином, переселення DPs призвело до інтерналізації та глобалізації українського націоналізму, зі збереженням усіх його фашистських та праворадикальних аспектів[1551].
Після закінчення Другої світової українські громади Канади й США почали лобіювати інтереси українських DPs в урядах цих країн, захищаючи право українців на неповернення до СРСР. Найпоширенішим та найпереконливішим аргументом українських лобістів було нагадування про «антикомуністичні» погляди українських DPs. Одна українська лобістська група в Канаді написала: «Ці люди є антикомуністами і представниками всіх прошарків суспільства… Ці переміщені особи, якщо їм допоможуть оселитися в Канаді, очолять рух і боротимуться з комунізмом, оскільки вони є його жертвами»[1552].
Долю DPs поділили і солдати дивізії СС «Галичина». Напередоні капітуляції перед англійцями, що сталася на території Австрії 10 травня 1945 р., дивізію перейменували на Першу Українську дивізію Української національної армії (УНА). У такому вигляді цей підрозділ створили на підставі розпорядження Розенберга від 17 березня 1945 р.; УНА стала під командування генерала Шандрука. До самого кінця війни вермахт називав УНА дивізією СС. Завдяки клопотанням Ватикану воякам цих підрозділів вдалося уникнути репатріації. Голова УНА Шандрук згадував: «Архієпископ [Іван Бучко] благав Його Святість Папу Пія XII клопотатись за солдатів дивізії, які є цвітом української нації»[1553]. У переговорах з англійцями Шандрук також вказував на те, що українці, на відміну від солдат власівської армії, були громадянами Польщі[1554]. До з’ясування всіх процедурних питань солдати дивізії СС «Галичина» певний час перебували у спеціальному таборі в Ріміні (Італія)[1555].
Статус солдатів дивізії СС «Галичина» британці змінили: з військовополонених на статус «особовий склад супротивника, який здався в полон»; цих людей вони планували розселити по території всієї Співдружності. Однак деякі країни, зокрема Канада, були незадоволені цією ідеєю. Канадський уряд змінив своє ставлення до таких планів тільки після потужного тиску з боку українських організацій, що наполегливо закидали Оттаву листами, у яких солдатів дивізії називали «прозахідними, релігійними, демократичними, добросовісними, сильними і здоровими робітниками», «цінними і бажаними громадянами». Лобісти високо оцінювали «антирадянські» та «антикомуністичні» погляди українців з дивізії СС «Галичина» і запевняли, що єдиною причиною їхньої мобілізації стали патріотичні настрої. Інші аргументи лобістів полягали в тому, що вояки дивізії СС «Галичина» ніколи не билися проти західних армій: вони боролися не за нацистську Німеччину, а за незалежну Україну[1556].
13 липня 1948 р. британський уряд направив секретну телеграму всім урядам Співдружності з пропозицією припинити у британській зоні окупації Німеччини судові процеси щодо нацистських воєнних злочинів. Це прискорило процес переселення переміщених осіб. Перевірка, якій піддавали DPs, в будь-якому разі не могла бути ефективною через брак доступу до потрібних документів (вони були або в СРСР, який розглядав усіх DPs як воєнних злочинців, або в американських чи британських спецслужбах, які у той час переймалися пошуком «небезпечних» комуністів і майже не приділяли уваги воєнним злочинцям). Західні спецслужби першочергово цікавило: чи зможе та чи інша людина добре на них працювати, аніж те, чи була вона колись причетна до воєнних злочинів (не кажучи вже про те, щоб з’ясовувати, чи зазнавала така особа ідеологічної обробки гіммлерівських СС — про «активність» у цьому напрямі свідчить той факт, що вони навіть не перевіряли, у кого з DPs є татуювання СС). Представники СРСР, зі свого боку, знову і знову висували безглузді заяви про те, що всі DPs є воєнними злочинцями, змушуючи чиновників, які брали участь у перевірках, розглядати всіх українців як потенційних жертв радянських звинувачень[1557].
У грудні 1952р., коли переселення було майже завершено, британська S/S разом з канадським урядом виступили на захист осіб, які не відповідали загальноприйнятим вимогам бепеки. Канадський уряд створив комітет неповерненців і дозволив цим особам вступити до нього та отримати відповідний статус. Уряди Канади, Великої Британії та США вирішили, що інформація про цих «неповерненців» може бути розкрита тільки за згодою всіх трьох держав. Термін «неповерненець» став синонімом для визначення колишніх нацистів або нацистських поплічників, які видавали себе за антикомуністів[1558]. Зрештою, упродовж 1947—1955 рр. близько 90 % з 250 тис. українських DPs переїхали з Німеччини та Австрії до Аргентини, Австралії, Бельгії, Бразилії, Великої Британії, Канади, Франції, США і Венесуели. Більшість з них опинилися в США і Канаді[1559]. 3 11 тис. колишніх військовослужбовців дивізії СС «Галичина», що здалися англійцям, 3 тис. осіб все ж повернули в УРСР. Решті 1947р. дозволили залишитися у Великій Британії. Незважаючи на протести Канадського єврейського конгресу, ветеранів дивізії СС «Галичина» (1,2—2 тис. осіб) погодився прийняти в себе канадський уряд[1560].
