Передані старшим над реєстровцями Василем Томиленком на березневий вальний сейм 1637 р. клопотання щодо задоволення потреб Війська Запорозького, ліквідації утисків козаків з боку місцевої шляхти, а ще краще — зрівняння їхнього статусу зі становищем «уродзоних» лицарів республіки — залишилися без відповіді. Натомість сейм ухвалив рішення про проведення ревізії козацького реєстру та виключення з козацьких лав «свавільних елементів». Проте часу на реалізацію сеймових постанов в уряду не було. Уже на початку травня запорожці на чолі з отаманом Павлом Бутом (або, як ще його називали, Павлюком) виходять із Січі й приступом здобувають Черкаси. На Запорожжя повстанці повертаються із захопленою у Черкасах артилерією, а також відповідною славою, необхідною для детонування чергового козацького збурення.
На Подніпров’ї громадяться численні загони повсталих селян і козаків-випищиків. Павлюк намагається перетягти на свій бік і реєстрове козацтво. А ще заручитися допомогою донського товариства, в лавах якого завжди було чимало вихідців з України, а також поновити союзні стосунки з кримським ханом. Щоправда, відчутних успіхів досягти не вдається. Переговори з кримськими старшинами закінчились безрезультатно. Не вельми успішними виявилися й перемовини з реєстровим козацтвом. Запідозривши старшого реєстру Василя Томиленка у співчутті до повсталих, лояльна до короля та Речі Посполитої реєстрова старшина відібрала в нього булаву й польному коронному гетьману Миколаю Потоцькому таки вдалося залучити до складу каральних військ і козаків-реєстровців.
Вирішальна битва між повсталими козаками та коронними військами й козаками-реєстровцями відбулася на початку грудня 1637 р. в околицях села Кумейки, що за сім миль від Мошен. Павлюк привів під Кумейки чимале військо. Щоправда, переважна більшість вояків була погано озброєна — «не всі мають самопали, декотрі тільки рогатини, коси і сокири». Але, як зауважував сам Потоцький, всі йшли назустріч супротивнику «дуже сміливо і сердито». Ще більше замилування цією похмурою батальною картиною висловив королівський комісар Адам Кисіль, у серці котрого поруч з незаперечною лояльністю до короля і Речі Посполитої завжди залишалися сентименти й щодо своєї «милої руської вітчизни». «Гарна та громада людей, і дух у ній сильний, — з жалем писав Кисіль, — якби се так проти ворога Святого Хреста, а не проти короля, Речі Посполитої і Вітчизни своєї, — було б за що похвалити...»
Для загального результату битви визначальну роль відіграв той факт, що під Кумейками коронним військам навальною атакою кавалерії вдалося розірвати козацький табір, що траплялося не так уже й часто, а сказати точніше — лише зрідка. Бій тривав до пізньої ночі. «Не було такої корогви, яка б, зіткнувшись із табором, вийшла звідти цілою... Дісталася там і самому гетьману польському, під котрим постріляно двох коней», — свідчив учасник того несамовитого бою з королівського табору.
Становище повсталих стало критичним після того, як коронним жовнірам вдалося непоміченими прокрастися до їхнього табору та підірвати наявні запаси пороху. Аби їх поновити, а також привести із Запорозької Січі свіжі сили, Павлюк, Скидан та інша старшина вирвались із Кумейківського табору й попрямували до Чигирина, де знаходилися найближчі селітряні варниці. На чолі повсталих став отаман Дмитро Гуня. Саме йому вдалося належним чином мобілізувати пошарпані в бою козацькі полки й організовано вивести їх з-під Канева. Щоправда, відірватися від переслідувань коронних військ подалі Гуні все ж не поталанило. Підійшовши до містечка Боровиця (неподалік Чигирина), військо повстанців об’єдналось із загоном Павлюка, але рух далі було перекрито коронною армією. Жовніри поспіхом обладнали шанці й розпочали артилерійський обстріл супротивника.
Коли сподівання на об’єднання із задніпрянами розвіялись, лідери повсталих пішли на запропоновані Потоцьким переговори. На вимогу польного гетьмана Павлюка було скинуто з гетьманства й разом із полковниками Василем Томиленком, Григорієм Лихим та ще кількома старшинами передано в його руки. Приборкання «козацького свавілля» супроводжувалося показовими стратами їхніх організаторів чи просто тих, хто виявився на той момент «крайнім» — тим, на кого можна було звалити провину та вилити гнів. Адже Потоцький був переконаний, що показова «кара над кількома — страх для всіх». А тому наказував: «Тільки найголовніших на дорогах розставити — десяток буде прикладом для сотні, а сотня для тисячі». Найбільш резонансним стало «видовище», влаштоване польним гетьманом на початку січня 1638 р. в Києві — місті, яке він називав не інакше, як «столиця сваволі». Тут він піддав привселюдній екзекуції Богдана Кизима, його сина Кизименка та ще одного старшину — якогось Кузю. Перших двох було страчено через посадження на палю, а третьому — відтято голову.
Поки в Україні розкручувався молох репресій, скликаний на 8 травня 1638 р. до Варшави сейм ухвалив програму радикального реформування козацького устрою. Головна мета такого реформування полягала в унеможливленні на майбутнє нових спалахів козацького свавілля, а втілена вона була в так званій «Ординації Війська Запорозького». Відповідно до неї, козацький реєстр скорочувався до шести тисяч. Тих же козаків, котрі не потрапляли до реєстру, сеймова постанова перетворювала «на селянський простолюд», без будь-яких компромісних варіантів і перехідних форм. Козакам-реєстровцям дозволялось селитися лише на королівщинах у Черкаському, Корсунському та Чигиринському староствах.
Право обрання козацької старшини самими ж реєстровцями відтепер зберігалося лише на нижчому рівні й стосувалося урядів сотників і отаманів. Вищу козацьку старшину — полковників і військових осавулів — призначав особисто великий коронний гетьман. Кандидатами на ці уряди могли бути винятково шляхтичі. Без дозволу коронного гетьмана вони не могли покидати своїх полків. Уряд виборного гетьмана козацького реєстру відтепер підлягав скасуванню взагалі. Замість нього король, за рекомендацією великого коронного й польного гетьманів, із числа осіб шляхетського походження та досвідчених у військових справах призначав королівського комісара. Сеймова постанова скасовувала також і становий козацький присуд.
Драконівські заходи, ухвалені сеймом, повинні були розв’язати «козацьку проблему» радикально й «на вічні часи». Проте чи було в Речі Посполитої достатньо сил для реалізації цієї ухвалили? А з іншого боку, чи було Військо Запорозьке настільки вже пригнічене поразкою попереднього року й через те настільки безсиле, аби покірно прийняти сеймові ультиматуми? Розвиток подій вже навесні 1638 р. переконливо продемонстрував передчасність тріумфування переможців.
Власне, ще з кінця зими на Запорожжя почали юрбами стікатися нові, як їх називали коронні адміністратори «східних кресів» — «павлюки» та «кизими» з «кизимменками». Тогочасний урядовий комісар в Україні Адам Кисіль спішно мобілізував реєстровців і за їхньої допомоги спробував запобігти новому спалаху козацької активності. Проте організована Киселем атака на Запорозьку Січ успіху не дала. Й урядник був змушений роздратовано констатувати, що «за допомогою козаків важко воювати проти їхнього ж народу — як вовком орати». Підбадьорені перемогою, запорожці обрали на гетьманство Якова Острянина (Остряницю) і на початку квітня знову широко вийшли на волость. Оволодівши Чигирином і Кременчуком, повстанці рушили в напрямку Переяслава, де розташовувалася головна квартира ненависного їм лідера лояльної до короля і Речі Посполитої поміркованої течії реєстровців полковника Ілляша.
Головні свої сили гетьман Острянин зосередив поміж річками Голтва і Псел, у Голтвському острозі, що на той час вважався воротами до Дикого Поля. Шимон Окольський, описуючи голтвські укріплення повсталих, стверджував, що козацькі ватажки, зміцнили міські укріплення та викопали перед ними шанці, «на валах тисячами посадили людей, на шанцях розмістили гармату, сотнями обсадили башти і брами». Більше того, нібито «по високих дахах розсадили чарівниць і чарівників, аби слідкувати звідти і чинити замовляння на добру стрільбу, повітря і вогонь». Скільки в цьому описові правди, а скільки характерних для тієї доби домислів, покликаних виправдати майбутнє фіаско коронних військ, — сказати важко. Знаємо достеменно лише те, що Потоцький, спробувавши на чолі коронних військ і реєстрових козаків оволодіти укріпленнями приступом, був змушений визнати свою неспроможність осягнути перемогу й віддати наказ про відхід до Лубен.
Утім, розвинути успіх належним чином повсталим не поталанило. Активність повстанців на Лубенщині, на землях князівського роду Вишневецьких, сприяла тому, що у Потоцького завився сильний союзник — князь Ярема Вишневецький. Магнат прибув на допомогу коронним військам на чолі потужної власної армії, що, крім добре вишколеної кінноти і драгунії, мала на озброєнні 15 гармат, а також вдосталь пороху і продовольства. Спільно ж з надвірними військами князя Потоцькому вдається не лише відбити в повстанців бажання до переслідування коронних військ, а й розпочати їх витіснення з районів, які вони перед тим узяли під свій контроль.
До вирішальної битви справа дійшла на початку червня, коли війська Потоцького й Вишневецького наздогнали повстанців на околицях містечка Жовнин, розташованого на місці впадіння річки Сули в Дніпро. Аби не дати змоги козакам належним чином зміцнити свій табір, Потоцький атакував супротивника вже з маршу. Раптовою атакою кінноти вдалося розірвати козацький табір. Серед повстанців зчинилася паніка. Частина козаків кинулася рятуватись на найближчих болотах. А гетьман Острянин тим часом на чолі кінного загону пробився на правий берег Сули і зник у степу.
Але, на щастя для повсталих, втеча гетьмана не спровокувала в війську ще дужчої паніки. Провід над козаками взяли двоє досвідчених козацьких старшин — Кудра і Пешта, котрим удалося знову замкнути розірваний ворожою атакою табір. Більше того, в результаті цього маневру в оточення потрапили декілька ворожих хоругв, які надто далеко заглибились у козацький бойовий порядок. Лише завдяки відчайдушній атаці князя Вишневецького гусарам пощастило вирватись з оточення (магнат брав особисто участь у цій операції, і під ним було навіть убито коня). Коротка червнева ніч припинила жорстоку січу, надавши змогу супротивникам зібратися з силами для нових герців. Тож козаки зміцнити свій табір, насипавши по всьому фронту високі вали. А ще обрали на гетьманство героя попередньої війни — Дмитра Гуню.
Не гаяла часу й супротивна сторона. Навпроти козацького валу жовнірами й реєстровими козаками було насипано не менш потужний вал, приготовлено шанці. І саме з них зранку наступного дня, 14 червня, розпочався потужний обстріл табору повсталих. Особливо шаленів князь Вишневецький, котрий, як писав очевидець-літописець, «сам себе не шануючи», надихав власним прикладом своїх вояків на дедалі нові штурми козацьких укріплень. Жертви від обстрілу були вельми значними. Незвична як на ту ранню літню пору спека довершувала жахливу картину, розносячи нестерпний трупний сморід аж до табору Потоцького та змушуючи впадати у відчай досвідчених коронних жовнірів. Годі вже говорити, яким жахливим було становище в козацькому таборі.
До всій цих нещасть, вечором 14 червня додалося нове — до табору Станіслава Потоцького прибули свіжі кварцяні війська. А до того ж на береги Сули донеслася ще одна приємна для них звістка — про наближення з військами польного гетьмана Миколая Потоцького.
