Першого грудня 1991 року українці всіх етнічних груп прийшли на виборчі дільниці, щоб вирішити свою долю та долю своєї країни. Результати були приголомшливими навіть для найоптимістичніших прихильників незалежності. Явка досягла 84%, при цьому понад 90% виборців, що взяли участь у голосуванні, підтримали незалежність. Попереду була Західна Україна, де в Тернопільській області «за» проголосували 99%. Але центр, південь і навіть схід теж недалеко відстали. У Вінниці, в Центральній Україні, незалежність підтримали 95%; в Одесі, на півдні, — 85%; і в Донецькому регіоні, на сході, — 83%. Навіть у Криму незалежність підтримала більша частина учасників голосування: 57% у Севастополі й 54% на всьому півострові. (У той час росіяни становили 66% населення півострова, українці — 25%, а кримські татари, які тільки почали повертатися на батьківщину своїх предків, лише 1,5%.) У центрі та на сході країни багато з тих, хто голосував за незалежність, підтримали висунення Леоніда Кравчука на посаду президента. Він виграв з 61% голосів виборців, отримавши більшість у всіх регіонах України, крім Галичини. Там перемога дісталася багаторічному в’язневі ГУЛАГу та голові Львівської обласної адміністрації В’ячеславу Чорноволу. Україна проголосувала за незалежність і доручила своє майбутнє кандидату в президенти, який, як багато хто вважав, міг утримати баланс між різними регіонами та національностями України, а також збудувати міст між комуністичним минулим республіки та її незалежним майбутнім.
Голосування за незалежність України означало кінець Радянського Союзу. Ті, хто взяв участь у референдумі, змінили не лише власну долю, а й напрямок світової історії. Україна звільнила решту радянських республік, усе ще залежних від Москви. Єльцин зробив останню спробу переконати Кравчука підписати новий союзний договір, коли зустрівся з ним у Біловезькій пущі на території Білорусі 8 грудня 1991 року. Кравчук відмовився, посилаючись на результати референдуму в усіх областях України, в тому числі в Криму та на сході. Єльцин відступив. Якщо Україна не готова до підписання, то й Росія не буде цього робити, сказав він новообраному українському президентові. Єльцин перед тим неодноразово пояснював американцям, що без України Росія опинилася б у меншості в домінованому мусульманськими республіками Союзі. Союз без України втрачав привабливість для Росії, а Союз без Росії, з її величезними енергетичними ресурсами, не мав жодної політичної та економічної привабливості для інших республік. У Біловезькій пущі троє лідерів слов’янських республік: Єльцин, Кравчук та лідер Білорусі Станіслав Шушкевич — створили нове міжнародне об’єднання — Співдружність Незалежних Держав, до якої 21 грудня приєдналися центральноазійські республіки. Радянського Союзу більше не існувало.
На Різдво, 25 грудня 1991 року, Горбачов прочитав свою промову про відставку по національному телебаченню. Червоний прапор Радянського Союзу був спущений з будівлі Сенатського (колишнього Свердловського) палацу Кремля, і його замінив російський — біло-синьо-червоний. Кольорами Києва були синій та жовтий. Тепер між ним і Москвою більше не існувало символічних зв’язків. Після чотирьох невдалих спроб, зроблених різними політичними силами за різних обставин, Україна була тепер не тільки єдиною, а й незалежною та вільною іти своїм власним шляхом. Те, що здавалося неможливим кілька місяців тому, стало реальністю: імперія зникла, і народилася нова держава. Старі комуністичні еліти та лідери молодих і амбітних національних демократів об’єднали свої сили, щоб перетворити Україну на могильщика останньої європейської імперії й таким чином увійти в історію. Тепер їм необхідно було знайти шлях до майбутнього.
Розділ 26
МАЙДАН НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Промова Михайла Горбачова 25 грудня 1991 року про відставку позначила офіційний кінець Радянського Союзу, але його ліквідація лише почалася з цієї дати. СРСР залишив у спадок не тільки зруйновану економіку, а й соціоекономічну інфраструктуру, армію, менталітет, політичну та соціальну еліту, пов’язану спільним минулим та єдиною політичною культурою. Було зовсім не ясно, яке саме утворення посяде місце зниклої імперії — чи то спільнота справді незалежних держав, чи реінкарнація державного утворення з домінуванням Росії. Першим викликом, з яким зіткнулися новообраний президент України Леонід Кравчук та його помічники після відставки Горбачова, стала необхідність переконати російських сусідів у тому, що Співдружність Незалежних Держав аж ніяк не є реінкарнацією СРСР. Це було нелегким завданням.
Дванадцятого грудня 1991 року, виступаючи перед російським парламентом після його ратифікації угоди про співдружність, Борис Єльцин заявив: «У сучасних умовах тільки Співдружність Незалежних Держав може забезпечити збереження політичного, правового й економічного простору, що формувався протягом століть, але тепер майже втрачений». Наступник Єльцина Володимир Путін повторив настрої свого попередника, коли в березні 2014 року сказав: «Багато людей і в Росії, і в Україні, та й в інших республіках сподівалися, що Співдружність Незалежних Держав, що виникла тоді, стане новою формою спільної державності». Якщо в Україні хтось і висловлював такі побажання, то їх точно не було в складі українського парламенту, який 20 грудня 1991 року видав звернення, що стверджувало протилежне: «Згідно зі своїм законним статусом, Україна є незалежною державою — суб’єктом міжнародного права. Україна виступає проти перетворення Співдружності Незалежних Держав на державне утворення з власними керівними та адміністративними органами».
Якими б не були наміри Єльцина, Україна сприймала свою незалежність серйозно та планувала використати платформу, створену співдружністю, для того, щоб домовитися про умови «розлучення», а не про «повторний шлюб». Напруженість між Росією, яка розглядала співдружність як інструмент для реінтеграції пострадянського простору, і Україною, яка наполягала на повній незалежності від Москви, вийшла на перший план у січні 1993 року, коли Україна утрималася від підписання Статуту Співдружності і, таким чином, відмовилася стати повноправним членом організації, яку допомогла створити два роки тому. Київ братиме активну участь в економічних програмах та ініціативах Співдружності, але не у військових. Між ним і Москвою існували серйозні розбіжності щодо майбутнього радянських збройних сил, контролю над ядерними арсеналами і розміщення Чорноморського флоту СРСР.
З самого початку українське керівництво вирішило сформувати власні збройні сили та військово-морський флот на базі підрозділів радянської армії і військово-морського флоту, дислокованих на території України. У той час як балтійські держави попросили радянську армію вийти та створили власні збройні сили з нуля, українці не могли зробити те саме: величезна армія, чисельність якої налічувала 800 тисяч офіцерів і солдатів, не пішла б із власної волі. Їм не було куди йти, оскільки Росія вже мала проблеми з розміщенням сотень тисяч військовослужбовців, які поверталися з країн Центральної та Східної Європи. Колишні члени соціалістичного табору залишали сферу впливу Москви, щоб стати повністю незалежними.
Леонід Кравчук доручив перетворити радянських військових на українських 47-річному генералові Костянтину Морозову, командувачу військово-повітряної армії, який став першим міністром оборони України восени 1991 року. Уродженець Донбасу та наполовину росіянин за походженням, Морозов пов’язав свою долю з майбутнім української незалежності, коли склав присягу на вірність Україні 6 грудня 1991 року, напередодні зустрічі слов’янських президентів в Біловезькій пущі та створенням Співдружності. Третього січня 1992 року перша група радянських військовослужбовців присягнула на вірність незалежній Україні. Передпорядкування Україною 800-тисячних сухопутних військ завершилося навесні 1992 року. Офіцерам надавався вибір: присягнути на вірність Україні й залишитися на службі або переїхати до Росії чи інших частин колишнього Радянського Союзу. Загалом серед офіцерського корпусу, дислокованого в Україні, налічувалося 75 тисяч етнічних росіян. Близько 10 тисяч офіцерів відмовилися скласти присягу й вийшли на пенсію або були переведені. Військовослужбовці строкової служби, призвані до Радянської армії, повернулися додому. Нові призовники тепер прибували лише з України.
У січні 1992 року підрозділи колишнього Чорноморського флоту СРСР також почали складати присягу на вірність Україні. Але перехід флоту в українську юрисдикцію зіткнувся з серйозною проблемою, коли його командувач, адмірал Ігор Касатонов, відмовився приймати присягу на вірність Україні й наказав особовому складу вивести кораблі в море. Це викликало першу серйозну кризу в російсько-українських відносинах у травні 1992 року. У вересні президенти Кравчук та Єльцин домовилися про поділ флоту, щоб уникнути прямого конфлікту між двома державами. Цей процес виявився тривалим. Протягом деякого часу весь флот, що налічував більш ніж 800 кораблів і близько 100 тисяч військовослужбовців, залишався під контролем Москви. 1995 року Росія передала Україні 18% кораблів флоту, але відмовилася залишати Севастополь. 1997 року між двома державами було підписано низку угод, що передбачали подальшу присутність російського флоту, у тому числі не більш ніж 300 кораблів і 25 тисяч військовослужбовців, у Севастополі до 2017 року. Хоча Україна програла битву за флот, угода відкрила шлях до російсько-українського договору, який би гарантував територіальну цілісність України. Сторони підписали такий договір 1997 року, але російському парламенту знадобилося два роки на його ратифікацію. Після того як цей процес був завершений, здавалося, що Україна нарешті завершила «цивілізоване розлучення» зі своїм російським сусідом та колишнім імперським господарем.
До кінця 1990-х років Україна врегулювала кордон і територіальні питання з Росією, створила власну армію, флот і військово-повітряні сили, правові основи для інтеграції з європейськими організаціями в політичній, економічній сфері та у сфері безпеки. Образ України як складової частини європейської спільноти націй та культур уже давно володів думками української інтелігенції, від батька українського лібералізму останніх десятиліть XIX століття Михайла Драгоманова до речника націонал-комунізму 1920-х років Миколи Хвильового. 1976 року європейська ідея потрапила до першої офіційної заяви, виданої Українською Гельсінською групою. «Ми, українці, живемо в Європі», — такими були перші слова цього документа. Україна як офіційний член-засновник ООН не була запрошена до участі в Гельсінській нараді з безпеки та співробітництва в Європі. Проте українські дисиденти вважали, що обов’язки у сфері захисту прав людини, взяті на себе Радянським Союзом у Гельсінкі, стосуються й України. Захищаючи цю точку зору, вони потрапляли до в’язниць і проводили довгі роки в ГУЛАГу та на засланні.
