Висновок
Під час Другої світової війни на західноукраїнських територіях повністю змінилася етнічна конфігурація населення. Німці, українські поліцейські, ОУН і УПА, а також місцеве населення знищили у цьому регіоні практично всіх євреїв. Поляків, які вціліли під час етнічної чистки УПА, депортували до Польщі, а українців, які проживали на території Польщі, депортували в Україну. Органи радянської влади ліквідували ГКЦ, яка була важливою складовою ідентичності західних українців.
Навесні та влітку 1944 р., відновивши в Західній Україні владні структури, радянська влада розпочала ліквідацію націоналістичного підпілля. Опір підрозділів УПА тривав до початку п’ятдесятих років. Від дій з обох сторін суттєво постраждало місцеве населення. УПА знищила понад 20 тис. мирних мешканців і близько 10 тис. радянських військовослужбовців, зокрема з особового складу винищувальних батальйонів і підрозділів НКВС. Згідно з радянськими документами, радянська влада знищила 153 тис. українців, заарештувала 134 тис. особи і депортувала 203 тис. осіб. Багато мирних мешканців, які потрапили до лещат радянського терору, не мали до націоналістичного підпілля жодного відношення.
1944р. близько 120 тис. українців залишили Україну разом з німцями, побоюючись можливої конфронтації з радянською владою. Після війни ці люди, як й інші українці (поміж них були також члени ОУН), перебували у таборах DPs та відмовлялися повертатися в УРСР. І в Україні, й за її межами представники ОУН сподівалася, що між СРСР і західними державами ось-ось почнеться Третя світова війна і це допоможе їм звільнити Україну. Цього не сталося, проте обставини «холодної війни» дозволили Бандері та іншим оунівцям увійти в союз із британськими та американськими розвідками. ЦРУ, метою якого було домогтися «відкаїу комунізму» у Східній Європі, охоче співпрацювало з емігрантами, які мали контакти з підпіллям УПА. В той самий час ОУН(б) і далі вбивала своїх ворогів, а також намагалася контролювати тих українських DPs, які чинили опір переселенню в СРСР. До 1955-го 250 тис. українців, які перебували у німецьких та австрійських таборах DPs, оселилися в західних країнах у різних куточках світу; серед цих людей були й численні прихильники Бандери.
Частина 7. Провідник у вигнанні
Вороги та жертви нацистської Німеччини
У травні 1945 р. керівництво ОУН опублікувало офіційну заяву, в якій заперечувало, що під час Другої світової їхня організація дотримувалася фашистської політики: «Український революційно-визвольний рух не був і не є поняттям, еквівалентним італійському фашизму чи німецькому націонал-соціалізму»[1561]. Незадовго до публікації цієї заяви Бандера залишив Відень (це місто на той час контролювали війська всіх чотирьох союзників, зокрема й СРСР, і тому воно було небезпечним для українських політемігрантів) та переїхав до Інсбрука, де стояли тільки французькі війська. 18 квітня 1945 р. Бандера зустрівся в Інсбруці з Євгеном Стахівим і наказав йому вирушити до Загреба, знайти там Лебедя і повернути його до Австрії. Завдання Лебедя у Хорватії, як представника ОУН(б) і УГВР, полягало у налагодженні контактів з військами союзників. Стахів прийняв наказ, але попросив Бандеру знайти когось, хто за його відсутності подбає про його дружину і дитину, та Провідник відмовився це зробити. Брак взаєморозуміння розлютив Стахіва, втім, з допомогою свого товариша він все ж виконав наказ[1562].
На час приїзду Бандери до Інсбрука у місті вже перебувало багато українських емігрантів, зокрема члени ОУН(б). Влітку 1945р. Бандера був присутній на весіллі Наталі Ковалівської та Осипа Тюшки, з якими він за часів студентства винаймав квартиру у Львові. У другій половині 1945 р. Бандера переїхав до тірольського альпійського курорту Зеєфельд, який знаходився неподалік німецького кордону (іл. 181). Там він орендував цілий поверх вілли, де упродвож кількох місяців жив зі своїм охоронцем Михайлом Андріюком, водієм Міклошем і секретарем Марічкою[1563]. В Інсбруці та Зеєфельді Бандера зареєструвався як Карп’як (це один із псевдо, які Бандера використовував на той час)[1564].
1945 р. 34 ОУН почали облаштовувати свою нову штаб-квартиру в Мюнхені, що перебував на той час у американській зоні окупації Німеччини[1565]. Після Другої світової Мюнхен став центром української емігрантської діяльності. Багато українських суспільно-політичних організацій відкрили тоді свої представництва у двоповерховій будівлі на Да-хауерштрасе, 9. На першому поверсі розмістилася православна церква, на другому: АБН, редакція тижневика «Український Самостійник», «Ліга українських політичних в’язнів», «Український Червоний Хрест», «Пласт» і 34ОУН[1566]. Якийсь час представництво 34ОУН перебувало на Ліндвурмштрасе, 205. 1954р. ЗЧОУН і АБН переїхали за адресою: Цепелінштрасе, 67. У підвалі цього будинку ЗЧОУН відкрили видавничий дім і почали випускати газету «Шлях перемоги». На момент написання цієї книги підвал та апартаменти в цьому будинку досі належать ОУН[1567].
Після війни Бандера і його сім’я переїжджали з місця на місце кілька разів. У серпні 1945 р. Бандера приїхав до Мюнхена без сім’ї та, зареєструвавшись під іменем Міхаель Каспер (за адресою Франц-Ніссль-Штрасе, 14), розпочав організацію центру ЗЧОУН. У лютому 1946р. його дружина і дочка переїхали з Інсбрука до їхньої квартири в Мюнхені, де зареєструвалися під іменем Каспер. У травні 1946 р. Бандера дізнався, що радянська розвідка захопила його кур’єра, тож йому довелося переїхати до Зьокінга — населеного пункту за тридцять кілометрів від Мюнхена (неподалік Штарнберга). Бандера оселився у фрау Швандтнер та зареєструвався (на Ганфендельштрасе, 1) під іменем Стефан Попель. Хоча в нього була реєстрація за вказаною адресою, він також жив зі своєю сім’єю і в іншому місці — в затишному будинку, розташованому в лісі неподалік Штарнберга[1568]. Оселившись в Зьокінгу, Бандера часто їздив до Мюнхена й іноді ночував у квартирі, яку він винаймав або мав у своєму розпорядженні (можливо, за рахунок коштів, наданих йому американськими спецслужбами)[1569]. У лісовому будинку Бандера жив до 1950р.[1570] З кінця 1949 по травень 1950р. його сім’я перебувала в таборі DPs (у Міттенвальді). Тікаючи від постійного переслідування МВС СРСР, Бандера змінив багато місць проживання[1571]. З середини 1950-го по 1954р. він жив у Брайтбрунні, селі на березі озера Аммерзеє, приблизно за 35 км від Мюнхена. У цей період у сусідньому м. Гершінг його дочка Наталія відвідувала школу[1572]. Оскільки Бандера жив за межами Мюнхена, у штаб-квартиру він їздив машиною. 1953 р. він потрапив в автомобільну аварію, внаслідок якої не постраждав[1573]. 1952 р. сім’я Бандери кілька місяців жила в Оберау, неподалік від Гарміш-Пантеркірхену, селища в альпійському регіоні[1574]. Влітку 1954р. він переїхав зі своєю родиною до Мюнхена, де до 1956 р. жив на Розенбуштрасе, 6, а потім на Крайтмарштрасе, 7[1575].
Щоби приховати сліди своїх неоднозначних відносин з нацистами, Бандера вдавався до підроблення документів. Так, 6 червня 1945 р. він отримав посвідчення особи з іменем «Стефан Попель», печаткою комітету табору Маутгаузен (Lagerkomitee) і підписом його коменданта (Lagerkommandant). Згідно з цим документом (іл. 186), Бандера був чоловіком, «який утримувався з 15.09.1941 по 06.05.1945 в нацистсько-німецьких концентраційних таборах і був звільнений з концентраційного табору в Маутгаузені», в’язнем якого він ніколи не був[1576].
У ті роки українські емігранти, які перебували в Німеччині, часто використовували псевдоніми, що допомагало їх уникнути депортації в УРСР. Popel німецькою означає «шмаркля», і, найімовірніше, таке прізвище викликало у чиновників посмішку. Не зовсім ясно, чи походив псевдонім Бандери від українського слова «попіл», чи він пов’язаний з ім’ям українського шахіста Степана Попеля, паспорт якого, за непідтверд-женими даними, нібито украли з його квартири в Парижі 1944 р.[1577] Для Бандери виготовили і журналістське посвідчення (іл. 187). Одне з них, від 15 жовтня 1950р., засвідчувало, що він є кореспондентом газети Ukrainian Independist, який проживає в Зьокінгу. Інше, від 12 лютого 1955р., надала редакція французької газети L’Ukrainien. 1947р. Бандера також мав посвідчення журналіста, видане газетою «Українська трибуна»[1578].
Не тільки фальшиві документи забезпечували Бандері певні зручності: від імовірних чи справжніх труднощів його захищала спочатку американська і британська, а потім і західнонімецька спецслужби, які (перші дві) виказували зацікавленість до колишніх нацистів і нацистських колаборантів ще до закінчення війни. Різні люди та організації привертали їхню увагу задля пошуку постачальників інформації про СРСР та інших цінних відомостей. До таких структур потрапили: Німецька військова розвідка на Східному фронті (Fremde Heere Ost, FHO) та усілякі східноєвропейські ультраправі рухи, зокрема й ОУН. Колишній голова FHO Райнгард Гелен створив (за підтримки ЦРУ) Федеральну службу розвідки (Bundesnachrichtendienst, BND) ФРН. Гелен та його люди перебували під опікою американської розвідки[1579].
Для західних спецслужб Бандера був особливо цікавим, оскільки такі люди, як він, могли не тільки здобувати інформацію про СРСР, але й забезпечити їх контактами з підпільними організаціями, які діяли за «залізною завісою». На західні спецслужби, крім українців, працювали хорвати, словаки, росіяни, поляки, литовці, латиші, естонці, румуни та угорці. Деякі представники цих народів співпрацювали з нацистами і були причетні до воєнних злочинів, але на це не зважали: ці люди були корисні для справи «холодної війни», й певний, хоча не завжди точний, обсяг відомостей про їхнє сумнівне минуле співпраці не перешкоджав[1580]. Про те, які пріоритети були на той час у поводженні з цією інформацією, розповів у 1985-му Гаррі Росітцьке, колишній голова ЦРУ: «Це був інтуїтивний бізнес — використати кожного негідника, оскільки насамперед він є антикомуністом… [і] завзяте бажання завербувати до своїх лав колаборанта, звісно, означало те, що ви були налаштовані не розглядати його минуле занадто прискіпливо»[1581].
Українські емігранти швидко зорієнтувалися в цій специфічній ситуації й доклали зусиль, щоб отримати з неї якомога більше користі.
Співпраця із західними спецслужбами допомогла представникам ОУН вирішити низку проблем, які виникли під час різних судових розглядів, а також відкрила додаткові можливості у боротьбі проти СРСР. Після повернення із Загреба Лебедь поїхав до Рима, де заявив, що є виразником інтересів України як «міністр закордонних справ» УГВР — своєрідного українського уряду у вигнанні. Його супроводжував отець Іван Гриньох, нагороджений свого часу німецьким Залізним хрестом за службу в батальйоні «Нахтігаль». Під час перемовин, які Лебедь, Гриньох та єпископ Бучко вели з американцями й англійцями, порушували питання про репатріацію солдатів дивізії СС «Галичина». Навесні 1945 року Лебедь зав’язав контакт з Управлінням стратегічної служби (OSS) в Берні, попередником ЦРУ. Цій організації пропонував свої послуги і Врецьона, колишній агент абвера і начальник німецько-української поліції у Львові. Схоже діяв у Мюнхені й Володимир Стахів, міністр закордонних справ уряду Стецька[1582]. Практично у той же час український радянський письменник і поет Микола Бажан виступив (6 лютого 1946р.) на засіданні ООН у Лондоні та зажадав передачі всіх українських колаборантів органам радянської влади[1583].
