Он пытался доказать, что в Советском Союзе такие понятия, как «демократичность», «народность» власти, отсутствуют, поскольку «власть в Центре и на местах» захватили «узурпаторы», «клика», «верхушка», которые якобы угнетают народные массы, что население «запугано», поэтому органы власти «ущемляют права советских граждан», «преследуют» «инакомыслящих».
Себя он также называл «борцом», в разговорах зачастую пытался преувеличить значение своей персоны и своей роли среди «поборников за права человека». В частности, он говорил, что является членом всемирного «ПЭН-клуба» (поясняя, что это клуб литературно-общественного направления), в который его приняли заочно, как «украинского поэта-классика». Рассказывая об испанском поэте-антифашисте Фредерико Гарсиа Лорка, погибшем от франкистов, проводил параллель, что он — Стус и его единомышленники-литераторы тоже «борются» с «советским режимом» и их «в любой час также могут уничтожить». Вместе с тем он заявлял, что его — Стуса «полицейские» не перевоспитают, «не сломают его волю», поскольку он сам «не подогнется», вкладывая в эти выражения, как я понял, свое стремление оставаться на своих прежних антисоветских позициях.
Стус, преувеличивая свою персону, с каким-то презрением относился к рабочим поселка, бросая в их адрес различные оскорбительные слова, говоря, что настоящие почитатели его «таланта поэта» находятся за рубежом, поддерживают его материально и морально. Кстати, от таких «почитателей» Стусу поступали посылки, ценные бандероли, письма — из-за рубежа и его единомышленников в нашей стране. Фамилиями и адресами лиц, которые вели со Стусом переписку, направляли ему посылки и бандероли, я не интересовался, и он сам мне таковых не называл.
В разговорах Стус восхищался западным образом жизни, почти еженощно слушал при помощи своего транзисторного радиоприемника передачи зарубежных радиостанций. Существо этих передач Стус мне не рассказывал.
Касаясь современного положения на Украине, Стус говорил, что там якобы проводится «насильственная руссификация» и «борцов» против этого — «лучших представителей украинской интеллигенции» органы власти репрессируют и преследуют. Он пытался доказать, что Советская Украина якобы является «колонией Москвы» и, находясь в составе ССР, не имеет всех тех прав, которые имела бы, будучи «самостоятельной». При этом также пытался оправдать злодеяния бандитов-бандеровцев как участников «национально-освободительной борьбы» за «освобождение» Украины.
Указанные выше разговоры враждебного содержания Стус вел со мной в отсутствие других лиц.
Каждый раз я доказывал ему ошибочность его рассуждений, указывал на враждебный характер его высказываний и советовал отказаться от такой деятельности, чтобы не быть ему осужденным вновь.
Стус же отвечал, что он боролся и будет бороться «с этим режимом», жертвуя всем «ради идеи». Если же я говорил Стусу, что он длительное время не живет с женой и сыном, о которых он не должен забывать, он отвечал, что хотя сейчас его жена «гебистами запугана», но она якобы его понимает и в душе им гордится.
Мне известно, что жена Стуса дважды приезжала к нему в поселок Матросова. Один раз им предоставили номер в гостинице, а второй раз я и Грибанов освободили для них нашу комнату почти на месяц, в частности я специально взял путевку себе в рудниковский профилакторий. С женой Стуса я виделся только в его присутствии, разговоры вели на бытовые темы. Поэтому не могу сказать, как она относилась к деятельности самого Стуса.
Вместе с тем могу отметить, что сама жена Стуса не произвела на меня впечатление человека, «запуганного» кем бы то ни было.
В июле 1978 года в газете «Ленинское знамя» Тенькинского района, в трех номерах, была напечатана статья «Друзья и враги Василя Стуса». Эту статью я прочитал в присутствии Стуса в нашей комнате общежития, после чего указанную публикацию прочитал Стус. Статью Стус воспринял отрицательно, высказался, что это продолжение творимого в отношении него «беззакония», что это «газетная клевета».
Я тогда обратил внимание Стуса, что в газете подана выдержка из зарубежной бандеровской газеты о нем, что якобы на Стуса было организовано нападение и, убегая от бандитов, он упал из окна второго этажа общежития, которое «зарубежные защитники» Стуса назвали «общежитие ссыльных». Я спросил у Стуса, почему он не возмущается этой ложью зарубежной газеты и каким образом эта «выдумка» оказалась на Западе, но на это Стус мне ничего ответить не смог.
Мне неизвестны случаи, чтобы Стус принимал участие в каких-либо общественных мероприятиях, проводимых на руднике, в поселке и в общежитии, где он проживал. Никаких своих стихов или других произведений и документов Стус мне читать не давал.
ВОПРОС. Чем желаете дополнить свои показания?
ОТВЕТ. Я дал правдивые показания в отношении Стуса, о своих взаимоотношениях с ним и о тех враждебного содержания высказываниях, которые я слышал от Стуса. Хочу отметить, что Стус разговаривал со мной только на русском языке, хотя ему было известно, что я владею украинским языком.
После отбытия Стуса летом 1979 года из пос. Матросова я с ним больше не виделся, с ним не переписывался, о его судьбе мне ничего не известно.
Протокол допроса прочитал, записано с моих слов правильно, дополнений и поправок не имею.
Допросил:
Старший следователь следотдела КГБ УССР
майор
(Цимох)
Протокол допиту свідка
місто Київ
7 серпня 1980 р.
Допит почато о 12 год. 15 хв.
Закінчено о 14 год. 30 хв.
Старший слідчий слідчого відділу КДБ УРСР майор Цімох в приміщенні слідчого відділу КДБ УРСР з додержанням вимог ст. ст. 85, 167 і 170 КПК УРСР допитав як свідка:
1. Прізвище: Руденко.
2. Ім’я: Раїса.
3. По батькові: Опанасівна.
4. Дата народження: 20.XI.1939 р.
5. Місце народження: с. Петрівка Синельниківського району Дніпропетровської області.
6. Національність і громадянство: українка, громадянка СРСР.
7. Партійність: безпартійна.
8. Освіта: середня.
9. Рід занять: тимчасово не працює.
10. Місце проживання: м. Київ-84, Конча-Заспа, № 1, кв. 8.
11. Паспорт: IV — МА № 572329 виданий 30.XI.1978 р. Московським РВВС.
12. В яких стосунках з обвинуваченим і потерпілим: (прочерк)
У відповідності з ч. IV ст. 167 КПК УРСР Руденко Р. О. роз’яснені обов’язки свідка, передбачені ст. 70 КПК УРСР, і її попереджено про відповідальність за ст. 179 КК УРСР за відмову або ухилення від дачі показань і за ст. 178 ч. 2 КК УРСР за дачу завідомо неправдивих показань.
(підпис свідка)
На пропозицію дати показання по всіх відомих їй обставинах свідок показала:
Стуса Василя Семеновича я знаю особисто з грудня 1979 року, коли з ним познайомилась в його київській квартирі, по вулиці Чорнобильській, № 13-а, кв. 94. Приблизно з 1977 року я знайома з дружиною Стуса — Попелюх Валентиною Василівною, від якої знала, що Стус перебував в місцях позбавлення волі на території Мордовської АРСР та в засланні в Магаданській області.
У грудні 1979 року, числа не пам’ятаю, я поїхала в гості до Попелюх Валі, де й познайомилась з Василем Стусом. Розмовляла з ним про художню літературу та на побутові теми. У мене склалося враження про нього як про розумну людину і талановитого поета. Про антирадянську діяльність Стуса мені нічого не відомо. Ніякої літератури Стус мені читати не давав, розмови на політичні теми зі мною не вів. Я від нього не чула ніяких наклепницьких вигадок на радянський державний і суспільний лад. Вищевказана зустріч зі Стусом у мене була єдиною. З ним я не листувалася. У травні 1980 року я дізналася про арешт Стуса, причина арешту мені невідома. Нічого іншого відносно Стуса я показати не можу. 14 травня 1980 року у мене було проведено особистий обшук під час мого перебування в місті Москві.
4 серпня 1980 року було проведено обшук в моїй київській квартирі.
Ці обидва обшуки, як вбачається з постанов про їх проведення, були зроблені по кримінальній справі № 5, тобто відносно Стуса Василя Семеновича.
В зв’язку з цим заявляю, що вилучені у мене під час обшуків по справі відносно Стуса предмети і документи ніякого відношення, як я вважаю, до вказаної справи не мають. Саме тому давати будь-які показання про ці вилучені у мене документи і предмети я відмовляюсь.
ЗАПИТАННЯ. Під час особистого обшуку 14 травня 1980 року у вас, під час перебування у м. Москві, були вилучені ряд документів, листів, в тому числі рукописний документ під назвою «Відкритий лист до російських та українських істориків» на 9 аркушах паперу наклепницького змісту, автором якого значиться засуджений за антирадянську діяльність Бадзьо Юрій Васильович. Покажіть, яким чином цей документ опинився у вас, в місті Москві?
ВІДПОВІДЬ. Ніяких показань відносно документів, що були вилучені у мене під час особистого обшуку 14 травня 1980 року, я давати не буду, оскільки ці документи, як я вважаю, ніякого відношення до кримінальної справи відносно Стуса не мають. З цієї ж причини не бажаю повідомити, яким чином до мене потрапив рукописний документ «Відкритий лист до російських та українських істориків». Можу лише відмітити, що цей документ до мене потрапив не від Стуса, читати Стусу цей документ я не давала.
ЗАПИТАННЯ. Під час обшуку 4 серпня 1980 року у вашій київській квартирі наряду з аркушами паперу, де вказані адреси різних осіб, і друкарською машинкою «Rheinmetall», було вилучено 74 аркуші білого паперу з записаним на них віршовим текстом. Покажіть, хто автор цих віршів і яким чином вони потрапили до вас?
ВІДПОВІДЬ. Я відмовляюсь дати показання відносно вилучених у мене паперів, оскільки вони ніякого відношення до кримінальної справи на Стуса не мають.
Хочу тільки сказати, що вірші на 74 аркушах потрапили до мене не від Стуса і не він є їх автором. Читати Стусу ці вірші я не давала. Прошу відмітити й таке. Вилучена у мене під час обшуку 4 серпня 1980 року друкарська машинка належить мені. У користуванні Стуса вона ніколи не була, на цій машинці для Стуса я нічого не друкувала. І взагалі на цій машинці я не друкувала ніяких документів ворожого змісту. Саме тому я прошу органи слідства повернути мені зазначену друкарську машинку.
Мені роз’яснено слідчим обов’язки свідка, і мене попереджено про відповідальність за ст. 179 КК УРСР за відмову або ухилення від дачі показань і за ст. 178 ч. 2 КК УРСР за дачу завідомо неправдивих показань.
Відносно Стуса я дала показання. Що ж стосується вилучених у мене під час обшуків документів та окремих аркушів з записами, то відносно них я не бажаю давати показання, оскільки вважаю, що вони не мають відношення до кримінальної справи на Стуса.
Протокол я прочитала, з моїх слів записано правильно. Доповнень і поправок не маю.
(підпис)
Допитав:
Старший слідчий слідчого відділу КДБ УРСР
майор
(Цімох)
Протокол допиту свідка
м. Донецьк
31 липня 1980 р.
Допит почато о 14 год. 15 хв.
Закінчено о 18 год. 45 хв.
Старший слідчий слідчого відділу КДБ УРСР майор Цімох в приміщенні слідчого відділу УКДБ по Донецькій обл. з додержанням вимог ст. ст. 85, 167 і 170 КПК УРСР допитав як свідка:
1. Прізвище: Сірик.
2. Ім’я: Микола.
3. По батькові: Іванович.
4. Дата народження: 17.V.1954 р.
5. Місце народження: с. Проїждже Старобільського району Ворошиловградської області.
6. Національність і громадянство: українець, громадянин СРСР.
7. Партійність: безпартійний.
8. Освіта: 9 класів.
9. Рід занять: робітник Старобільського заводу залізобетонних виробів.
10. Місце проживання: село Піщане Старобільського району Ворошиловградської області.
11. Паспорт: II-ЕД № 688781 виданий 22.II.1977 р. Старобільським РВВС.
12. В яких стосунках з обвинуваченим і потерпілим: (прочерк)
У відповідності з ч. IV ст. 167 КПК УРСР Сірику М. І. роз’яснені обов’язки свідка, передбачені ст. 70 КПК УРСР, і його попереджено про відповідальність за ст. 179 КК УРСР за відмову або ухилення від дачі показань і за ст. 178 ч. 2 КК УРСР за дачу завідомо неправдивих показань.
(підпис свідка)
На пропозицію дати показання по всіх відомих йому обставинах свідок показав:
В липні 1973 року мене було засуджено Ворошиловградським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР за вчинення державного злочину — антирадянської агітації і пропаганди до 7 років позбавлення волі. У грудні 1973 року для відбуття міри покарання мене було направлено у виправно-трудову установу № 19 селища Лісний Мордовської АРСР, де я перебував до лютого 1977 року. У лютому 1977 року Президія Верховної Ради УРСР мене помилувала і я був звільнений від відбуття покарання. З того часу я проживаю в селі Піщане Старобільського району Ворошиловградської області. Перебуваючи в місцях позбавлення волі, у ВТУ-19 я вперше почув про Стуса Василя Семеновича у грудні 1973 року як про колишнього літератора, що відбуває покарання за антирадянську агітацію і пропаганду в цій же установі, де знаходився і я. Зі Стусом я познайомився у грудні 1974 року у штрафному ізоляторі ВТУ-19, куди мене помістили за порушення правил режиму. За порушення таких правил в цей же ізолятор було поміщено Стуса. В ізоляторі ми перебували разом 15 діб. Вдруге я зустрівся зі Стусом у березні 1975 року також в штрафному ізоляторі, де ми перебували протягом 15 діб. У квітні 1975 року я потрапив до лікарні виправно-трудової установи № 19 в зв’язку з хворобою шлунка.
