і дідичів українних воєводств до залучення на службу козацьких ватаг, дя яких
вони як представники влади, ставали патронами-покровителями й військовими
провідниками водночас. До козакування вдавалися не лише бідні й беззмельні
шляхтичі або замкові слуги, але й королівські намісники, представники
князівських домів, яким було вигідно використовувати козацьку степову
вольницю у власних інтересах1016. Ця практика створила імідж Запорожжю, як
“школі рицарства” в широкому (не лише козацькому) розумінні. Б.Папроцький у
своєму трактаті “Ogród królewski w którym krótko opisuje historie Cesarzów,
Królow Polskich i Czeskich, arcyksiążąt Austryi, książąt Ruskich ” (1599) зазначав,
що “багато бідних пахолків почтивих для вправ у рицарському ділі туди (на Січ
— О.С.) їздить, і з панят руських, подольских серед них немало заїжджає, бо
серед них добре виправитися може в порядок і чинність рицарську” 1017. Якщо з
цієї перспективи Січ була рицарською школою у вузько географічному сенсі, то
ціла Русь — цілим краєм, де ґартувалася рицарська вправність і чесноти.
Недарма С.Оріховський радив молодому Сигізмунду-Августу, щоб “стати
добрим лицарем і мудрим королем” їхати “до гімназії справжньої доблесті — у
Русь” 1018.
Від Речі Посполитої ця тенденція успадкувалася воєнною практикою
Гетьманщини. Рівень і характер розвитку її військових інститутів не вимагав
появи нової моделі вояцького фаху, поширення західних технологій та методів
ведення війни. Таким чином, “стара” шляхетсько-козацька формула військової
підготовки й виховання виявилася цілком придатною й надовго законсервувала
погляд на вояцьке ремесло, як природний обов’язок лицарського стану. Що ж до
ставлення до військової освіти козацької старшини, то у XVII ст. вона була ще
доволі молодою елітою, котра знаходилася в процесі формування. В часи
1016 Там само. — С. 210-212.
1017 Там само. — С. 207-208.
1018 Оріховський С. Напучення польському королеві Сигізмунду Августу в:
Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія. — К., 1995. — Ч.1. — С. 26, 31.
344
Хмельниччини та Руїни її військова ефективність, на відміну від політичної
досвідченості, не викликала жодних сумнівів. На відміну від більшості країн
Європи, де нащадки рицарського стану внаслідок змін у військовій справі
втратили монополію на мілітарне лідерство, тут склалася діаметрально
протилежна ситуація: не стара еліта мала звикнути до нових вимог
професіоналізації війни, а цілком професійна вояцька каста перетворювалася на
соціальну та політичну еліту. Крім того, тодішні війни не приносили жодних
відчутних змін у воєнних практиках, й велися із тими самими супротивниками,
що й у попередньому столітті — із турками й татарами. Рівень технологічного
оснащення армій супротивників, де ручна вогнепальна зброя й артилерія,
закріпилися й успішно використовувалися, відчутно не змінювався, як не
змінювалися й базові засади стратегії й тактики. Ця стабільність не створювала
попиту на будь-які технічні або ж організаційні новації й будь-які потреби в них
могли досить швидко задовольнятися за рахунок імпорту з сусідніх країни — в
першу чергу, Московської держави й Речі Посполитої.
Цей стан речей ще більш законсервувала соціально-політична стабілізація
в Гетьманщині наприкінці XVIІ ст., коли освіта стала атрибутом соціального
капіталу козацької знаті. В її пріоритетах були не військові науки, а
юриспруденція, богослов’я, історія, риторика й мови, що були маркерами
приналежності до соціальної верхівки й трамплінами для роблення духовної чи
світської кар’єри1019. Ці пріоритети збереглися й у навчальних подорожах
старшинських дітей до європейських університетів у першій половині —
середині XVIІІ ст.1020. Українські спудеї їхали за кордон для вивчення медицини,
хімії, фізики, географії, архітектури та інших новочасних наук, але при цьому
1019 Яременко М. “Академіки” та Академія. Соціальна історія освіти й освіченості в Україні XVIІІ ст. — Харків, 2014. — С. 177-187.
1020 Дзюба О. Українські студенти в німецьких університетах ХVІІІ ст. //Діалог: Історія, політика, економіка. — 2000. — №1. — С.92-95; Кудрявцев П. Освітні мандрівки вихованців Київської академії за кордон у ХVІІІ ст. //Київські збірники історії і археології, побуту і мистецтва. — К., 1931. — Т.1. — С. 285 — 294; Яременко М. “Академіки” та Академія. — С. 193-195.
345
жоден з них не вступив до якогось тамтешнього військового навчального
закладу. Навіть коли ситуація змінилася докорінним чином і у війнах XVIII ст.
при зіткненні з регулярними арміями козацьке ополчення виявить свою
неефективність, це жодною мірою не вплине на уявлення козацької старшини
про власну значимість як військової еліти. Визнаючи всі сильні сторони
регулярного війська, старшини, тим не менше не проектували його стандарти на
козацьке середовище. Стандартний набір рекомендацій, що ми зустрічаємо в
розпорядженнях або проханнях старшин про призначення на той чи інший уряд з
XVIII ст. не містить жодних посилань на меритократизм або ж освіту. Перелік
аргументів у супліках козацьких синів про надання чину або уряду зводиться до
згадок про шляхетність і давність роду, заслуги предків і службовий стаж самого
кандидата. Вимоги, а точніше побажання, щодо освітнього рівня при
номінуванні на посади з’являтимуться в розпорядженнях влади лише ситуативно
й стосуватимуться, головним чином, службовців судових і канцелярських
установ. Упродовж всього XVIII ст. військова служба поступово втрачала
привабливість для більшості старшин та верхівки рядового козацтва. Більш
привабливою ставала цивільна кар’єра, котра створила великий попит і
конкуренцію за вакансії в цивільній та судовій адміністраціях, і спричинила
поступове перетікання українців до лав російської бюрократії.
Тим часом, війни початку XVIІІ ст., котрі значною мірою посприяли зміні
геополітичного балансу в Європі, остаточно виявили конечну необхідність
військових знань і практики для всіх поверхів офіцерського корпусу.
Дворянство, складаючи до 90% генералітету й офіцерів, мусило відтепер подбати
про опанування воєнного ремесла, як фаху. Глибоке вивчення фортифікації,
інженерної справи, артилерії, військового законодавства, тим не менше, не
виключали з курсів підготовки майбутнього офіцера конвенційних лицарських
навичок — танців, фехтування й верхової їзди. Обидві тенденції не суперечили
одна одній і успішно закріпилися на рівні освітніх інституцій1021. В червні 1731 р.
1021 Hale J.R. The Military Education of the Officer Class in Early Modern Europe. — P. 449-452.
346
Рицарську академію було відкрито в Санкт-Петербурзі. Ініціатива її створення
належала фельдмаршалу Мініху, хоча перші проекти створення закладу, що
готував би офіцерів для різних родів військ, з’явилися ще в 10-х роках XVIII
ст.1022. Навчальний цикл включав як військові дисципліни (математика,
артилерія, фортифікація, креслення, верхова їзда, фехтування й “экзерциция”
(стройовий вишкіл)), так і широкий спектр фундаментальних наук (російська,
німецька, французька, згодом — латина та італійська мови, граматика, риторика,
математика, право, історія, географія, малювання тощо). Для викладання в школі
було залучено фахових вчених, в першу чергу іноземців, а також талановитих
офіцерів-практиків (переважно інженерів і артилеристів), переведених з гвардії
та армії. При академії працювала друкарня, навчальні майстерні та лабораторії,
бібліотека1023.
Брак освічених управлінських кадрів у Росії спричинив перетворення
рицарської школи прусського типу на універсальний навчальний заклад для
дворян, котрий на середину століття фактично виконував роль університету 1024.
1737 р. було видано імператорський указ, в якому відзначалося, що “в оном
(корпусі — О.С.) находящихся кадетов наиболее, а почитай ежедневно обучают
токмо воинской экзерциции, ... однакож прочие науки весьма полезнее как во
обращениях при воинской, так и при гражданской службах” 1025. Відтак
розпочався поступова еволюція закладу в напрямку гуманізації освіти. 1743 р.
Академію було переіменовано на Сухопутний шляхетський кадетський корпус;
1766 р. тут впроваджено “Устав Сухопутного шляхетного кадетского корпуса
1022 Лавринович М., Федюкин И. Сухопутный Кадетский корпус в Санкт-Петербурге (1730-е) и его берлинский прообраз в: "Регулярная академия учреждена будет...": Образовательные проекты в России в первой половине XVIII века. — М., 2015. — С. 264-316; Лузанов П. Сухопутный Шляхетный кадетский корпус (Ныне 1-й кадетский корпус): Исторический очерк. — Спб., 1907. — Вып.1.
1023 Лузанов П. Сухопутный Шляхетный кадетский корпус. — С. 16-27.
1024 Fedyukin I., Gabdrakhmanov S. Cultural capital in Early Modern elite school: The Noble Cadet Corps in St Petersburg, 173-1762 //Journal of Interdisciplinary History. — 2016. — Vol.46, No.4. — P. 485-516.
1025 Лузанов П. Сухопутный Шляхетный кадетский корпус. — С. 92.
347
для воспитания и обучения благородного российского юношества” авторства
імператорського секретаря й просвітника І.Бецького (1704-1795), приоритетом
якого був універсальний, а не суто військовий, характер освіти й виховання.
Корпус став привабливим навчальним закладом для дітей козацької знаті,
котрі прагнули торувати кар’єрний шлях на імперській службі або ж мати кращі
перспективи для служби в Гетьманщині. Цьому сприяло те, що в корпусі давали
універсальну освіту, чимало предметів якої не були представлені в українських
школах. Відтепер їх опанування не вимагало тривалих і дорогих поїздок в
Європу, а протекція з боку братів Розумовських, двоюрідні племінники яких
вчилися в корпусі, відкривала двері закладу для багатьох представників “нової
шляхти”. За підрахунками В.Маслійчука, в середині XVIII ст. в стінах корпусу
навчалися представники родів Горленків, Кулябок, Максимовичів, Марковичів,
Милорадовичів, Полетик, Остроградських і Сулим1026. Не бракувало також і
вихідців з менш родовитих сімей, котрі, маючи в столиці знайомих або родичів,
влаштовували своїх дітей на навчання. В перші десятиліття свого існування
Корпус істотно залежав від поповнення якісними викладацькими кадрами, серед
яких помітне місце посідали випускники Київської академії та інших навчальних
закладів Гетьманщини. Вчителями Корпусу в різний час працювали
І.Биковський, В.Золотницький, Л.Січкарьов, Н.Синявський, Т.Якубовський,
О.Яновський1027. Водночас, навряд чи можна твердити, що українці-випускники
Корпусу завдячували своїй кар’єрі виключно освіті, набутій в його стінах.
Судячи з усього, вона була лише додатковим фактором в службовому
просуванні, для якого, як і раніше, більш важливими були походження, протекція
та зв’язки. Наприклад, згадані нами племінники гетьмана К.Розумовського після
завершення навчання й військової служби отримали вигідні уряди в
