Найбільше ж, чого вдалося досягти у ці дні Гуні, то це вночі проти 22 червня організовано перенести свій табір з правого на лівий берег Сули й окопатись на вигідних позиціях у гирлі одного з Дніпрових рукавів — Стариці. Старицький табір, що був укріплений, як писали очевидці, «від води до води», під безперервним обстрілом й атаками супротивника успішно витримав шеститижневу облогу, чекаючи на допомогу із Запорожжя. Великі сподівання повсталі покладали на допомогу, що її провадив угору Дніпром двотисячний загін отамана Филоненка, котрий віз із Січі значні запаси продовольства, пороху й куль. Посеред ночі з 6 на 7 серпня козацька флотилія дісталася до гирла Сули, і тут на неї вже чекали жовніри Потоцького. Козаки завдали супротивникові чималих втрат. Проте польний гетьман досяг головного: «Филоненко втратив більшу частину свого війська і лише з кількома сотнями чоловік увійшов. А вдруге, що живність, якої від нього сподівались, заледве на два тільки дні було».
У таборі повстанців дедалі частіше лунали заклики про початок мирних переговорів. За таких умов Гуня та інша старшина, побоюючись стати черговими офірними цапами, непоміченими покинули козацький табір і подалися на Запорожжя. Тож, коли розпочались переговори, Потоцький уже навіть і не ставив «класичну» вимогу видати старшин, котрі очолювали виступ. Переможене козацьке військо передало йому зброю, військові клейноди та склало присягу вірності Речі Посполитій.
Придушення повстання 1638 р. та накидання упокореним козакам умов «Ординації Війська Запорозького» врешті-решт таки загатили річище козацьких виступів. З осені 1638 і аж до весни 1648 р. «східні креси» Речі Посполитої жодного разу не здригнулись від вибуху «нової ребелії», на які такими щедрими виявились 1620— 1630-ті рр. Утім, десятиліття силою нав’язаного козацтву «золотого спокою», як виявиться вже згодом, стало часом накопичення енергії невдоволення, що вже на початку 1648-го вибухнула небаченої досі сили виступом, що за короткий час вилився у справжню козацьку революцію, у горнилі якої не лише народилась Українська козацька держава, а й розпочався занепад Речі Посполитої.
Ілюстрації
За підтримки
Інституту історії України НАН України
Історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Українського інституту національної пам’яті
Рекомендовано до друку вченою радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Сьогодні, коли відбуваються потужні зрушення в суспільному сприйнятті минулого, відновлюється інтерес до історії України. Читач може познайомитися з думкою провідних вітчизняних істориків, результатами останніх наукових досліджень та відкриттів. При цьому автори не виконують ідеологічне замовлення, їхні оцінки часом не збігаються, що дозволяє кожному з нас самому виступити суддею в цих суперечках.
• Русь у другій половині XI — першій половині XIII ст.
• Держава Романовичів
• Українські землі й Велике князівство Литовське
• Україна в складі Речі Посполитої
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті Примітки
1
Сучасне городище Великі Кучугури або Кінські Води під Запоріжжям.
2
Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. — Київ, 2005. — С. 160—163.
3
У джерелах існує різночитання імен емірів: Дімейтер, Дмитрій, Дмитро; Кутлубуха, Кутлубуга, Котлубах; Качибей, Хачибей, Качзей.
4
Зрозуміло, що регулярним воно було не за комплектуванням і утриманням, а за структурою, дисципліною і військовою підготовкою.
5
Для безпечного проїзду.
6
Вид гармат.
7
Маються на увазі українські землі в складі Великого князівства Литовського.
8
Союзне військо складалося з 1000 волинців, приблизно стільки ж налічувалося подільської і галицької шляхти. Коронне військо мало у своєму складі 3000 вояків. А з урахуванням озброєних пахолків — приблизно по 3 пахолки на кожного товариша, повна його чисельність могла сягати близько 12 тисяч вояків [Kolankowski L. Obrona Rusi... — S. 476; Pulaski К. Machmet-Girej... — S. 315]. Кромер обраховував польсько-литовське військо як 4000 осіб. — Marcin Kromer Op. cit. — S. 123. Московські посли повідомляли з Криму, що війська союзників налічували 20 тисяч. — Пам’ятники дипломатических сношений... — Т. 95. — С. 671.
9
Забезпечення ресурсами.
10
Мається на увазі син Ізтеміра — рідного брата Менґлі-Ґерая І. Ізтемір наприкінці XV ст. приїхав до Великого князівства Литовського, оселився у Каневі та став литовським служивим царевичем.
11
Касимівські царі та царевичі ще з середини XV ст. перебували у васальних відносинах щодо московських великих князів і були слухняними провідниками їхньої політики.
12
Ще під час облоги Москви Мехмеду І вдалося змусити російський уряд видати йому грамоту, в якій Василій III визнавав себе залежним від кримського хана. Мехмед І послав цю грамоту рязанському воєводі Хабару з вимогою здати місто. Але московський намісник виявив хоробрість і кмітливість: місто оборонив, а грамоту залишив у себе (про це докладніше див. Герберштейн С. Указ, твори. — С. 174).
13
Мається на увазі невдала спроба О. Дашковича за допомогою хитрощів захопити Рязань.
14
Слово «білорусець» в офіційних документах Російської держави додавалося стосовно всього православного люду з теренів Речі Посполитої аж до середини XVII ст. І лише після вибуху в Україні козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького російська влада поволі стала розрізняти спокійних підданих короля білорусів та «бунташних» українців («черкасів», згодом «малоросів»).
