У британській зоні окупації наприкінці війни Бандера зустрічався з посадовими особами МІ6, які зрештою розцінили Бандеру як потенційно корисну особу і тому вирішили надати йому підтримку[1584]. У Мюнхені Бандеру, який переховувався від радянських органів безпеки, також захищала американська контррозвідка (С/Q, хоча в СІС були більше налаштовані на співпрацю з УГВР, яка на той час вже конкурувала зі 34 ОУН. Американська контррозвідка дійшла висновку, що якщо підтримати радянські вимоги у питаннях екстрадиції і допустити видачу Бандери, то «для українців це означатиме, що ми як організація не можемо їх захистити, що у нас немає влади. У такому разі у них не залишиться жодної причини з нами співпрацювати»[1585]. Френк Віснер, директор ОРС, прокоментував роль США в захисті бандерівців та інших українських націоналістів, які перебували в американській зоні окупації, такими словами: «Наприкінці минулої війни багато членів ОУН прибули в Західну Європу, щоб уникнути радянського полону. На час відкриття нової штаб-квартири у Мюнхені ОУН переформувала свої західноєвропейські структури. Вперше це привернуло увагу американської влади у зв’язку з вимогами росіян видати Бандеру та багатьох інших антирадянських українських націоналістів, яких вважали воєнними злочинцями. На щастя, [радянську] спробу розшукати цих антирадянських українців саботували декілька далекоглядних американців, яким вдавалося вчасно попереджати відповідних осіб про те, що їм варто сховатися в надійному місці» (із секретного меморандуму для Служби іміграції та натуралізації)[1586].
У червні 1946-го до американської окупаційної зони спрямували спеціальну групу МДБ, яка мала на меті викрадення Бандери. Група складалася з п’яти осіб, у її розпорядженні було два автомобілі. Перед початком операції відбулися переговори між радянськими та американськими офіційними особами. Голова СІС генерал Едвін Сіберт пообіцяв керівнику берлінського оперативного сектора МВС генерал-майору Олексієві Сіднєву посприяти у затриманні Бандери в американській зоні окупації. Але якраз під опікою Сіберта Бандера перебував з літа 1945-го; переговори з радянською розвідкою були звичайним «маскарадом» операції прикриття. Використовуючи польський псевдонім «Станіслав Сітковський», Бандера сховався в комплексі будинків організації Гелена. Оперативна група МДБ не знайшла його, відвідавши декілька місць у різних містах, де, відповідно інформації американської контррозвідки, Бандера міг переховуватися[1587].
Увесь цей час Бандера перебував під опікою організації Гелена, яка всебічно йому сприяла (так само, як інші організації та особи, зокрема колишні члени Hitlerjugend і SS). Американська контррозвідка зафіксувала, що підпільна організація колишніх нацистів кілька разів допомагала Бандері перетнути кордон між американською і французькою окупаційними зонами[1588]. 1947 р. американська розвідка охарактеризувала охоронців Бандери як готових «ліквідувати будь-кого, хто може бути небезпечним для [Бандери] або його партії»[1589], фактично «безжальних убивць, які перехоплять і знищать будь-яких людей, які намагатимуться затримати Бандеру»[1590]. 1950р. Бандеру бачили в оточенні дев’ятьох охоронців[1591].
Попри те, що ЦРУ охарактеризувало Лебедя як «відомого садиста і посібника німців», у довгостроковій перспективі саме йому — супернику Бандери у повоєнний час — вдалося налагодити з американською розвідкою більш вдалу співпрацю, ніж це вдавалося Провіднику[1592]. Побоюючись, що розголос про воєнні злочини ОУН і УПА спричинить проблеми, Лебедь вирішив написати книгу. Його мемуари «УПА: Українська повстанська армія» було видано 1946 р. видавництвом УГВР. У цьому виданні колишній лідер ОУН(б) і СБ ОУН(б) називав ОУН і УПА борцями за антирадянську й антинімецьку свободу, але заперечував або ігнорував усі вчинені ними воєнні злочини. Лебедь, здається, особливо остерігався, що Захід дізнається про його причетність до знищення євреїв та етнічних чисток на Волині[1593]. Книга Лебедя була, мабуть, першою післявоєнною публікацією, в якій не тільки заперечувалися злодіяння ОУН і УПА, а й стверджувалося, що УПА надавала допомогу етнічним меншинам України, зокрема євреям. Лебедь писав, що наприкінці війни багато євреїв, незважаючи на те що в них була можливість приєднатися до «совєтів», залишилося в лавах УПА і «пали смертю хоробрих в обороні тих ідеалів, за які боровся ввесь український народ»[1594]. Поляків Лебедь назвав агресорами, які своїми погрозами спровокували УПА на те, що було «…видано наказ полякам виселитися з околиць, важних для діяння УПА. Коли це не помагало — спротив був ліквідований силою»[1595].
Бандера й конфлікти всередині організації
Конфлікт між УГВР (або групою Лебедя з 34 ОУН) і Бандерою (лідером 34 ОУН) не тільки завадив співпраці між західними спецслужбами та українськими націоналістами, а й ускладнив відносини з підпіллям. Наприкінці грудня 1945 р. відбулася зустріч Бандери й Лебедя, під час якої обговорили питання нового розподілення повноважень між різними закордонними структурами ОУН. Результати їхніх перемовин не задовольнили жодну зі сторін. Суперечності виникли через питання про те, чи повинні 34 ОУН підкорятися УГВР, як наполягав Лебедь, або чи повинна УГВР підкорятися 34ОУН, на що розраховував Бандера[1596]. Конфлікт між двома новими фракціями ОУН почав визрівати вже після звільнення Бандери з Целленбау. Бандера і кілька інших членів 34 ОУН, серед яких Ярослав Стецько, Степан Ленкавський, Богдан Підгайний, Микола Климишин, Іван Кашуба, Мирон Матвієйко, Осип Тюшка, Євген Лозинський, Петро Мірчук, Іван Вовчук, не визнавали верховенство УГВР і заперечували проти прийнятої раніше (на III Надзвичайному зборі ОУН) відмови від принципу фюрерства й інших фашистських ідей. Фракція Бандери хотіла знову запровадити принцип фюрерства і зробити Бандеру Провідником усіх українських організацій. З другої половини 1941р. і до кінця 1944-го (в окремих випадках і до початку 1945-го) багато прибічників Бандери перебували у в’язницях або концтаборах і були ізольовані від подій, які відбувалися в ОУН-УПА; ці люди і склали «фашистську фракцію». Отже, ті, хто не бажав ділити з ними владні повноваження, сформували опозицію, до складу якої увійшли: Лев і Дарина Ребет, Микола Лебедь, Володимир і Євген Стахіви, Василь Охримович, Роман Ільницький, Іван Гриньох, Іван Бутковський, Зенон Мацюк, Мирослав Прокоп, Євген Врецьона і Василь Потішко[1597].
Як на зборах ОУН(б) в Кракові (у грудні 1944 р.), так і на конференції у Відні (у лютому 1945 р.) Бандера висловлював стурбованість щодо змін, затверджених 1943 р. Він вважав, що вони є надмірними і що він має залишатися Провідником всього руху, а відмову від фашизму розглядав як ознаку, як її називали згодом, «демократизації» — тобто «радянськими принципами», що завдавали шкоди справжній природі ОУН[1598].
У лютому 1946 р. прибічники Бандери заявили, що 34 ОУН є окремою організацією, незалежною від УГВР. Супротивники Бандери почали називати себе Закордонним представництвом УГВР, або ЗПУГВР. Обидві організації заявляли, що ОУН та УПА в Україні — це їхні структури. Протягом декількох років між цими двома групами не існувало чіткої межі й поділ був невиразним. Лебедь, наприклад, аж до 1948 р. залишався активним в обох організаціях, проте від 34 ОУН він надалі все-таки остаточно відмежувався. 16 квітня 1946 р. 34 ОУН заснували Антибільшовицький блок народів (АБН), лідером якого став Стецько[1599]. АБН, як і 34 ОУН, фінансувався коштами МІ6, яка, з метою приховати походження цих коштів, користувалася послугами ватиканських посередників[1600]. В Україні, у середовищі ОУН-УПА, утворення АБН зустріли з великою надією[1601].
АБН об’єднав у своїх лавах представників кількох східноєвропейських «поневолених народів». Деякі активісти цього руху в минулому були колаборантами, причетними до знищення євреїв та інших воєнних злочинів. Наприклад, Фердінанд Дурчанський (іл. 188), колишній міністр внутрішніх і закордонних справ у клерикальній фашистській Словаччині Йозефа Тісо, обстоював свого часу «вирішення єврейського питання [в Словаччині] “як у Німеччині”», що нагадує вислови Стецька та Ленкавського. Під час війни Дурчанський підтримував антиєврейську політику уряду Тісо, яка призвела до знищення декількох тисяч словацьких євреїв. Після війни його заочно засудили до смертної кари на тому ж судовому процесі, що й Тісо. На відміну від свого вождя (Vodca), Дурчанського так і не заарештували, він помер природною смертю 1974р. Деякі інші члени АБН співпрацювали з ОУН як до, так і під час Другої світової, і були або колишніми нацистами, або ветеранами рухів усташів чи румунських легіонерів. АБН називав СРСР «тюрмою народів» і, так само як ОУН(б) під час війни і 34 ОУН після війни, планував розділити цю багатонаціональну імперію на національні держави з крайніми правими урядами на чолі. Згідно з планами АБН, у пострадянській Східній Європі не було місця євреям, росіянам або іншим меншинам, які жили не на «своїх етнічних територіях»[1602].
У січні 1947р. конфлікт між ЗЧОУН і ЗПУГВР загострився. Євген Стахів писав у своїх мемуарах, що ЗПУГВР дотримувалися «демократичних» поглядів, а ЗЧОУН — «тоталітарних». Хоча ці дві фракції, безумовно, відрізнялися за своїм ставленням до демократії, ЗПУГВР і «демократичні» фракції емігрантської ОУН не мали нічого спільного з демократичними принципами. Вони однаково не тільки ігнорували або заперечували воєнні злочини ОУН і УПА, а й фальсифікували історію цих рухів. Цим двом групам були притаманні антисемітизм і націоналізм[1603]. 1947-го Бандера був незадоволений діями «демократичних» емігрантів, які відмовилися йому підкоритися й визнати верховенство ЗЧОУН. Для залякування та ліквідації супротивників («зрадників» і «ворогів») Бандера використовував СБ 34 ОУН, голові якого (Матвієйку) він регулярно наказував убивати небажаних осіб; до цього кола одного разу потрапили Лев і Дарина Ребет[1604]. Проте не всі ці «смертні вироки» були виконані. У випадку з Ребетами співробітники СБ відмовилися виконати наказ, оскільки це означало вбити людей, яких вони знали багато років. Ці обставини вкрай налякали членів «демократичної» фракції: деякі з них почали носити з собою зброю[1605]. Під час однієї запальної суперечки, яка сталася в березні 1947 р., Лебедь або вистрелив в Бандеру з пістолета, або погрожував йому ним. Після цього інциденту Бандера наказав Матвієйку вбити Лебедя[1606].
Стосовно ворогів і «зрадників» 34 ОУН діяли в Баварії подібними терористичними методами, що ОУН і УПА в Західній Україні (безумовно, не в такому масштабі). Достовірно невідомо, скільки людей 34 ОУН вбили у повоєнний час. У мюнхенському поліцейському управлінні зафіксували, що серед українців у таборах DPs, зокрема в Міттенвальді, ходили чутки про те, що на рахунку СБ 34 ОУН налічується до сотні людських життів, і, крім того, про те, що СБ, замітаючи сліди, вдалися до кремації трупів своїх жертв. У поліції Баварії припускали, що повна інформація про такі інциденти до них не надходить, оскільки українських емігрантів залякують (через що поліція так ніколи і не змогла висунути звинувачення за ці вбивства). Загалом поліція певною мірою була збита з пантелику, а іноді просто перевантажена хаотичними конфліктами в середовищі українських емігрантів (плутанини також додавали інтриги радянських органів безпеки). Цілком можливо, що деякі злочини було навмисно приховано американською та британською розвідками або навіть скоєно у співпраці з ними, оскільки ці служби доручали 34 ОУН шпигувати за «більшовиками» і «комуністами» в середовищі DPs[1607].
