Там же перебував і Стус протягом 10—15 діб. Після лікування я залишився працювати в цій же лікарні і знаходився там до вересня 1975 року. Далі мене направили в зону ВТУ-19, де у вересні 1975 року я зустрівся зі Стусом і спілкувався з ним до лютого 1977 року. Стосунки з ним у мене були нормальні, особистих порахунків і сварок між нами не було.
Спілкуючись зі Стусом у грудні 1974 року, у березні і квітні 1975 року та в період з вересня 1975 року до лютого 1977 року я переконався, що Стус є відкритий ворог радянської влади, який вперто, систематично і послідовно поширював наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад, закликав мене та інших засуджених до проведення антирадянської боротьби. Він був ініціатором написання засудженими різних петицій, заяв, скарг в різноманітні установи, організації, до органів влади, в тому числі до Президії Верховної Ради СРСР. Стус також систематично спонукав осіб ВТУ-19 до проведення голодовок з різних приводів, у вигляді так званих «протестів».
Впевнившись в тому, що я був малокомпетентний в питаннях націоналістичного трактування історії України, боротьби різного роду відщепенців проти Радянської влади, Стус постійно рекомендував мені займатись «самоосвітою», вивченням цих питань, давав читати різні рукописні документи націоналістичного, ідейно-шкідливого змісту. Назви цих документів я не пам’ятаю і не знаю, ким вони були складені.
В розмовах зі мною Стус говорив, що в Радянському Союзі нібито порушуються права людини, що органи влади чинять «беззаконня», арештовують і засуджують «безвинних» людей. Як приклад цьому, він називав себе та інших осіб, засуджених за антирадянську діяльність. Стус постійно обробляв мене в антирадянському і націоналістичному дусі. Він намагався довести мені, що Україна у складі СРСР нібито не є рівноправною республікою, а перебуває «в підневільному стані», в залежності від Росії, «від Москви», і що наша республіка нібито є «колонією Москви». При цьому він заявляв, що на території України проводиться «насильницька русифікація», яку, за його словами, чинять органи Радянської влади та «кліка комуністів».
Стус постійно говорив мені, що «проти Радянської влади всі засоби боротьби підходять», починаючи від антирадянської агітації і пропаганди до вчинення терористичних акцій проти відповідальних партійних і радянських працівників, проти «поліцейських» (цим словом він називав працівників органів КДБ і міліції). Він постійно твердив: «На терор проти «нас» (маються на увазі антирадянщики), — потрібно відповідати нашим терором». Як я вказав вище, Стус був ініціатором масових голодовок засуджених, невиходів на роботу, написання різких заяв, скарг. Стус підкреслював, що таку ворожу боротьбу потрібно вести постійно, всюди: в колоніях, в місцях заслання «на волі», намагався довести, що «перемога над органами Радянської влади» може наступити тільки тоді, коли всі антирадянщики, всі течії антирадянської боротьби — дисиденти, націоналісти, сектанти та інші об’єднаються і не будуть між собою ворогувати. Стус говорив мені, що він став на шлях «революціонера», «борця за права людини в СРСР» і що з цього шляху він ніколи не зійде, завжди і всюди вестиме боротьбу проти існуючого в нашій країні ладу, який він називав — «фашистський режим», а також порівнював його з режимом царської Росії.
Я впевнився, що під вплив Стуса потрапляли інші особи, що відбували покарання у виправно-трудовій установі № 19, зокрема Овсієнко Василь Васильович, якого було засуджено Київським обласним судом до 4 років позбавлення волі. На мій погляд, саме під впливом Стуса Овсієнко залишився на ворожих позиціях. Слід відмітити, що серед антирадянщиків, які перебували у ВТУ-19, Стус вважався «есбістом», тобто виконувачем функцій так званої «служби безпеки», що існувала (як я дізнався в колонії) в бандитів-бандерівців організації українських націоналістів (ОУН).
В той період, коли я перебував в зазначеній колонії, я впевнився, що в зв’язку з ворожою діяльністю Стуса, яку він там проводив, важко було бути в колонії тим особам, що ставали на шлях виправлення, бо їм Стус і його «єдинодумці» оголошували свого роду бойкот і ті особи відчували свою ізоляцію, мусили підписувати різного роду заяви, скарги, брати участь в голодовці, не виходити на роботу.
Не дивлячись на це, я все ж таки вирішив стати на шлях справжньої радянської людини, порвати з своїм злочинним минулим. В кінці 1976 року я написав заяву до Президії Верховної Ради СРСР, щоб мене помилували, в якій визнав як злочинну свою минулу діяльність, розкаявся і дав обіцянку більше антирадянською діяльністю не займатися. У лютому 1977 року мене було помилувано і звільнено від дальшого відбуття покарання. З того часу я з Стусом більше не зустрічався, з ним не листувався, про його долю нічого мені не відомо.
ЗАПИТАННЯ. Чи можете ви назвати осіб, що перебували у виправно-трудовій установі № 19, серед яких Стус поширював наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад?
ВІДПОВІДЬ. Мені важко назвати осіб, які можуть повідомити про факти ворожих висловлювань Стуса, бо під час розмов, що Стус проводив зі мною, інших осіб не було. Стус в якійсь мірі додержувався принципу — проводити розмову з тією чи іншою особою наодинці, дотримуючись певної конспірації. Вище я назвав Овсієнка як особу, з якою Стус підтримував тісні контакти. Вважаю, що Овсієнко відмовиться дати будь-які показання відносно Стуса та про факти його ворожої діяльності. Назвати якихось інших осіб, що можуть повідомити про ворожу діяльність Стуса в період його перебування у ВТУ-19, я не можу, бо не знаю таких конкретних осіб.
ЗАПИТАННЯ. Чим бажаєте доповнити свої показання?
ВІДПОВІДЬ. Я дав правдиві показання відносно Стуса, про мої стосунки з ним та по суті його ворожих висловлювань, що Стус систематично допускав у розмовах зі мною в період: грудня 1974 року, березня-квітня 1975 року, з вересня 1975 року до лютого 1977 року під час перебування в місцях позбавлення волі, у виправно-трудовій установі № 19 Мордовської АРСР. Хочу лише відмітити, що в 1975—1977 роках я кілька разів виконував доручення Стуса, переховуючи його рукописні документи в зоні ВТУ-16, зі змістом яких я не знайомий.
Протокол допиту я прочитав. Показання з моїх слів записано правильно. Доповнень і поправок не маю.
30/VII-80 р.
(Сірик) (Сирык)
Допитав: старший слідчий слідчого відділу
КДБ УРСР
майор (Цімох)
Протокол допиту свідка
місто Київ
5 серпня 1980 р.
Допит почато о 17 год. 30 хв.
Закінчено о 18 год. 40 хв.
Старший слідчий Слідчого відділу КДБ Української РСР майор Селюк в приміщенні Слідчого відділу КДБ УРСР, кабінет № 20, з додержанням вимог ст. ст. 85, 167 і 170 КПК УРСР допитав як свідка:
1. Прізвище: Семенюк.
2. Ім’я: Клим.
3. По батькові: Васильович.
4. Дата народження: 1931.
5. Місце народження: с. Золотолин Костопільського р-ну Ровенської обл.
6. Національність і громадянство: українець, громадянин СРСР.
7. Партійність: безпартійний.
8. Освіта: 7 класів.
9. Рід занять: Київське будівельне управління механізації № 57, крановщик.
10. Місце проживання: місто Київ, вулиця Корнійчука, будинок 16, кв. 128.
11. Паспорт: при собі не має, особа встановлена.
12. В яких стосунках з обвинуваченим і потерпілим: (прочерк)
У відповідності з ч. IV ст. 167 КПК УРСР Семенюку К. В. роз’яснені обов’язки свідка, передбачені ст. 70 КПК УРСР, і його попереджено про відповідальність за ст. 179 КК УРСР за відмову або ухилення від дачі показань і за ст. 178 ч. 2 КК УРСР за дачу завідомо неправдивих показань.
(підпис свідка)
На пропозицію дати показання по всіх відомих йому обставинах свідок показав:
Названого мені Стуса Василя Семеновича я особисто не знаю, ніколи з ним не зустрічався. Я тільки чув, що є така людина — письменник, але ніяких його творів я не читав, навіть не знаю, чи є в нього щось надруковане.
Від кого саме я чув, що є така людина, я зараз не пригадую, бо це було дуже давно.
Показати щось стосовно Стуса я не можу, тому що, як уже показав, я з ним не знайомий і про його діяльність мені нічого не відомо.
14 травня 1980 року слідчими органами в моїй квартирі був проведений обшук, під час якого було вилучено чотири фотоплівки, три з яких у касетах. Названі фотоплівки належать моїй дочці, і я не знаю, чи щось на них зафотографовано. Особисто я фотографією не займаюсь і вилученими в мене фотоплівками не користувався.
ЗАПИТАННЯ. Чи є в вас доповнення до своїх показань?
ВІДПОВІДЬ. Доповнень до своїх показань я не маю.
Протокол я прочитав, записано з моїх слів вірно, доповнень не маю.
Старший слідчий Слідчого відділу КДБ
Української РСР
майор Селюк
УПРАВЛЕНИЕ КГБ при СОВЕТЕ МИНИСТРОВ СССР
по Магаданской области
Протокол допроса свидетеля
поселок Матросова
Магаданской обл.
8 июля 1980 г.
Старший следователь следотдела КГБ УССР майор Цимох в помещении административного здания рудника им. Матросова с соблюдением требований ст. ст. 72—74, 157, 158 и 160 УПК РСФСР допросил в качестве свидетеля Сонникова Евгения Ивановича.
Мне разъяснено, что согласно ст. 73 и 74 УПК РСФСР свидетель может быть допрошен о особых обстоятельствах, подлежащих установлению по данному делу, и обязан дать правдивые показания: сообщить все известное ему по делу и ответить на поставленные вопросы.
Об уголовной ответственности по ст. 182 УК РСФСР за отказ или уклонение от дачи показаний, по ст. 181 ч. 2 УК РСФСР за дачу заведомо ложных показаний предупрежден.
(подпись свидетеля)
Кроме того, мне разъяснено, что в соответствии со ст. ст. 141 и 160 УПК РСФСР я имею право после дачи показаний написать их собственноручно, ознакомиться с протоколом допроса и требовать дополнения протокола допроса и внесения в него поправок, а также ходатайствовать о применении звукозаписи при допросе.
(подпись свидетеля)
О себе сообщаю следующее:
1. Фамилия, имя, отчество: Сонников Евгений Иванович.
2. Дата, месяц, год рождения: 31 января 1934 года.
3. Место рождения: дер. Кузовино Лихославльского района Калининской области.
4. Национальность, гражданство: русский, гражданин СССР.
5. Образование: 7 классов.
6. Принадлежность к КПСС, ВЛКСМ: беспартийный.
7. Место работы, должность: машинист скрепера (скреперист) участка № 1 рудника им. Матросова.
8. Семейное положение: женат.
9. Судимости: ранее не судим.
10. Место жительства: пос. им. Матросова, ул. Клубная, № 27, кв. 7 Тенькинского района Магаданской области.
11. Документ, удостоверяющий личность: личность установлена.
Допрос начат в 13 час. 40 мин.
Допрос окончен в 14 час. 25 мин.
По существу дела показываю следующее. С 1958 года по настоящее время я работаю на руднике им. Матросова, скреперистом участка № 1.
Весной 1977 года в нашу бригаду поступил работать скреперистом Стус Василий Семенович. Взаимоотношения у меня с ним были нормальные, личных счетов не было. О себе, о своей прошлой жизни Стус рассказывал мало, говорил лишь, что он — украинский поэт, которого незаконно репрессировали и после пятилетнего лишения свободы направили «на исправление» в ссылку на наш рудник. Стус также пояснял, что в Советском Союзе его стихи не печатают, а за границей вышел сборник его стихов и его — Стуса — приняли в члены какого-то литературного клуба.
Со Стусом я общался мало, в его комнате общежития я не бывал. Стус как-то сторонился членов бригады, в которой он работал, говорил, что по указанию органов милиции и КГБ за ним якобы «следят», потому он предпочитает не общаться с членами своей бригады помимо работы. Вместе с тем Стус всегда по малейшему поводу выражал недовольство и любую мелочь в степень возводил. Помню, что однажды он не нашел своих рукавиц на работе и начал возмущаться: «Если не будет рукавиц, я на работу не выйду», «Аванс буду получать только в рукавицах».
