Історик Стівен Дорріл, який спеціалізується на вивченні діяльності розвідслужб, стверджує, що у повоєнний час СБ убила на території ФРН понад 100 осіб, водночас співпрацюючи з ЦРУ щодо ліквідації осіб, котрих підозрювали у прокомуністичних діях або у шпигунстві на користь СРСР. За словами Дорріла, тіла деяких жертв своїх розправ СБ та ЦРУ піддали кремації в таборі DPs (Мітгенвальд)[1608]. Український емігрант Борис Левицький (іл. 189), який приватно розслідував злочини СБ у Західній Німеччині, оцінив число жертв СБ від 30 до 40 людей (деякі з них були його друзями)[1609]. Крім того, в Баварії в повоєнний час сили ОУН(б) вбили близько 20 членів ОУН(м)[1610]. Дуже рідко за свої злочини представники 34ОУН поставали в суді. Один із таких випадків пов’язаний із притягненням до відповідальності трьох українських націоналістів, які 15 листопада 1951 р. в таборі DPs (Шлайсхайм) вчинили замах на життя свого політичного опонента Діомеда Гулая[1611]. Вочевидь, треба враховувати, що у тодішній атмосфері тільки в рідкісних випадках люди мали сміливість повідомити в поліцію про зникнення своїх родичів[1612].
Від українців, які жили в таборах DPs, стало відомо про оунівські підвали-катівні; деяких людей, які потрапляли туди, вважали зниклими безвісти[1613]. 1962 р. агент КДБ Сташинський заявив слідчим ФРН, що відповідно до інформації, отриманої від «кротів» в 34 ОУН, поблизу Мюнхена СБ має бункер, де оунівці допитують, катують і «дозволяють зникнути» українським емігрантам, звинуваченим у зраді або у співпраці з СРСР. Сташинський повідомив, що методи СБ дуже схожі на ті, які йому відомі по КДБ, і що обидві ці спецслужби рівною мірою залишаються вірними гаслу «ми не тримаємо людей у в’язницях, оскільки ми їх убиваємо»[1614]. За даними Королівської канадської кінної поліції (RCMP), 1974 р. ОУН планувала «насильницький акт — можливо, викрадення радянського дипломата», що є останнім документально підтвердженим свідченням запланованого оунівцями злочину[1615].
Крім убивств опонентів, 34 ОУН не цуралися залякувати журналістів, які писали про Бандеру та його організацію не так, як його прибічники вважали за доцільне. Приміром, коли репортер на ім’я Гарт надрукував в Suddeutsche Zeitung матеріал про бандерівців, які організовували в Німеччині парамілітарні тренувальні програми[1616], українці запросили Гарта на зустріч, яка відбулася у тій будівлі, де розміщувалася штаб-квартира 34 ОУН (Дахауерштрасе, 9). Журналіст прибув туди з двома поліцейськими. Комітет повідомив Гарту, що той опублікував недостовірну інформацію і що вони позиватимуться до суду за наклеп. Гарт пояснив обуреним націоналістам, що вони дійсно мають право подати на нього до суду. Один із поліцейських під час цієї зустрічі помітив, що «в словах і жестах українців були помітні приховані погрози»[1617].
Конфлікти роздирали націоналістичні кола і на рівні керівництва організацій. Лідер УПА й ОУН в Україні Шухевич більше підтримував ЗПУГВР, аніж 34ОУН. У вересні 1947р. він написав листа до оунівських емігрантів, у якому зазначив, що УГВР має право представляти інтереси УПА, проте водночас він визнавав, що УПА була заснована ОУН(б). Він також закликав емігрантів припинити суперечки і зосередитися на боротьбі проти спільного ворога[1618]. У листі, присвяченому 5-й річниці заснування УПА (в жовтні 1947 р.), Шухевич ще раз підкреслив, що УГВР представляє інтереси УПА за кордоном (34 ОУН та Бандеру він не згадав)[1619].
Наприкінці сорокових років відносини Бандери з американськими спецслужбами почали погіршуватися. ЦРУ врахувало обставини конфлікту Бандери з 34 УГВР (на той час — головним українським партнером ЦРУ) і змінило своє ставлення до 34 ОУН. 1948 р. Бандера також намагався примиритися з Мельником і ОУН(м); цього ж року і, ймовірно, пізніше, відбулися кілька їхніх зустрічей[1620]. Під час перемовин (1948р.) обговорювали такі вкрай делікатні питання, як вбивство членів ОУН(м). 10 лютого 1948 р. Бандера опублікував офіційну заяву, у якій він стверджував, що ОУН(б) ніколи не вбивала членів ОУН(м). Не дивно, що ОУН(м) та ОУН(б) так ніколи і не дійшли згоди[1621].
28-31 серпня 1948 р. в Міттенвальді відбулася II позачергова Конференція 34 ОУН. Обидві фракції знову обговорили, чи можуть вони дійти згоди. Бандера зажадав повного підпорядкування всіх членів 34 ОУН, від чого знову відмовилася «демократична» фракція, наполягаючи на верховенстві УГВР. Ребет відкрито критикував принцип фюрерства і одержимість Бандери фашизмом. За словами Євгена Стахіва, Бандера стукнув кулаками по столу і крикнув: «Компромісу не буде. Або вони підкоряються мені, або можуть іти». Після конференції представники «демократичної» фракції офіційно вийшли зі складу 34 ОУН. їхнє рішення було підкріплено відкритим листом, написаним старшим членом ОУН Врецьоною, який повідомив Бандері, що він може залякувати членів 34 ОУН і вимагати від них повного підпорядкування, однак від членів ЗП УГВР він не зможе цього домогтися. Зрештою усіх українських емігрантів, які відмовили йому у відданості, Бандера знову назвав «зрадниками» і «комуністами». У листах до керівництва ОУН в Україні він назвав ЗПУГВР «хворобливим явищем», яке коштувало йому половини його життєвих сил. Після офіційного розколу 34ОУН і далі конкурували з ЗПУГВР за лояльність з боку керівництва ОУН і УПА в Україні, і тут варто зважити на те, що «демократична» фракція 34ОУН була частиною ЗПУГВР. Обидві фракції фінансово залежали від спецслужб та цінували свої контакти з підпіллям, оскільки саме цьому аспекту спецслужби приділяли особливу увагу[1622].
Після розколу (в серпні 1948р.) Бандера хотів таємно відвідати Україну, але його соратники, Климишин і Тюшка, мабуть, відрадили його[1623]. У можливості висадитись з парашутом на територію України Бандері відмовили і в МІ6, оскільки вважали, що СРСР, на випадок провалу операції, може розцінити це не як звичайну шпигунську операцію, а як демонстративний політичний жест[1624]. Конкуруючи за лояльність керівництва ОУН і УПА в Україні, кожна фракція направляла до радянської Західної України своїх емісарів. Найважливішим таким посланцем від 34 ОУН був Мирон Матвієйко, якого в ніч з 14 на 15 травня 1951р. десантували з літака МІ6 разом з п’ятьма іншими оунівцями. Чотири дні потому з літака ЦРУ десантувався Василь Охримович та три представники ЗПУГВР (схоже, що тільки цим людям вдалося досягти мети та зв’язатися з керівниками підпілля)[1625].
Лідери ОУН і УПА в Україні неодноразово зверталися до емігрантів із закликом припинити сварки. Вони підтверджували, що ЗПУГВР є основним представником інтересів ОУН та УПА, і заявляли, що 34 ОУН повинні підкоритися УГВР, яка і була створена для консолідованого представництва інтересів всіх українських націоналістичних організацій[1626]. Ні Шухевич, ні Кук (останній командир УПА) не відчували позитивних емоцій ні щодо конфліктів всередині емігрантської громади, ні до терористичних методів управління 34 ОУН, у яких відчувалося стійке захоплення Бандери фашизмом та авторитаризмом[1627].
1950р., щоб покласти край конфлікту з ЗПУГВР, Бандера подав у відставку з поста голови 34 ОУН. Новим лідером 34 ОУН став Ленкавський (іл. 182), але слідом за ним, на III Конференції 34 ОУН, яка відбулася у Мюнхені в квітні 1951р., цю посаду обійняв Стецько[1628]. 22 серпня 1952р. Бандера також подав у відставку з поста керівника всієї ОУН, але після того, як він зрозумів, що його відставка не поліпшила відносини між двома конкуруючими сторонами, він вирішив відновити своє керівництво на всіх постах. Запекле суперництво за прихильність командування українського підпілля тривало між двома фракціями аж до того часу, поки радянська влада не вбила останніх українських повстанців[1629].
1953 р. в Лондоні відбулася IV Конференція 34ОУН, за підсумками якої ухвалили рішення, що вирішальне слово у врегулюванні конфлікту між двома закордонними організаціями залишається за керівництвом ОУН в Україні. Бандера був упевнений, що конфлікт буде вирішено на його користь, тому що Матвієйко, який на той час був агентом МДБ, надіслав йому телеграму, яка підтверджувала верховенство Бандери в ОУН. Проте ЗП УГВР у той час отримало радіограму від Василя Кука, в якій Бандеру звинуватили в тому, що він не виконує постанови III Надзвичайного Великого збору ОУН(б). Відразу після цих двох повідомлень ухвалили рішення поділити керівництво ОУН між трьома людьми: Левом Ребетом, Зиновієм Матлою і Степаном Бандерою. Спочатку Бандера з цим погодився, але вже через тиждень оголосив, що радіограма, яку надіслав Кук, була радянською фальсифікацією. Після цього інциденту Ребет і Матла заснували ще одну фракцію — «ОУН за кордоном», з Ребетом на чолі. Водночас варто зазначити, що Лебедь, який жив у США з 1949р., у той же період очолював підконтрольну ЦРУ пропагандистську організацію «Пролог» (Prolog Research Cooperation and Publishing Corporation), створену з метою реалізації політики «холодної війни». Основним напрямом діяльності «Прологу» була видавнича діяльність та підготовка радіопрограм для слухачів в Україні, емігрантів та жителів інших країн[1630].
Оскільки газетою «Український самостійник» заволоділа фракція Ребета-Матли, тому 1954 р. 34 ОУН заснували власну газету — «Шлях перемоги»[1631]. Чвари, які спалахнули через поділ цього майна, були настільки запеклими, що в лютому 1954 р. до них мусила втрутитися мюнхенська поліція. Фракція Ребета повідомила поліції, що після того як Бандера втратив контроль над газетою «Український самостійник», він наказав вивести з ладу друкарське обладнання. Готуючись запобігти цим діям, поліція припустила, що розлючені бандерівці можуть бути озброєні[1632].
Конфлікт між двома угрупованнями залишався запеклим до самого кінця їхнього існування; якоюсь мірою його підігрівали і зусилля КДБ. ОУН(з) [ОУН за кордоном] побоювалася 34 ОУН, які називали ОУН(з) «комуністами», «зрадниками» і «демократами». Моральний клімат, що панував в цих колах, можна відстежити за обставинами візиту до Мюнхена (7 січня 1956р.) Володимира Куровця, який до 1953-го забезпечував кур’єрський зв’язок між Мюнхеном і Західною Україною (що свідчить про те, що і він міг бути завербований до КДБ). У день прибуття з Англії Куровець відвідав Підгайного, у якого вони разом відсвяткували Різдво. (Тривалий час Підгайний перебував у тісних контактах з Бандерою. На Варшавському процесі він, як і Бандера, був засуджений до довічного ув’язнення і відбував термін покарання у тій же камері, що і Провідник. 1952р. Підгайний покинув 34ОУН.) 8 січня 1956р., перебуваючи в Мюнхені, Куровець сказав Підгайному, що він планує відвідати штаб-квартиру 34 ОУН та відсвяткувати там день народження Степана Бандери. 9 січня Куровець вийшов з квартири Підгайного і більше його ніхто не бачив. Підгайний відразу висловив припущення, що Куровця вбили 34 ОУН. Оскільки в 34 ОУН йому не змогли пояснити, що трапилося з його товаришем, Підгайний звернувся до мюнхенської поліції[1633]. Пізніше з’ясувалося, що Бандера мав алібі: з 8 по 10 січня він перебував зі своєю родиною у Тіролі[1634]. Справу Куровця, так само як і інші таємничі зникнення українських емігрантів, не було розкрито[1635].
