* * *
До полудня, приблизно за сім годин після вторгнення, початкове потрясіння Зеленського зменшилося, і він чітко зрозумів, чого саме вимагатиме його роль у воєнний час. Недовга політична кар’єра майже ніяк не підготувала президента до цієї миті, зате навички актора були в пригоді. Зеленський добре адаптувався, умів не втрачати самовладання під прискіпливим поглядом великої авдиторії. Тепер, збагнув він, його авдиторія — це більшість світу, ціла Україна, усі, кого знає чи колись зустріне. Зеленський усвідомлював: якщо піддасться паніці та віддасть столицю росіянам, сором переслідуватиме його решту життя; і страх такої ганьби переважував страх бути вбитим чи захопленим під час захисту своєї держави. Зеленський пам’ятає, як увесь той день подумки себе підбадьорював: «На тебе дивляться. Ти символ. Поводься так, як має поводитися глава держави».
День тягнувся далі, і помічники Зеленського спостерігали, як поступово твердішала й міцніла його постать. Тон став різким, президент почав сипати наказами — як з бункера, так і зі свого офісу на четвертому поверсі. Більшість рішень не спиралися ні на досвід, ані на планування. Тоді Зеленський ще не мав у своєму арсеналі таких інструментів, але не переймався. Його стрибок зі світу комедії у президентство був би неможливим без навички випромінювати впевненість навіть коли її бракувало. Тепер це вміння запрацювало на повну потужність, і Зеленський, за висловом його помічника, перетворився на «генератор ідей».
— Росіянам не пощастило в багатьох аспектах, — казав Михайло Подоляк, який супроводжував Зеленського весь день. — Оце був один з них.
Атакуючи Україну з багатьох напрямків, вони розраховували перевантажити систему управління в Києві великим обсягом загроз, які потребували негайного реагування одночасно, і зламати її в такий спосіб. Будь-яка затримка з боку влади — навіть пауза з метою оцінити можливості країни — залишила б посадовців на передовій напризволяще та в багатьох випадках змусила їх утекти. Однак жодних заминок не було, адже Офіс Президента швидко почав віддавати команди. Деякі пізніше матимуть трагічні наслідки — скажімо, розпорядження Зеленського видавати автомат мало не кожному дорослому, що має українській паспорт і вказівний палець. Надлишок зброї скоро перетворив деякі райони Києва на тир.
Утім, в перші години повномасштабної війни, коли на кону стояло виживання України як держави, Зеленський не мав часу зважувати ризики й аналізувати дані та не потребував спонукань: роздавав навсібіч вказівки, за звичаєм приправлені лихослів’ям. В результаті, за словами Подоляка, «люди на всіх щаблях ієрархії не мали часу сумніватися у власних діях». Під час перших дистанційних нарад з губернаторами дехто з них мав вкрай наляканий вигляд, вони ніби заклякли, не здатні відповісти чи навіть зрозуміти запитання, що ставив Зеленський про ситуацію в області. Звинувачувати їх було важко. Росіяни наступали й за лічені години могли захопити кілька із цих областей; губернаторам довелося зважувати, чи мають вони шанс вижити, якщо не втечуть або не погодяться співпрацювати із загарбниками. Побачивши це, Зеленський видав тверді, хоча й дещо туманні директиви: залишатися на посту, координувати дії з військовими та реагувати на потреби громадськості.
— Це заспокоїло людей, — згадує Подоляк. — Вони перестали думати й почали працювати[35].
Невдовзі після наради Зеленському почали надходити доповіді про російський повітряний десант на околицях Києва, приблизно у сорока кілометрах на північний захід від Офісу Президента. Він здогадався про ціль — важливий аеропорт у Гостомелі. Кілька тижнів тому Зеленського про це попереджало ЦРУ, яке вважало Гостомельський аеропорт одним зі слабких місць України. Вільям Бернс, директор ЦРУ, відвідав Київ у середині січня, привіз найсвіжіші американські розвідувальні дані щодо воєнних планів Путіна і пояснив російську стратегію: висадити в Гостомелі війська — стільки, щоб вистачило захопити Київ[36]. Тоді Зеленського це не переконало. На його думку, запланованого росіянами війська не вистачило б для окупації міста, де мешкало чотири мільйони. Зеленський очікував, що велика кількість громадян повстане й чинитиме опір. До того ж розвіддані США видавалися йому суперечливими. Вони детально описували один із задумів Росії — напевно, найагресивніший, але не найімовірніший. Путін сам називав Київ «матєрью городов рускіх», колискою цивілізації, яку він нібито захищає. Лише божевілля спонукало б Путіна напасти на це місто, скинути бомби на його церкви, поневолити його народ. Під час їхньої взаємодії протягом останніх років — телефонних розмов, самітів, мирних переговорів — Путін уявлявся Зеленському холодним і обачним, злостивим і ображеним, але не душевно хворим, не схильним до геноциду.
— Хіба можна в таке повірити? — пізніше запитував Зеленський одного кореспондента. — Що вони катуватимуть людей, що це і є їхня мета… Ніхто не вірив, що буде ось так[37].
Утім, прогнози ЦРУ справдилися — принаймні про головний напрямок путінської атаки. Близько одинадцятої ранку група з щонайменше тридцяти російських ударних гелікоптерів пролетіла над водосховищем північніше Києва; трималися нижче до води, щоб уникнути протиповітряної оборони. На підльоті до Гостомеля один гелікоптер збили українці. Однак решта зуміла висадити кілька сотень десантників — достатньо, щоб захопити аеропорт штурмом[38]. За битвою, що розгорталася, спостерігав Зеленський з помічниками: скупчившись коло ноутбуків і телефонів, вони дивилися світлини й читали новини, що надходили з Гостомеля потоком. Реакція президента заскочила декого з помічників зненацька. Вони ще ніколи не бачили його таким розлюченим[39].
— Він віддавав найжорсткіші накази, — згадував Подоляк. — «Жодного милосердя. Використовуйте усю можливу зброю, знищуйте усе російське, що там є».
Однак для захисту аеропорту українцям бракувало сил. Попри попередження ЦРУ, російський штурм став для військових несподіванкою. Більшість військ, дислокованих у тому районі, було перекинуто для посилення східного фронту, де командири очікували початку вторгнення. У тих, хто залишився в аеропорту, за кілька годин закінчилися боєприпаси, і бійцям не залишалося нічого іншого, крім як відступити під шквальним вогнем. Отримавши контроль над злітно-посадковими смугами, російські десантники стали готуватися до прибуття підкріплення на велетенських військово-транспортних літаках, набитих солдатами й бронетехнікою.
— Вони посадять десять таких літаків, — казав міністр внутрішніх справ Монастирський, — і несподівано матимемо п’ять тисяч російських солдатів на вулицях Києва.
* * *
Того ж вечора, коли точився бій за аеропорт, Зеленський з’явився через відеозв’язок на екстреному саміті європейських лідерів[40]. Деякі теж приєдналися через систему відеоконференції, утворивши на екранах одне одного шахівницю зі стурбованих облич. Напередодні вторгнення президенти Польщі й Литви відвідали Київ, щоб продемонструвати солідарність із Зеленським. Тепер, намагаючись згуртувати колег до дії, вони не бачили серед них згоди щодо покарання, на яке заслуговує Росія. Самого лише акту військової агресії у Європі, наймасштабнішого із часів Другої світової війни, виявилося недостатньо для об’єднання Європейського Союзу.
Лідери Німеччини, Австрії та Угорщини, серед інших, не хотіли розривати зв’язки з російською банківською системою, адже це завадило б торгівлі нафтою і газом. Олаф Шольц, який обіймав посаду канцлера Німеччини неповні три місяці, пішов іще далі та запропонував — перш ніж погоджувати якісь нові санкції, Європа має впровадити ті, що їх наклали на Росію до вторгнення. За цією позицією стояла невисловлена вголос думка, що нічого не змінилося. Дебати ходили по колу, дотримуючись традиційних правил порядку й етикету. Ніхто не міг пробудити силу сумління, якої вимагала ситуація, — принаймні до появи на екранах Зеленського. Блідий і втомлений, з легкою щетиною на щоках — першим натяком на бороду, яку носитиме під час війни, — він перебував тієї хвилі у бункері, сидів за невеличким підземним столом, який невдовзі стане епіцентром життя президента. Він не мав особливої віри у здатність іноземців його врятувати, і цей песимізм було помітно.
— Можливо, зараз ви востаннє бачите мене живим[41], — звернувся Зеленський до європейців.
Замість просити для себе порятунку, він зажадав відповіді на запитання, яке Україна ставила не один десяток років: чи дозволять їй колись вступити до Євросоюзу? Чи дозволять вступити до НАТО? Жоден з присутніх на зустрічі не дав прямої відповіді. Однак промова Зеленського, що тривала не більше п’яти хвилин, вплинула на їхню рішучість сильніше, ніж місяці — як не роки — дебатів про Росію у Брюсселі. Тут і зараз лідери Європи бачили президента європейської демократії, що переховується в бункері, готується зустріти власну смерть і поневолення своєї країни — усе через імперські амбіції сусіда на сході. Нескінченні дебати європейських лідерів про загрозу, яку Росія становить для Європи, більше ніколи не будуть гіпотетичними. Вони вже не згадували політику стримування чи балансування на межі війни, адже злочинний неспровокований напад відбувався у них перед очима. Вони бачили його жертв, які благають про допомогу. Бачили, що на двадцять третьому році свого правління Путін розв’язав найбільшу європейську війну останніх десятиліть. Послав війська вбити чи полонити Зеленського лише через те, що він відмовляється здаватися й тікати. Зеленський чітко пояснив це європейцям. Тоді зв’язок перервався, і український президент пішов нагору, до пресцентру — вчергове звернутися до свого народу. Іноземні посадовці, з якими він спілкувався того дня, не виявили готовності битися пліч-о-пліч з Україною.
— Ми залишаємось наодинці у захисті нашої держави[42], — повідомив Зеленський з трибуни.
Утім, це не означало, що український народ має тремтіти зі страху чи здаватися.
— Ми не боїмося! — заявив президент. — Не боїмося Росії.
Прилюдно вони відмовлялися показувати свій страх. Утім, у наступні години всі його відчували. Денис Монастирський залишався на поверхні, пересувався урядовим кварталом, координував роботу поліції та Національної гвардії. На другий день вторгнення, коли у передмістях Києва точилися бої, міністр записав на свій телефон перше з двох прощальних повідомлень до родини. Хотів мати їх напоготові та відправити, як тільки зрозуміє, що його зараз уб’ють.
— Мої сонечки, — вимовив він у камеру. — Скажу коротко. Я вирішив залишитися в місті[43].
У разі захоплення столиці підлеглі Монастирського мали її полишити та створити оперативну базу на заході України, куди вже виїхала його родина.
— Страху нема, — провадив міністр. — Робимо усе можливе для захисту Києва. Готові до будь-якого сценарію, навіть до найтрагічнішого. Будемо давати відсіч. — Далі він звернувся до двох своїх маленьких дітей, і голос йому перехопило. — Ви маєте йти по життю туди, куди веде поклик. Поклик цей можна знайти лише у серці, вашому власному серці. Люблю вас.
