Загибель Святослава 972 року завершила важливий період в історії Русі та її відносинах із могутнім південним сусідом. Для двох наступних поколінь київських правителів зближення з Константинополем було не менш бажаним, ніж для Святослава. Але його наступники цікавилися не лише грішми та торгівлею, а й владою, престижем і високою культурою, якою володіла Візантія. Замість завоювати Константинополь на Босфорі, як це намагалися зробити їхні попередники, вони вирішили відтворити його на Дніпрі. Цей поворот у відносинах Русі з візантійськими греками та нові сподівання київських князів вийшли на перший план під час правління сина Святослава Володимира та його онука Ярослава. Ці двоє керували Київською імперією більш ніж півстоліття, і їм часто приписують її перетворення на справжню середньовічну державу — з більш-менш окресленою територією, системою управління і, не в останню чергу, ідеологією. Остання здебільшого прийшла з Візантії.
Як київський князь син Святослава Володимир був менш войовничим та амбітним, ніж його батько, але, як виявилося, успішнішим у досягненні своїх цілей. Йому було п’ятнадцять років, коли помер його батько, у нього було троє братів, які теж прагнули трону, але нова хвиля прийшлих скандинавів полегшила йому шлях до влади. Перед тим як боротися за київський престол з одним зі своїх братів, Володимир прожив понад п’ять років як біженець у Скандинавії, на прабатьківщині свого клану. Він повернувся на Русь із новим військом вікінгів. Київський літописець розповідає, що після того, як Володимир узяв Київ, його вояки попросили платні. Він пообіцяв розрахуватися даниною з місцевих племен, однак виявився неспроможним її доправити. Замість цього він призначив командирів вікінгів намісниками фортець, побудованих на кордоні зі степом, дозволивши решті вояків вирушити в похід на Візантію. Він також наказав своїм людям не пускати цю армію в міста й запобігти її поверненню.
Підрозділи вікінгів залишалися важливою частиною армії Володимира після його вступу на престол, але розповідь у «Повісті минулих літ» висвітлює серйозну напругу між ним та дружинниками, що була характерною ознакою його правління. Це «друге пришестя» вікінгів дуже відрізнялося від першого. Тепер вони прийшли не як торговці чи правителі, проте як найманці на службі у правителя, який був вікінгом за походженням, але передусім був відданий власному князівству. Володимир не мріяв перенести столицю на Дунай. Він задовольнявся тими можливостями, що мав на Дніпрі. Зрештою, Володимир позбудеться не лише величезного впливу князівської дружини, а й племінних еліт. Він протидіяв місцевим князькам, призначаючи своїх синів та членів родини управляти різними частинами імперії, заклавши передумови для появи майбутніх князівств під зверхністю Києва.
Так закінчувалася епоха вікінгів на Русі — на землі, названій на їхню честь. Ця зміна відображена й на сторінках «Повісті». Її автори зазвичай описували князівську дружину як таку, що складалася з вікінгів-варягів, місцевих слов’ян та угро-фінів. Перші дві групи часто об’єднувалися під назвою «Русь», але з часом ця назва стала застосуватися до князівської дружини взагалі, потім до його підданих в усіх верствах суспільства і, нарешті, до землі, якою він керував. Терміни «руський» та «слов’янський» стали взаємозамінними протягом X—XI століть. Таке враження складається не тільки від «Повісті минулих літ», а й від візантійських повідомлень цього часу.
Володимир посів батьківський престол 980 року. Перші десять років свого правління він провів у війнах, роблячи все, щоб держава, створена його предками, залишилася цілісною. Ідучи шляхом Святослава, він знову розбив хозарів і волзьких болгар, підтвердив свою владу над в’ятичами в басейні Оки й рушив на захід до Карпат, захопивши низку фортець у поляків, у тому числі Перемишль на нинішньому польсько-українському кордоні. Однак найбільших клопотів йому завдавав південний кордон, де руські поселення потерпали від постійних нападів печенігів та інших кочових племен. Володимир зміцнив захист кордонів, побудувавши укріплення вздовж місцевих річок, зокрема Сули та Трубежа. Він населив ці території військовополоненими та підданими з інших частин держави. Русь, народжена у завоюваннях, тепер домагалася стабільності, захищаючи свої кордони замість того, щоб атакувати кордони інших держав.
Відносини Києва з Візантією за часів Володимира також зазнали змін. Якщо його предок на київському престолі, Гельґі-Олег, нібито посилав війська проти Візантії для здобуття торговельних пільг, а Святослав робив те саме, щоб захопити нові землі на Балканах, то Володимир навесні 989 року вторгся до Криму в гонитві за шлюбом, якщо не за коханням. Він обложив візантійське місто Херсонес, вимагаючи руки сестри імператора Василія II. За кілька років до того імператор попросив Володимира про військову допомогу, пообіцявши взамін руку своєї сестри Анни. Володимир відправив війська на допомогу імператору. Але Василій не поспішав виконувати свою обіцянку. Отримавши такого ляпаса, Володимир не став покірно підставляти іншу щоку, натомість напав на імперію. Його тактика спрацювала. Стурбований звісткою про падіння Херсонеса, Василій відправив свою сестру Анну до Криму. Вона прибула з почтом, до складу якого входило кілька християнських духовних осіб.
Володимирове прохання про шлюб було виконане в обмін на гарантії, що варварський вождь (так сприймали правителя Києва в Константинополі) прийме християнство. Володимир пішов далі. Його хрещення започаткує процес християнізації Київської Русі й відкриє нову сторінку в історії регіону. Щойно весільна церемонія перебралася до Києва, Володимир прибрав пантеон язичницьких богів (у тому числі й наймогутнішого з них — бога грому Перуна) з пагорба на Дніпрі й відправив християнських священнослужителів хрестити населення Києва. Так почалося хрещення Русі — довгий та складний процес, що розтягнеться не на одне століття.
Наше головне джерело з історії хрещення Русі — київський літописець — пише, що уваги Володимира домагалися мусульмани-булгари, юдеї-хозари, християни-німці (представники Папи Римського) та грецький учений, який говорив від імені візантійського християнства — релігії, яку обрав Володимир. Історія про вибір віри, розказана в «Повісті минулих літ», звичайно ж, багато в чому наївна. Але вона відображає реальні альтернативи, з якими зіткнувся київський правитель і серед яких йому дійсно довелося вибирати. Володимир обрав релігію найсильнішої держави регіону, де імператор був не менш важливою (а фактично більш важливою) духовною особою, ніж патріарх. Обравши християнство, він отримав престижний шлюб з представницею імператорської родини, що швидко підняло статус його династії та держави. Він узяв собі те саме ім’я, що й імператор — Василь, засвідчивши цим, що у Візантії він знайшов політичну та релігійну модель, яку наслідуватиме в себе вдома. Покоління по тому київські інтелектуали, зокрема митрополит Іларіон, порівнюватимуть його з імператором Костянтином, а хрещення Русі з проголошенням християнства офіційною релігією Римської імперії.
Безумовно, візантійська політична та церковна еліта допомогла Володимиру зробити «правильний» вибір. Вони були незадо-волені його одруженням, та аж ніяк не наверненням у їхню віру. Візантійці почали посилати своїх місіонерів до регіону невдовзі після того, як русичі-вікінги напали на Константинополь 860 року Уже тоді патріарх Фотій Константинопольський, той самий ієрарх, який лишив нам опис першого нападу вікінгів на столицю Візантії, відправив одного зі своїх найкращих учнів, Кирила Солунського, до Криму, а потім до Хозарського каганату. Разом зі своїм братом Мефодієм Кирило упорядкував первісний варіант церковнослов’янської мови, спеціально створений для перекладу грецьких текстів слов’янськими мовами. Ці двоє людей пізніше стали відомі як апостоли слов’янства й були канонізовані. Спроби навернути київських правителів у християнство робилися ще задовго до Володимирового хрещення, про що свідчить історія його баби Ольги, яка стала першою християнською княгинею у Києві, діставши ім’я Олена. Поширюючи християнство, візантійські еліти здобували неабиякий вплив на «варварських» правителів та народи, які не мали знатного родоводу й вишуканої культури, але становили чималу руйнівну силу.
Після навернення Володимира константинопольський патріарх створив Руську митрополію, одну з небагатьох церковних провінцій, названих за ім’ям народу, а не міста, де розташовувалася резиденція єпископа чи митрополита. Патріарх зберіг за собою право призначати митрополитів для керівництва церквою Русі — більшість із них будуть греками. Митрополит у свою чергу контролював призначення єпископів, більшість з яких походитимуть із місцевої еліти. Перші монастирі було засновано на підставі візантійських статутів. Церковнослов’янська мова, перша літературна мова Київської Русі, спочатку була переважно знаряддям перекладу, роблячи грецькі тексти зрозумілими для місцевих еліт. Володимир видав положення, що визначали права та привілеї духівництва, і віддавав десяту частину своїх прибутків на церкву. Християнство в Київській Русі розпочалося з верхівки й повільно рухалося вниз суспільними сходинками, поширюючись від центру на периферію вздовж річок та торговельних шляхів. У деяких віддалених районах, особливо в північно-східній Русі, язичницькі жерці чинили опір новій релігії не одне століття і київські місіонери, які зважувалися туди поїхати, гинули ще й у XII столітті.
Вибір Володимира матиме великий вплив на його державу та всю історію Східної Європи. Замість продовжувати протистояння з Візантією нове керівництво Русі уклало союз з країною-спадкоємцем єдиної Римської імперії і таким чином відкрило себе для політичних та культурних впливів Середземномор’я. Те, що Володимир зробив Русь не лише частиною християнського світу, а й східного християнства, пізніше матиме вирішальне значення в багатьох ділянках політичного та культурного життя. Багато наслідків цього кроку сьогодні є настільки ж важливими, як і на рубежі другого тисячоліття.
Володимир приніс на Русь християнство, а його спадкоємцям випала відповідальність визначати, що це буде означати для політики, культури та міжнародних зв’язків держави, і забезпечити місце Русі в християнській спільноті народів, яку очолив візантійський імператор. Жоден із наступників Володимира не відіграв такої важливої ролі в процесі християнського самовизначення Русі, як його син Ярослав. У той час як Ярославів прадід Святослав увійшов в історію як «Хоробрий», його батько Володимир був названий «Великим», Ярослав став відомим як «Мудрий». Його можна було б також назвати «Законодавцем» або «Будівничим», відзначивши таким чином головні досягнення його правління з 1019 до 1054 року, здобуті не в битвах, а в царині миру й культури, державної та етнонаціональної розбудови.
