Прагнення виділяти, вдаючись до викривлень, чи, навпаки, затіняти ключові аспекти цієї теми рівною мірою притаманні як націоналістичному, так і радянському дискурсам. Свого часу відділ культури ЦК КПУ рекомендував творцям фільму «Вбивця відомий» (1972) показати постать Бандери тільки в той момент, коли вона перетворюється на свастику[84]. Викривлення трапляються не тільки у «відредагованих» документах ОУН чи радянських публікаціях. У книжці «Альянс за вбивство: нацистсько-українське націоналістичне партнерство у геноциді» міститься фотографія архієпископа Андрея Шептицького зі свастикою на грудях. Автор книжки вважає, що за часів Другої світової голова ГКЦ носив свастику, оскільки прихильно ставився до нацистської Німеччини (іл. 14). Однак на цій світлині ми бачимо Шептицького з чоловіком, одягненим в уніформу української скаутської організації «Пласт», яка використовувала свастику (іл.63) як емблему ще у двадцяті роки (1930р. цю організацію оголосили поза законом)[85].
Подібні прояви такої тенденції зустрічаються і в повоєнних мемуарах. Приміром, Микола Климишин, близький товариш Бандери та, умовно кажучи, один із засновників його культу, написав історико-біографічні спогади, що містять важливі свідчення про життя Провідника, проте він був досить чесним, аби визнати: на особисте прохання Бандери він вибілив у своїй книжці всі «темні» плями. Климишин пояснював своє самовикриття турботою про майбутні покоління: на його думку, якби він так не вчинив, нащадки могли б засумніватися у правдивості його розповіді[86]. Оунівець Євген Стахів також зізнавався, що інший лідер ОУН, Микола Лебедь, просив його, щоб у своїх автобіографічних творах Стахів «забув» та «не згадував незручних моментів минулого» (серед яких наказ Бандери кінця 1941р. про відновлення відносин з нацистською Німеччиною)[87]. Для того щоби проаналізувати різні види такої «амнезії» чи інструменталізованої історії, слід мати уявлення про оригінальні документи. Частину з них (разом з посиланням на їхнє місцезнаходження) коротко наведено далі.
Архів нових актів у Варшаві (AAN) містить колекції документів з історії УВО та ОУН міжвоєнного періоду. Справи членів ОУН, які брали участь в організації вбивства Броніслава Перацького, а також документи Варшавського та Львівського процесів можна знайти в Центральному державному історичному архіві України у Львові (ЦДІАЛ) та в Державному архіві Львівської області (ДАЛО). Не вдалося віднайти низки документів, серед яких двадцять чотири томи слідчих матеріалів Варшавського процесу. Напевно, їх було втрачено під час війни.
Багато важливих документів, які безпосередньо стосуються Бандери та діяльності ОУН-УПА часів Другої світової, зберігається у двох київських архівах: Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВ) і Центральному державному архіві громадських організацій України (ЦДАГО). В архіві Служби безпеки України в Києві (ГДА СБУ) зберігаються документи з колишнього архіву НКВС, які також містять багато інформації про українських націоналістів. Важливі документи про «Українську національну революцію» та про діяльність ОУН і УПА в роки війни зберігаються в Архіві провінції Альберта (Едмонтон, Канада)[88].
Інші значущі документи, пов’язані з Бандерою, ОУН, УПА та німецькою окупацією України, можна знайти у Федеральному архіві Німеччини (ВА) в Берліні та Кобленці, у Військовому архіві (ВА-МА) у Фрайбурзі, а також у Політичному архіві Міністерства іноземних справ у Берліні (РАЛА). З документами розслідування у справі Теодора Оберлендера можна ознайомитися в архівах землі Північний Рейн-Вестфалія (LN-W); ці свідчення важливі для вивчення Львівського погрому 1941р. та комплексу обставин, пов’язаних з розслідуванням діяльності цього федерального міністра уряду Аденауера.
Ще дві важливі установи, де зібрано важливі документи, пов’язані з Україною часів Другої світової, розташовані в Москві: Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ) та Российский государственный архив социально-политической истории (РГАСПИ). Велике зібрання свідчень євреїв, які вижили, міститься в архівах Єврейського історичного музею у Варшаві (AZ1H)-, ці документи зібрано переважно в Польщі в 1944—1947 рр. завдяки зусиллям Центральної єврейської історичної комісії (CZKFTf[89]. Важливими для дослідницької діяльності є зібрання свідчень вцілілих людей, що представлені у Меморіальному музеї Голокосту у Вашингтоні та архівах Яд Вашему. Чималу кількість аналогічних свідчень очевидців зібрав Фонд історичних відеоматеріалів «Ті, що пережили Шоа» (USC Shoah Foundation), створений 1994-го[90].
Документи, що підтверджують цікавість до діяльності Бандери та ОУН з боку поліції (у повоєнний період), переважно зберігаються в Баварському головному державному архіві (BayHStA) та Мюнхенському державному архіві (StM). На нашу думку, важливим джерелом вивчення діяльності Бандери та ОУН років «холодної війни» є документи, якими розпоряджаються спецслужби, але не всі вони знаходяться у відкритому доступі. Частину таких документів можна знайти в Національному управлінні архівів та документації у Вашингтоні (NARA). Низка важливих протоколів допитів членів ОУН і партизанів УПА та інших документів часів «холодної війни» зберігаються в ГДА СБУ. Федеральна служба безпеки Російської Федерації (ФСБ РФ) повідомила мені, що її архіви не містять жодного документа, який стосується вбивства Бандери. У більшості випадків Федеральна служба розвідки Німеччини (BND) відмовляється надавати будь-які документи, які містять інформацію про співпрацю BND з ОУН.
Низка документів, які стосуються вбивства Бандери та діяльності ОУН у роки «холодної війни», зберігається в архівах музею Степана Бандери в Лондоні. Упродовж останніх двох десятиріч в Україні опубліковано кілька важливих збірників документів, які стосуються обраної теми. Деякі з них, приміром тритомник «Степан Бандера у документах радянських органів державної безпеки» разом з документами з ГДА СБУ, стали суттєвими джерелами інформації для цього дослідження[91].
Література
Культ Бандери практично не вивчено. Дотепер про нього не написано жодної наукової біографії. За останні два десятиріччя з’явилася низка важливих досліджень за суміжними темами (німецькою, англійською, польською, російською, українською та іншими мовами), зокрема з історії діяльності ОУН та УПА, подій років війни, Голокосту та радянської окупації України, а також щодо польсько-українських конфліктів у міжвоєнний період. У нашій книзі (через їхній величезний обсяг) буде наведено тільки найважливіші з них.
Соціально-політичні аспекти, пов’язані зі становищем українців та складними відносинами між євреями, поляками та українцями II Речі Посполитої, досліджували у своїх працях: Крістоф Мік, Максим Гон, Тімоті Снайдер, Єжи Томашевський та Роберт Потоцький[92]. Монументальну й украй інформативну монографію про німецько-українські відносини у 1914—1939рр. написав Франк Ґольчевський[93]. У вісімдесятих роках з’явилися праці авторства Джона-Пола Химки та Ярослава Грицака, де розглянуто соціальні аспекти становища українців у Габсбурзькій монархії та Російській імперії, а також історичні контексти українського націоналізму XIX ст.[94]. Багатонаціональний характер українських територій вивчали Андреас Каппелер, Наталя Яковенко, Марк фон Гаген та інші[95]. Важливу монографію про ГКЦ написав Богдан Боцюрків[96]. Тритомне дослідження про євреїв Польщі, України та Росії написав Ентоні Полонський[97].
Дотепер надруковано тільки три наукові монографії про діяльність ОУН. 1955 р. побачило світ класичне, але водночас сумнівне дослідження Джона Армстронга. Після розпаду СРСР, коли стало можливим вивчення радянських архівів, з’явилися монографії Романа Висоцького та Франциски Брудер. Висоцький зосередився на діяльності ОУН у Польщі 1929—1939рр., а Брудер написала критичну та скрупульозну розвідку ідеології ОУН, приділивши особливу увагу антисемітизму та аспектам політичного й етнічного насильства[98]. На дослідженнях питань антисемітизму ОУН зосередився ще один учений — Марко Царинник[99]. Свої праці про українських політичних мислителів, зокрема про Дмитра Донцова, головного ідеолога українського націоналізму покоління Бандери, представили Олександр Мотиль (1980р.) та Томаш Стриєк (2000р.)[100]. Найбільш ґрунтовні монографії про діяльність УПА написав Ґжеґож Мотика, в яких він також дослідив польсько-український конфлікт часів Другої світової, антипольські злодіяння, які коїлися в Східній Галичині та Волині, а також конфлікт між УПА й радянською владою. Тим часом Мотика практично не згадує питання насильства проти євреїв[101]. Вагомі статті про українську поліцію, ОУН, УПА та етнічне насильство написав Олександр Прусін[102]. Про конфлікт між українськими націоналістами й УПА, а також про українські особливості раннього періоду «холодної війни» вийшли статті авторства Джеффрі Бердса[103]. Змістовну монографію про конфлікт між українськими націоналістами та радянською владою написав Олександр Статієв, а наукове дослідження про сталінізм в Україні — Катрін Бек[104]. Значущу монографію про німецьку окупацію Східної України (тобто про Рейхскомісаріат Україна) написав Карел Беркгофф, і він також приділив увагу питанням етнічного насильства ОУН та УПА на Волині[105]. Потужну та авторитетну монографію про німецьку окупацію Східної Галичини видав Дітер Поль; він детально дослідив переслідування та знищення євреїв, зокрема і сприяння цим злочинам місцевої української поліції. Утім, участь у Голокості ОУН, УПА та місцевого населення проаналізовано в цій праці тільки як побічні теми[106].
Монографію про німецьку окупацію Східної Галичини написав також Томас Сандкюлер; він досить детально розібрав питання про роль ОУН, однак, як і інші колеги, більше зосередився на свідченнях та документах німецьких виконавців злочинів[107]. Декілька важливих статей про українську поліцію та українсько-німецький колабораціонізм написали Дітер Поль і Франк Ґольчевський[108]. Дослідженню Голокосту на Волині присвячена праця Шмуеля Спектора; приділивши особливу увагу свідченням уцілілих людей, він здійснив дослідження, у якому діяльність місцевих злочинців не було маргіналізовано[109]. Статтю про Львівський погром 1941 р. на початку двотисячних написав Ганс Ґір; згодом на цю тему було надруковано статті авторства Джона-Пола Химки, Крістофа Міка та мого[110]. Важливі дослідження про різні аспекти знищення євреїв у Західній Україні, серед яких і Львівський погром та ставлення УПА до євреїв, здійснили історики, які пережили Голокост, — Філіп Фрідман та Еліягу Йонес[111]. Вагому аналітичну статтю про українських виконавців злочинів та рятівників написав історик Аарон Вайс, який також пережив Голокост[112]. 2012р. Вітольд Медиковський підготував дослідження про погроми, які сталися влітку 1941-го в Білорусі, країнах Балтії, Польщі, Румунії та Україні[113]. Статті з різних питань, пов’язаних з Голокостом у Західній Україні, написали Омер Бартов, Венді Лауер, Кай Штруве та Тімоті Снайдер[114].
