До 3 липня 1940 р. радянські війська зайняли рубежі на новому радянсько-румунському кордоні. Територія СРСР зросла на 50 762 км2, а кількість населення збільшилася на 3 076 000 осіб. Під час «румунського походу» загинуло 32 червоноармійці, 116 дістали поранення або травми, було втрачено десятки одиниць бронетехніки, автомашин і літаків. У Червоній армії яскраво проявилося невдоволення радянською зовнішньою політикою, яке реалізувалося в дезертирстві (234 випадки) та непокорі командирам (51 випадок).
2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР ухвалила рішення про включення Бессарабії та Північної Буковини до складу УРСР. 7 серпня Президія Верховної Ради УРСР, виконуючи рішення союзного парламенту, утворила в складі УРСР Чернівецьку область, яка охоплювала територію колишнього Чернівецького й частини Хотинського повіту. З шести повітів Бессарабії та частини українського Придністров’я (на території якого з 1924 р. існувала Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка в складі УРСР) було створено Молдавську РСР із центром у Кишиневі. 7 грудня 1940 р. на базі Ізмаїльського та Акерманського повітів було створено окрему Ізмаїльську область УРСР. На партійну та адміністративну роботу до регіону було скеровано 4970 функціонерів із території СРСР.
Одразу ж після приєднання на нових землях розпочалася форсована радянізація. З краю до Румунії переселилося близько 200 000 румунів, які не бажали залишатися на території СРСР. До Німеччини виїхало майже 150 000 бессарабських і буковинських німців. Поміщицька земля була конфіскована й передана в користування найбіднішим селянським господарствам, однак лише на декілька місяців, бо з кінця 1940 р. у регіоні почалася масова колективізація. Під «робітничий контроль» було передано націоналізовані промислові підприємства й банківські установи. Румунський лей обмінювали на радянські карбованці у співвідношенні 40:1, що остаточно розорило й без того незаможне населення. У регіоні ліквідували всі українські товариства, закрили популярну україномовну газету «Час»; освіта й наука були підпорядковані присланим зі Сходу фахівцям. В усіх робітничих і навчальних колективах форсовано почали створювати комсомольські й компартійні структури.
В епіцентрі конфлікту: Україна в німецько-радянській війні 1941 — 1945 рр.
(Іван Патриляк)
Німеччина та СРСР напередодні відкритого збройного протистояння (жовтень 1939 р. — червень 1941 р.)
Союзницькі відносини, між гітлерівською Німеччиною та СРСР, започатковані пактом про ненапад від 23 серпня 1939 р., тривали до червня 1941 р. Однак внутрішні протиріччя цього союзу двох диктатур вдавалося залагоджувати лише до осені 1940 р., коли розпочався період взаємних підозр і недовіри.
Розгромивши Францію, А. Гітлер уже 16 липня 1940 р. віддав наказ про підготовку операції «Морський лев» проти Великобританії (директива № 16). Але від рішучих дій у цьому напрямку німецького канцлера стримували сумніви щодо дружності СРСР у світлі поведінки Кремля під час анексії Бессарабії. А. Гітлер стояв перед дилемою: продовжувати похід на Захід, маючи ненадійного союзника на Сході, або розпочати війну проти СРСР, одночасно перебуваючи в стані війни з Великобританією. За будь-яких умов Німеччина опинялася в стані війни на два фронти. Вихід був лише один — домовитися про нейтралітет або з британцями, або з Кремлем.
Британське керівництво в 1940 р. було налаштоване продовжувати війну проти Німеччини за будь-якого розвитку подій. Спроби залучити СРСР до тіснішого союзу з Німеччиною також провалилися: намагання німецьких дипломатів домовитися наштовхувалися на наполегливі вимоги Кремля передати в розпорядження СРСР усі Балкани та чорноморські протоки.
А. Гітлер вирішив продемонструвати свою зацікавленість у балканських проблемах. 30 серпня 1940 р. Німеччина та Італія стали арбітрами в румунсько-угорській територіальній суперечці, домоглися від румунського уряду передачі Угорщині частини країни (північної Трансильванії). Через два тижні — 15 вересня 1940 р. — румуни під тиском із Берліна й Рима передали Болгарії південну частину Добруджі. Це спричинило в країні політичну кризу, яка змусила короля Кароля II зректися престолу на користь сина Міхая та привела до влади кабінет генерала Й. Антонеску. Новий уряд став на бік Німеччини, запросивши на територію країни німецькі війська для захисту румунських нафтових родовищ і реорганізації румунської армії. Німці та італійці офіційно виступили гарантами нових кордонів «зменшеної» Румунії. Це означало, що СРСР уже не міг розраховувати на посилення свого впливу в цій країні чи отримання від Румунії південної частини Буковини, не вступивши у конфлікт із Берліном і Римом.
Останню спробу домовитися із СРСР про подальше мирне співжиття гітлерівські дипломати зробили 13 жовтня 1940 р. Й. Ріббентроп звернувся до радянського керівництва з пропозицією приєднатися до пакту, укладеного між Німеччиною, Італією та Японією, і провести переговори про поділ сфер впливу у світовому масштабі. 12 листопада 1940 р. до Берліна прибула радянська делегація на чолі з В. Молотовим, яка мала такі завдання: з’ясувати наміри держав Троїстого союзу, досягти виведення німецьких військ із Фінляндії та Румунії та визнання балкансько-дунайського регіону сферою інтересів СРСР, прозондувати ґрунт щодо можливого миру між Німеччиною та Британією. Окрім того, радянська сторона наполягала на утворенні радянських військово-морських баз на території Туреччини, які контролювали б чорноморські протоки, а також вільного пересування радянських військових кораблів через балтійські протоки. Німецькі дипломати й військові фахівці розуміли, що поступки Й. Сталіну «відріжуть» Німеччину від балканської нафти й продовольства, а також позбавлять Рейх домінування на Балтійському морі. Тому про жоден компроміс між Берліном і Москвою домовитися не вдалося. Європа була надто маленькою для задоволення експансивних прагнень двох диктаторів.
18 грудня 1940 р. канцлер Німеччини підписав директиву № 21, відому як план «Барбаросса». Третій Рейх розпочав зосередження військ на своїх східних кордонах для нападу на СРСР. Первісно планували завдати удару 15 травня 1941 р., щоб завершити воєнну кампанію на Сході ще влітку, до початку сезону осінніх дощів, які перетворили б радянські ґрунтові дороги на багнюку. Згодом дата вторгнення була перенесена на 20 травня 1941 р.
Кремлівське керівництво було детально поінформоване про розробку Німеччиною планів нападу на СРСР. Однак Й. Сталін і його оточення з великою недовірою поставилися до даних розвідки, вважаючи їх німецькою або британською дезінформацією. У Радянському Союзі не вірили в те, що німецькі генштабісти дійсно збираються розгромити багатомільйонну Червону армію протягом шести тижнів і вийти на ліній Архангельськ — Астрахань до кінця літа 1941 р.
Упевненість у тому, що «Барбаросса» є спеціально підкинутою дезінформацією зросла в травні 1941 р. Напередодні 20 травня 1941 р. британські урядові кола повідомили радянське посольство в Лондоні про те, що територія СРСР буде атакована німецькими військами протягом найближчої доби. Ця інформація негайно була передана до Москви. Однак 20 травня 1941 р. на кордонах СРСР усе було спокійно, натомість о 8.00 того ж дня німці атакували британські війська на острові Крит. Цей збіг остаточно переконав Й. Сталіна в тому, що дані про напад Німеччини на СРСР є британською дезінформацією, спрямованою на провокування конфлікту між Німеччиною та СРСР для відтягнення німецьких сил від Британії.
Уже на початку травня 1941 р. німецька армія зосередила в прикордонних із СРСР районах 120 дивізій. Радянська розвідка неодноразово доповідала про підготовку Німеччиною нападу 22 червня 1941 р., однак Й. Сталін уперто відмовлявся вірити, вважаючи всі повідомлення британськими провокаціями.
Бажаючи постати «визволителем Європи», радянський лідер прагнув завдати удару по німецьких військах після початку бойових дій Німеччини проти Великої Британії. Певною мірою плани Й. Сталіна було розкрито в передовій статті газети «Правда» за 6 травня 1941 р.: «За межами нашої Батьківщини палає полум’я Другої імперіалістичної війни. Усі жахи її незчисленних бід лягають на плечі трудящих. Народи не хочуть війни. Їхні погляди звернені в бік країни соціалізму, яка пожинає плоди мирної праці. Вони справедливо бачать у Збройних Силах нашої держави — у Червоній армії та Воєнно-морському флоті — надійну опору миру... У сьогоднішній складній міжнародній обстановці слід бути готовим до будь-яких несподіванок...»
У цих словах проглядається підготовка громадської думки в СРСР до «визвольного походу» на Захід. Одразу ж після виступу Й. Сталіна в Генеральному штабі Червоної армії було розроблено план удару по німецьких військах.
Після 20 травня 1941 р., коли німці атакували британців на Криті, Й. Сталін вирішив, що А. Гітлер найближчим часом здійснить вторгнення на Британські Острови й не відважиться в 1941 р. напасти на СРСР.
Однак лідер нацистської Німеччини інакше оцінював ситуацію. Він вважав, що СРСР є тим чинником, на який Британія розраховує у війні проти Німеччини, тому до вторгнення на Британські острови вирішив назавжди нейтралізувати непередбачуваного східного сусіда.
Співвідношення сил та оперативні плани противників перед початком війни
На кінець 1930-х років Радянський Союз уже був найбільш мілітаризованою державою світу. Витрати на армію в 1941 р. зросли до 43 % від видаткової частини бюджету. З 1 вересня 1939 р. у СРСР ввели загальний військовий обов’язок. Особовий склад Червоної армії збільшився з 1 943 000 у 1939 р. до 5 700 000 у червні 1941 р. Кількість гармат і мінометів збільшилася від 55 800 в 1939 р. до 148 000 у 1941 р. Чисельність танків була збільшена з 18 400 до 24 000; кількість бойових літаків виросла з 15 500 до 23 000. Вермахт на середину 1941 р. випереджав Червону армію лише за чисельністю особового складу (8 300 000 проти 5 700 000), але поступався всіма технічними засобами (гармат і мінометів у німців було 88 300 проти 148 000, танків і танкеток — 5700 проти 24 000 радянських танків, літаків — 10 000 проти 23 000). Слід зазначити, що Німеччина на червень 1941 р. уже провела мобілізацію, а СРСР розпочав її тільки з моменту нападу, тобто потенціал збільшення особового складу був колосальним. Лише з території України протягом першого року війни було мобілізовано майже 3 200 000 осіб. До того ж німецькі збройні сили на середину 1941 р. не мали у своєму розпорядженні жодного важкого танка (у СРСР було 636 важких танків КВ), менше нових середніх танків (439 танків T-IV проти 1225 радянських танків Т-34) тощо.
Співвідношення збройних сил протиборчих сторін безпосередньо на кордоні в червні 1941 р. виглядало таким чином: Радянський Союз у прикордонних округах зосередив 170 дивізій, особовий склад яких налічував 3 488 000 осіб, а вермахт мав на кордонах із СРСР 153 дивізії з особовим складом 4 050 000 солдатів і офіцерів; союзники Німеччини сконцентрували 37 дивізій із чисельністю особового складу 745 000 осіб. В артилерії протиборчі сторони на кордонах не мали паритету: 47 000 радянських проти 17 160 німецьких і 6683 союзницьких гармат. Так само в танкових військах на боці Червоної армії була абсолютна перевага: 12 379 радянським танкам протистояли 3 266 німецьких танків і танкеток та 402 танки їхніх союзників. Переконлива перевага була на боці Червоної армії і в авіації: 19 500 літаків проти 1830 німецьких (з них боєздатними були 1280) і 1020 літаків союзників Німеччини.
