Проте якщо в Мюнстера є назви теренів, але відсутні адміністративні кордони, то останні з’являються вже невдовзі — 1554 р. на карті «Опис Європи» представника фламандської картографічної школи Герарда Меркатора (1512—1594). Інший визначний картограф Абрагам Ортелій (1527—1598) помістив у першому виданні свого атласу світу «Огляд земної кулі» карту Польщі Вацлава Гродецького (1558, з подальшими перевиданнями), де позначені межі й назви Русі (яка містить Руське, Белзьке та Берестейське воєводства), Поділля та Волині, що стає надалі стандартом подання адміністративного устрою західної частини України до кінця XVIII ст.
* * *
«Russia» блукає тодішніми картами XV — початку XVIII ст. від Карпат до Білого моря. Властивою для західноєвропейських карт є наявність двох Русей (прикарпатської та новгородської) та окремої від них Московії. Складається враження, що для сучасників із Центральної та Південної Європи Русь розташовувалася в недалекій Галичині, для Північної — на теренах близької їм Новгородщини, а Московія не збігалася ні з тим, ні з тим. Хоча, звісно, варіантів накладання назв існувало чимало...
Тодішні карти мали довге життя, оскільки, якщо існувало друкарське кліше, її можна було відтворювати нескінченними ідентичними копіями, аж поки вона не втратить попиту. Такі карти іноді дещо коригувалися, ставали основами для інших, але назовсім не зникали. Кожна з популярних регіональних карт диктувала образ країн, держав та регіонів щонайменше протягом півстоліття, а з урахуванням трохи меншого, ніж раніше, проте стійкого консерватизму картографів — і набагато довше. Усе-таки, щодо Старого Світу не йшлося про появу нових об’єктів; змінювалися лише межі володінь держав та династій. Держави і країни як такі вже усталилися, і образ Польщі, приміром, не змінювався залежно від того, хто перебував на троні — Валуа, Баторій чи Ваза.
Назва ж «Україна» поки що на картах не фігурує, але до цього зашилося набагато часу...
Від Дикого Поля до «країни козаків»
Наближення географічних інтересів до наших теренів крізь «призму» нідерландської, німецької або польської картографії рано чи пізно мало зіткнутися з украй цікавим Заходові кордоном Європи з ісламським світом у Причорномор’ї і Подніпров’ї. Експансія Османів у Європу, яка в XVII ст. сягнула свого апогею, становила основну загрозу християнському світу в самому його серці, попри всі його здобутки в Нових Світах. Тому зростання активності запорозького козацтва, його морські й суходільні протитурецькі звитяги часів Петра Сагайдачного (а надто Хотинська війна 1620 р.), запеклі битви за Кам’янець та Чигирин 1670-х рр., блискуча звитяга під Віднем 1683 р. зроблять українське Дике Поле одним із постійних стратегічних кордонів Європи. Інформація про ці лицарсько-романтичні події стане вельми поширеною. Саме Дике Поле запровадить у широкий обіг свою другу назву — «Україна», і протягом XVII ст. вона за своїм змістом з «окраїни», «кордону» перетвориться на назву країни. Характеризуючи західні відомості про українців, італійський дослідник А. Кроніа пише: «[Західна] література про війни, переважно анонімна, повна захоплення невтомним у боротьбі народом, який був відкриттям століття».
Тому тут, попри численні інші пам’ятки, ми маємо звернути основну увагу на три важливі в нашому контексті картографічні роботи, які з різних причин стали щаблями візуалізації цього «відкриття століття». Це твори Ісаака Масси, Гійома де Боплана та Йоганна Гоманна. І, звісно, супроводимо їх іншими сучасними їм баченнями українського простору.
«Найновіша карта Руссії» голландського купця та картографа Ісаака Масси, видана 1633 р., була гравірована майстром із відомої родини — Віллемом Гондіусом, який згодом відзначиться гравіруванням «Генеральної карти України» Гійома Левассера де Боплана і портрета Б. Хмельницького. На карті Масси зустрічається назва «Okraina», яка окреслює розпливчасті терени Дикого Поля на південних межах Московської держави та перебуває доволі далеко на схід від української Сіверщини. Оскільки Масса ґрунтував свою карту на московських джерелах, то йому вдалося несвідомо віддзеркалити в ній витоки того популярного згодом ідеологічного стереотипу, який пов’язує «Україну» з «окраїною Росії». Щоправда, на мапі Масси ми дійсно бачимо московську «окраїну», але, що цікаво, вона не має жодного стосунку до «України». Це десь у краях верхньої Оки, Дону або ж Рязанщини).
Очевидно, що етимологія назв «Україна» та «окраїна» — ідентична, позначаючи порубіжжя. Проте в нашому контексті кар’єра «України» виявилася вражаючою у порівнянні з російською «окраїною», яка по мірі колонізації степу не набула самостійного значення та чіткої локалізації. Несвідомими промоутерами «України» виступили, звісно, запорозькі козаки, які створили на цій «Україні» вкрай своєрідну військову спільноту, історична місія та активність якої виплеснули «Україну» зі справжньої окраїни на землі середньої і початкової Русі — на всю Середню Наддніпрянщину. З часів Хмельницького «Русь» та «Україна» стають синонімами[3]. Русь — назва цілком історична, «заслужена» і традиційна, вживана в політичній риториці; Україна ж у лихах важкого протиборства козацтва з Річчю Посполитою, Москвою та Османською імперією стає за часів Руїни, за словами російської дослідниці Т. Таїрової-Яковлевої, «емоційною вітчизною». Цей процес «накладання назв» добре відбиває вислів гетьмана Петра Дорошенка «Україна наша Руська».
Однак варто згадати ще одну локалізацію Русі, властиву погляду «із Заходу», особливо тих, хто мандрував чи мешкав у землях Центральної Європи. Із часів завоювання володінь колишнього «короля Русі» Данила Галицького Казимиром III Великим, а надто створення Руського воєводства із центром у Львові (1434), «Русь» мала чітку адміністративну локалізацію у Прикарпатті, у той час як решта колишньої Русі в її найширшому значенні (білоруські, новгородські та московські терени) являли собою конгломерат різних держав, князівств із різними назвами, і жодне з них не звалося Руссю, — якщо не враховувати третю, часто призабуту частину назви Великого князівства Литовського, Жемайтійського й Руського. Тому присутність цієї назви саме в Прикарпатті на картах, починаючи з XV ст., є цілком закономірною. Якщо ми згадаємо карту Бернарда Ваповського (на якій відсутні політичні та адміністративні кордони), то там «Руссія» блукає від просто «Руссії» в Галичині до «Руссії Альби (Білої)» біля Московії, — а от починаючи з різних редакцій Вацлава Гродецького, коли вже зображуються адміністративні кордони воєводств, то вона логічно стає однопорядковою назвою з такими саме регіональними назвами воєводств як «Волинь» та «Поділля». Хоча з історичної перспективи або з огляду на назви країн «Руссю» були всі ці українські воєводства разом, а вже тим більше Київщина чи згодом — Чернігівщина. Але загалом, якщо брати назву «Русь» у широкому сенсі, то (як ми вже згадували) польські, верхньонімецькі та південноєвропейські картографи зазвичай писали її у Прикарпатті, а північнонімецькі, нідерландські та англійські — на теренах ближчої до них північної Новгородщини, поруч із відповідною «Новгардією».
Після 1569 р., коли українські землі Великого князівства Литовського перейшли під владу корони Польської, підпольська Русь могла замінюватися синонімічною назвою «Украйна», як це було в одному з універсалів короля Стефана Баторія (1580), цитованому українським істориком П. Сасом: «старостам, підстаростам, державцам, княжатом, паном, рицерского стану людем на Украйне Руской, Киевской, Волынской, Подляшской, Браславской мешкаючим». Відповідно, тут до «Украйни» відносяться Руське, Волинське, Київське, Підляське, Брацлавське воєводства. Це доволі раннє і змістовно широке використання назви «Украйна», і тому ця цитата становить ніби передчуття її подальшої «кар’єри».
За наявності прикарпатської Русі в Центральній Європі стає зрозумілим, чому з того південного ракурсу дуже довго не сприймалися спроби Московської держави іменуватися «Руссю», а стійко вживалося слово «московіт» на західний кшталт. Адже очевидна Русь знаходилася у східній частині земель корони Польської (згодом — Речі Посполитої). Князь Данило Галицький коронувався як король Русі 1253 р., а Руське воєводство існувало з 1434 р. Мешкали в ньому русини (в латинській передачі — rutheni, відмінні від moscovites). А запізні вправи з «руської» титулатури московських князів та царів сприймалися як суто політичні амбітні кроки, а не доказ тотожності з населенням теренів сучасних України чи Білорусі. З перспективи ж північної, прибалтійської Європи слово «Русь» писалося зазвичай на північних володіннях новгородців поблизу Білого моря. На півночі Новгород зі своєю країною «Новгардією», як і Галичина на півдні, був здавна відомим торговим партнером північних європейців і традиційними «входинами» до далеких невідомих напівазійських країв Східної Європи. Тому з обох європейських «бачень» Русі Московське велике князівство, а згодом царство було найвіддаленішим прикордонням Татарії, а з огляду на тривалу політичну підпорядкованість Орді (на відміну від Новгорода або Галицько-Волинських князівств), то й із неясною «цивілізаційною приналежністю». До Русі в «широкому сенсі» Московію на зображеннях з кінця XVI — початку XVII ст. відносили, але вже на картах, які за своїм ракурсом містили частини Сибіру та Центральної Азії.
Раннє західне вживання прикметника «руський/російський» щодо Москви належить до праці Джайлза Флетчера «Про Російську державу» («Of the Russe Common Wealth», 1591). Як зазначає Д. Наливайко, «Флетчер побував англійським послом у Москві, тож йому була відома офіційна назва держави, яку він виніс на титульну сторінку своєї книги, але симптоматично те, що в назву він увів уточнення, важливе для орієнтування своїх читачів, які знали цю державу та правителя під іншою назвою („або спосіб правління російського царя, котрого звичайно називають московським царем“)». Урешті ж західні європейці фіксували той факт, що «руська» і «московська» мови відрізняються. Так, австрійський посол у Москві Я. Генкель фон Доннесмарк зазначав, що мова України — «руська», а польський дипломат Ганс Гритина «дуже добре був ознайомлений з руською і московською мовами».
«Русь», кажучи сучасною мовою, була «брендовою назвою», і нею не хотіли поступатися усі, хто претендував на її спадщину. Той же Богдан Хмельницький, згодом окреслюючи свої політичні претензії, називав себе «единовласником и самодержавцем Руским» із зазіханнями відповідно «по Львов, Холм и Галич». Тобто для великого гетьмана влада Русі виходить із Києва й охоплює і Русь придніпровську, і Русь прикарпатську, — тобто по суті етнічний ареал русинів-українців. Проте поєднати тоді обидві частини майбутньої України не вдалося, і це стане одним із чинників того, що за Прикарпаттям ще довго буде триматися назва «Русь», а Наддніпрянщина почне далі з різною мірою успіху «покозачуватися» та відповідно за назвою «українізуватися».
