За племенами сарматів ще з античних часів закріпилася слава руйнівників Великої Скіфії. Щоправда, останнім часом науковці, насамперед українські (О. Симоненко, С. Полін, Н. Гаврилюк), переконливо показали, що крах Скіфії був пов’язаний здебільшого з економічним послаблення скіфської «держави» на фоні екологічних змін у Північнопричорноморському степу. Археологічні дані дають підстави вважати, що протягом ІІІ ст. до н. е. степи між Доном та Дунаєм були практично безлюдними. Військові напади сарматів (ідеться радше про серію набігів, а не повномасштабну масовану експансію) стали хіба що таким собі «цвяхом» у вже закриту «труну» скіфської могутності.

Утім, навіть без надто героїзованого ореолу «підкорювачів скіфів» сармати тривалий час дійсно були повноправними володарями степів, найпотужнішою військово-політичною силою Північного Причорномор’я. Період ІІ ст. до н. е. — кінця ІV ст. н. е. у вітчизняній літературі найчастіше називають сарматським.

Сам термін «сармати» є узагальнювальним. Ідеться не про окремий народ, а про кілька союзів племен, що розмовляли спорідненими мовами іранської групи та в різні часи мешкали на землях від лівобережжя Дунаю до Приаралля. Кожен такий союз був самостійною військово-політичною силою, подекуди ці союзи укладали між собою ситуативні «конфедерації», насамперед задля досягнення певних військових цілей. Античним авторам були відомі племінні об’єднання саїв, язигів, роксоланів, аорсів, сіраків та аланів.

Спільними для сарматів були не тільки мова, а й кочовий спосіб життя, що визначав риси їхнього побуту, вірування, зрештою, спосіб ведення війни, військове спорядження, озброєння. Кожен сарматський союз являв собою «народ-військо», де кожен повноправний чоловік був воїном. Доволі специфічною, як для свого часу, була помітна частка жінок у сарматському війську. Власне, «амазонки» не є чимось непересічним у кочових суспільствах — зокрема, поховання жінок-воїтельок відомі ще для скіфів. Однак саме у сарматів, слід думати, жінки складали чималий сегмент військово-демографічного потенціалу. Принаймні, показовою є оповідка батька історії Геродота про походження савроматів (як він називав сарматів) від зносин скіфських юнаків та легендарних амазонок. Саме в генетичному сліді легендарних амазонок Геродот, імовірно, вбачав пояснення доволі дивного, як для античного елліна, місця жінки у сарматському суспільстві взагалі та у війську зокрема. У літературі трапляється думка, що участь у військових діях брали виключно незаміжні дівчата, однак навряд чи, змінивши шлюбний статус, жінка враз втрачала бойові навички. Ідеться радше про довільне трактування пасажу Геродота про те, що жодна савроматська дівчина не має змоги взяти шлюб, допоки не вб’є ворога, або ж більш пізнього повідомлення Псевдо-Гіппократа, згідно котрому «дорогу на рушник» сарматкам відкривали цілих три вбитих супротивники. Тож у разі необхідності до бою могли ставати й заміжні матрони, а мобілізаційний потенціал сарматських суспільств був практично невичерпним.

Набуття бойових навичок як юнаками, так і дівчатами було процесом природнім. Вправна їзда верхи складала життєву необхідність для мобільних номадів, тож прищеплювалася змалечку. Володіння зброєю було щоденною потребою, адже постійно існувала загроза для основного майна кочовиків, худоби (здійснити угон гурту спроможна навіть невеличка група недружньо налаштованих сусідів). Остання обставина визначала не тільки необхідність тотальної військової підготовки з повною гендерною рівністю (ситуативно більша частина чоловіків-воїнів могла бути у набігу, тож захист власного майна покладали на плечі здебільшого слабкої статі). Наочною необхідністю було існування відпрацьованих мобілізаційних схем, що дозволяли максимально швидко реагувати на ворожі зазіхання. Таким чином, визначення «суворі та одвіку войовничі», «вправні воїни», «ворог, сильний конем та стрілою, що летить», якими рясніють описи сарматів античними авторами, були не літературними штампами, а здебільшого відповідали дійсності. Рівень мілітаризації номадичних суспільств, зокрема сарматського, був надзвичайно високим, а стан народу-війська в сучасних термінах можна беззастережно визначати як постійну бойову готовність.

Основу сарматського війська складала легка кавалерія, кінні стрільці, головною зброєю котрих були лук та стріли. Найбільш поширеним різновидом луку в сарматів був так званий скіфський, однак, на відміну від скіфів, сармати здебільшого використовували стріли не з бронзовими, а із залізними наконечниками. Трилопатеві ковані втульчасті (для раннього етапу) та черешкові (для середнього та пізнього) сарматські наконечники мали близьку до бронзових скіфських вагу, себто відстань пострілу та сила удару оздоблених такими наконечниками стріл були приблизно однаковими. Утім, більша твердість заліза та можливість кращого заточування помітно збільшували проникаючу здатність сарматських снарядів.

Поруч зі скіфськими луками у сарматському середовищі від зламу тисячоліть зустрічаються одиничні зразки луків гунського типу. Гунський лук, як і скіфський, клеїли з кількох шарів деревини, крім того, його підсилювали кістяними або роговими накладками на кінцях кібіті та у перехваті, місці утримання зброї стрільцем. Ця композитна конструкція значно посилювала пружність луку, а отже його потужність, що забезпечувало значне збільшення дистанції ефективної стрільби. Наконечники стріл для таких луків помітно більші, тож стріли гунського луку мали вражаючий ефект, що значно перевищував аналогічні параметри скіфських луків (як з бронзовими або кістяними, так і з залізними наконечниками). Попри помітно кращі тактико-технічні характеристики, луки гунського типу не набули широкого поширення в сарматів. Знахідки такої зброї в сарматських комплексах більшість фахівців розцінюють як прямий імпорт від східних сусідів сарматів. Так само рідкісними були в сарматів арбалети китайського походження, використання котрих засвідчено поодинокими знахідками у сарматських могилах біметалічних арбалетних болтів (масивних бронзових наконечників, насаджених на довгі залізні черешки).

Така увага дистанції пострілу з луків приділена з огляду на те, що цей параметр диктував ефективність основного тактичного прийому кінних стрільців — дистанційного бою за схемою: вихід на відстань пострілу — обстріл супротивника — відхід на безпечну щодо вогню у відповідь відстань або ж подальше зближення (у разі, коли ворог ніс помітні втрати) чи переслідування супротивника (коли той вдавався до відступу). Більш потужні луки, доповнені ефективними стрілами, дозволяли вести вогонь з безпечної дистанції. Утім, не менше значення мав і вірний вибір позиції для атаки. Приміром, позиція «вище за схилом» однозначно підсилювала ефективність вогню, одночасно ускладнюючи ведення супротивником вогню у відповідь.

Ще одним тактичним прийомом, що постійно використовували сармати, був удаваний відступ. Імітація втечі спонукала супротивника до переслідування, що у більшості випадків призводило до порушення бойового порядку. Швидкі сарматські кіннотники встигали не тільки відійти на безпечну відстань, перегрупуватися та упорядкувати стрій, а й зайняти статичну позицію. Вогонь зі стаціонарної позиції був чи не на порядок більш ефективним, аніж за стрільби на ходу під час атаки.

Під час атаки сармати також застосовували так звану «карусель», себто здійснювали кільцеве охоплення супротивника та вели обстріл його бойових порядків. При цьому кільце постійно рухалося навкруги ворожого війська, що ускладнювало враження сарматських воїнів, які були «рухомими мішенями», на відміну від вимушеного стояти супротивника. Цей маневр складний для виконання, тож є всі підстави припускати, що його відпрацьовували спеціальними тренуваннями.

Дротики в арсеналі сарматських воїнів посідали не надто значне місце. Тож слід думати, що бій на середній та короткій дистанції, коли застосування метальних списів виявлялося більш слушним, аніж луків та стріл, був не надто використаним елементом сарматської «малої тактики». Щоправда, в бою на короткій дистанції сармати, як і скіфи, задля нейтралізації супротивника вправно використовували аркани, традиційну зброю номадів усіх часів. Бездоганне володіння сарматами арканом неодноразово відзначали письменники-сучасники.

Та значно вагомішою сарматською тактичною новацією була зміна ролі ближнього бою. Античні автори зазначають, що сармати (на відміну від попередників-скіфів), окрім обстрілу ворога з далекої та середньої дистанції, часто-густо вдаються до безпосереднього контакту з ворогом. Корнелій Тацит, римський письменник І—ІІ ст. н. е., взагалі зазначає: «Вони всі підбурюють одне одного не припускати, аби їх осипали стрілами, це потрібно упередити стрімким натиском та рукопашною схваткою». Підтвердженням цьому є й археологічний матеріал. У воїнських похованнях сарматів присутні списи-піки, а в чималій кількості таких комплексів наявні мечі. До зламу тисячоліть сарматські мечі були короткими, фактично мечами-кинджалами, і навряд чи використовувалися як основна зброя. Проте вже протягом І ст. н. е. мечі-кинджали починають співіснувати з довгими, до 70 см, клинками, а від ІІ-ї половини ІІ ст. н. е. звичайним стає набір з двох кликів, довгого (70—100 см, як виключення — до 110 см) меча та кинджала. Примітно, що порівняно із попереднім, скіфським періодом, у сарматському арсеналі практично відсутня зброя ударної та ударно-рублячої дії (булави, кістені, бойові сокири). Акцент у ближньому бою робився саме на застосуванні клинків. Показово також, що за збільшення кількості довгих клинків зменшується кількість списів. Відповідно, списовий удар, ймовірно, поволі поступався у значенні рубці з коня як основному прийому ближнього бою.

Щоправда, саме на зламі тисячоліть з’являються звістки про сарматських катафрактаріїв, важких панцерних кавалеристів, закутих у броню списоносців верхи на захищених обладунками конях. Основною зброєю катафрактаріїв був довгий (до 3,5 м) важкий спис, який утримували двома руками, призначений для таранного удару. Наявність у сарматів катафрактаріїв, утім, вважаєють спірним питанням, насамперед з огляду на те, що жодних достеменних знахідок кінського обладунку в сарматських матеріалах не відомо.

Однак і деталей людських обладунків у сарматських похованнях відомо порівняно небагато, хоча їхнє розмаїття певною мірою вражає. Сармати використовували лускоподібний та ламелярний обладунок власного виробництва, відомі також імпортні кірасні та кольчужні обладунки. Імпортами були цільнометалеві шоломи псевдоаттичних та кельто-італійських зразків, поруч з якими одиничними екземплярами представлені наслідування цим шоломам, виготовлені власне сарматськими майстрами. Є підстави припускати, що сарматські майстри виготовляли також чешуйчасті та каркасні шоломи. Нечисленність знахідок металевого обладунку цілком відповідає відомостям писемних джерел, у котрих зазначено два моменти: по-перше, що обладунки в сарматів мали лише «кращі», себто еліта; по-друге, що типовий сарматський обладунок виготовлявся зі шкіри або кістяних (рогових) пластин.