Могутність боярських родів забезпечувалася їхніми земельними володіннями, але хліборобство та скотарство у них, як правило, стояло на другому місці, поступаючись промислам — окрім хутра та солі, вони постачали на експорт продукцію бджільництва, рибальства. Важливе значення мали промислове льонарство та вирощування хмелю. Історики та публіцисти дуже люблять порівнювати Новгородську республіку з середньовічними італійськими торговельними республіками — Венецією, Генуєю, Пізою... Насправді новгородці, попри елементи республіканської форми правління (чи, мабуть, саме завдяки ним), законсервували економічний устрій, поширений на Русі в перші століття її історії — боярські угруповання поділили між собою величезні простори півночі Європейського континенту, на яких експлуатували місцеве населення шляхом полюддя, лише доповнюючи це джерело прибутків промислами. А дружини новгородських ушкуйників, ніби дружини літописних русів IX—X ст., ще й у XV ст. промишляли розбійницькими набігами не тільки на сусідні з Новгородом народи та держави (їм вдавалося розграбувати і шведську Сігтуну, і навіть столицю Золотої Орди Сарай), а й на сусідні з ними руські князівства. Це скоріше не «боярська республіка», як заведено називати Новгород не тільки в російський історіографії, а новгородська торговельно-військова корпорація, така сама, якими були руси в IX — першій половині X ст.
З XIII ст. на Балтійське море зі Середземного поступово переміщується епіцентр економічного життя Європи, тут формується союз вільних торгових міст — Ганза, з якою Новгород вів жваву торгівлю. Втім, час Новгорода минав: уже в наступному XIV ст. на сході Європи почали стрімке розширення нові політичні утворення — Велике князівство Литовське та Московська держава. Певний час Новгороду вдавалося балансувати між ними, але вже в останній третині XV ст. терези військового успіху почали схилятися на бік Москви. За таких обставин першими жертвами стають буферні держави, тож 1478 р. Новгород було остаточно включено до складу Великого князівства Московського, що на практиці означало повну ліквідацію республіканських інститутів, почасти разом із більшою частиною новгородської верхівки. За сторіччя другий погром Новгорода Іваном Грозним остаточно перервав історичну традицію, і надалі про Великий Новгород нагадують лише величні храми та щорічні сенсаційні публікації нових археологічних знахідок.
Ростово-Суздальська,
пізніше Володимиро-Суздальська земля
Сучасні українські історики часто зображують володимиро-суздальських князів XII ст. як головних антагоністів Києва, ініціаторів руйнування єдності Русі. Почасти це провина ще російських істориків XIX ст., які з точки зору монархічного погляду на історію пояснювали взяття Києва 1169 р. з ініціативи володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського та його погром першою спробою перенести центр державності Русі на північний схід, вважаючи його далекоглядним предтечею процесу, що, на їхню думку, розпочався вже за сто років по його смерті — в другій половині XIII—XIV ст. Втім, як ми вже мали змогу переконатися, володимиро-суздальські князі були не єдині, хто свідомо руйнував підмурки Русі, і, мабуть, не варто нам сьогодні шукати коріння російсько-українського протистояння XX — початку XXI ст. так глибоко в минулому.
Могутня Володимиро-Суздальська земля виникла з невеликої окраїнної Ростовської волості, що вперше з’явилася на політичній карті Європи за Володимира Святославича. Першим із Рюриковичів ще за життя батька тут сидів на столі Ярослав Володимирович, а після його переведення в Новгород його вбитий 1015 р. молодший брат Борис. Територіальне ядро Ростовського князівства становили землі між середньою течією Оки та Верхньою Волгою і Білозерська волость навколо Білого озера та в басейні Шексни далеко на північ. Пізніше територія Ростово-Суздальського, а потім Володимиро-Суздальського князівств, що прийшли йому на зміну, розширилася до верхів’їв Північної Двіни та на схід — до гирла Оки. Усі ці землі були заселені численними фінськими народами: меря, весь, мурома, мещора. У другій половині XI ст. тут з’явилися торгово-ремісничі поселення варягів, розпочалася слов’янська колонізація, у якій брали участь кривичі, в’ятичі, ільменські словени. Саме тоді тут з’явилися добре знайомі нам за Наддніпрянщиною топоніми — Десна, Либідь, Переяслав, Дорогобуж інші. Тут ще довго зберігалася порівняно низька щільність населення, переважало язичництво. Попри раннє (ще 991 р.) заснування у Ростові єпископської кафедри, тут ще й в останній третині наступного століття спалахували язичницькі повстання проти насильницької християнізації та окняжіння. З часом, крім згаданих ще в літописному оповіданні про закликання варягів Ростова та Білоозера, тут засновуються нові князівські укріплені осередки князівської адміністрації, навколо яких поступово виникають нові міста — Суздаль, Ярославль, Володимир.
Проте, незважаючи на географічну ізольованість і віддаленість від політичного центру Русі, навіть порівняно з іншими землями, цей край пізно, лише в другій половині XII ст., став на шлях відокремлення. З початку XII ст. князювання сина Володимира Мономаха Юрія Долгорукого відіграло вирішальну роль у формуванні Ростово-Суздальської землі. Він переніс князівський стол із торгового міста Ростов до Суздаля, що був розташований всередині великого родючого опілля, здійснив вдалий похід на Волзьку Булгарію (тюркська ісламська держава там, де зараз знаходиться російська республіка Татарстан), чим убезпечив ці землі від грабіжницьких набігів булгарів. Крім того, він завзято розмежовував свої заліські володіння з сусідніми землями Русі — Новгородом, Смоленськом, Черніговом, Муромо-Рязанським князівством, укладаючи відповідні угоди з їхніми князями та будуючи прикордонні фортеці. Однією з нових прикордонних фортець стала вперше згадана в літописі 1147 р. Москва (хоча, за археологічними даними, як місто — з укріпленнями, кам’яним храмом та навіть дерев’яною мостовою, вона існувала ще наприкінці XI ст.). Юрій Долгорукий, хоч активно й розбудовував свою отчину, дивився на неї лише як на економічну базу, точку опори, аби затвердитися на півдні, посісти стол у Києві, а навколо нього розсадити своїх старших синів. Два десятиріччя щорічних військових походів, мінливий військовий успіх психологічно втомили і його синів, і місцеві еліти, які взяли курс на утвердження власної династії та самостійної від Києва внутрішньої політики.
Реалізацію цих планів узяв на себе Андрій Юрійович, який, попри волю батька, 1155 р. залишив стол у київському Вишгороді та поїхав у Суздаль. 1157 р., після смерті Юрія, він переніс столицю у Володимир на Клязьмі, який за його правління почав активно розбудовуватися: тут з’явився величний Успенський собор, були побудовані значні міські укріплення, які вінчали свої Золоті ворота — відвертий виклик київським та реверанс у бік Константинополя. Поблизу Володимира він побудував князівську резиденція Боголюбово, на честь якої Андрія було прозвано Боголюбським. У перенесенні столиці з Суздаля Андрій бачив певний сенс — Ростов та Суздаль мали давні вічові традиції, там, як і в інших старих міських центрах Русі, сформувалося своє боярство. Саме в цих двох інститутах — вічі та боярах — він із власного київського досвіду вбачав причини негараздів Русі, адже київське віче та бояри неодноразово повставали проти своїх князів, а про смерть батька Андрія Юрія навіть ходили чутки, що його отруїли бояри. Тож Андрій вирішив опертися на молодшу дружину — тих воїнів, які не мали власних земельних володінь і в усьому були б зобов’язані князю, якому вони служили. Джерела називають їх «милосниками», а історики — предтечею дворянства. Багато кого з верхівки батьківської дружини, своїх численних родичів, укріплюючи свою персональну владу, Андрій наказав вислати за межі Володимиро-Суздальської землі.
Схоже на те, що спершу в планах Андрія було заснувати й окрему від Києва другу на Русі митрополію. У цьому він спирався на амбітного ростовського єпископа Феодора, який не тільки ініціював усередині Руської церкви жваву дискусію з обрядових питань, а й інтригував особисто проти митрополита, грека за походженням Константина. Зрештою Феодор (супротивники, чия позиція переважає у літописанні, зневажливо прозвали його Федорець) поїхав до Константинополя з вимогою висвятити його на митрополита, але так і не знайшов підтримки з боку патріарха Луки Хрізоверга. Коли невдаха повернувся на Русь, ситуація тут кардинально змінилася. По-перше, митрополит встиг розправитися з усіма представниками опозиції всередині Руської церкви, та й Андрієві Феодор став не потрібен — у травні 1169 р. він прийняв нового ростовського єпископа грека Леона, поставленого митрополитом, і видав Феодора в Київ на церковний суд, де його за звинуваченням у єресі засудили на смерть та спалили на міському торжищі.
Чому Андрій так легко відмовився від свої колишніх планів? Річ у тім, що 1168 р. він втрутився в усобицю за Київ між волинським князем Мстиславом Ізяславичем з одного боку, та смоленськими Ростиславичами і чернігівськими князями — з іншого. Андрій підтримав коаліцію, що склалася проти Мстислава Ізяславича, та надіслав на Південь військо на чолі з сином Мстиславом Андрійовичем. 12 березня 1169 р. об’єднане військо смоленських, чернігівських, володимиро-суздальських, муромо-рязанських князів узяло Київ та піддало його страшному розгрому. Андрій, попри реальні права на старшинство чернігівського князя Святослава Всеволодовича, отримав Київ, де посадив свого молодшого брата Гліба Юрійовича, і здобув фактичну першість серед руських князів (але її так і не визнали волинські та галицькі князі). Більше того, вперше в історії Русі першість у роді — старшинство, не було пов’язане з фізичним старшинством згідно з лествичною системою, та безпосередньо з перебуванням на київському столі. Тож відокремлюватися від Києва шляхом створення власної митрополії стало не потрібно, адже Андрій знайшов механізм, як із заліського Володимира за допомогою князів-маріонеток контролювати київські справи. Андрій Боголюбський був лише першовідкривачем, надалі цим принципом користувались чернігівські, смоленські, волинські та галицькі князі. Нарешті, коли 1240 р. Київ обложили монголи, формально київський князь Данило Романович був далеко від міста, переклавши свої обов’язки навіть не на іншого, підлеглого князя, а на звичайного посадника боярина Дмитра.
Однак цей тріумф Андрія був недовгим. По-перше, проти нього збунтувалися учорашні союзники, смоленські Ростиславичі, і взимку 1170 р. разом із новгородцями під стінами Новгорода розбили військо на чолі з Мстиславом Андрійовичем. А 1173 р. величезне, якщо вірити літопису, 50-тисячне військо з усіх підлеглих Андрієві князів вирушило на Київ, який було захопили Ростиславичі, та зазнало повної поразки під Вишгородом від коаліції волинських і галицького князів. У результаті вплив Андрія на київські справи, що після 1169 р. й так похитнувся, цілком зійшов нанівець. А в червні 1174 р. внаслідок змови найближчого оточення князя Андрія Боголюбського було вбито. У війні за його спадщину, що спалахнула одразу після його смерті, переміг молодший брат Андрія — Всеволод Юрійович, якого за надзвичайну «плодючість» прозвали Велике Гніздо. Нащадки ж Андрія більше ніколи не княжили — ні у Володимиро-Суздальській землі, ні десь на Русі.
