Таким чином, причиною слабкої популярності більшовиків в Україні стала й та обставина, що вони сприймалась хоч і як дружня, але російська, а не українська партія. До цього слід додати, що єдиного центру РСДРП(б) в Україні на той час не існувало, що було наслідком як невизначеності питання про кордони, так і нігілістичного ставлення до українського руху розташованих переважно у зрусифікованих містах більшовицьких організацій України. Завдяки ж деклараціям у національному питанні, на які ми вже звернули увагу, більшовики, кажучи сучасною мовою, мали найменший анти-рейтинг серед інших загальноросійських партій.
На відміну від лівобережних організацій РСДРП(б) в Україні, київські більшовики (див. вклейку, рис. І) поступово усвідомлювали постійно зростаючу силу національно-визвольного руху і змушені були з ним рахуватися. Важливою спонукою до більш тісних взаємин з українськими партіями стала спільна боротьба з Тимчасовим урядом та есеро-меншовицьким впливом у місцевих органах влади. Приміром, незважаючи на цитований вище виступ Г. П'ятакова, наприкінці якого він заявив, що український національно-визвольний рух спрямований «проти соціальної революції» та на підтримку такої позиції значною частиною київського комітету РСДРП(б), публічна позиція київських більшовиків щодо рішень II Всеукраїнського військового з'їзду була іншою. 22 (9) червня 1917 р. на об'єднаному засіданні робітничих та солдатських рад Києва більшовики запропонували резолюцію, у якій говорилося: «Ми, зі свого боку, підтримуємо вимогу широкої обласної автономії України та вважаємо необхідною якнайшвидшу відміну нагляду зверху та відміну обов'язкової державної мови». Мало того, промова представника більшовиків М. Зарніцина виглядала ще більш проукраїнською: «Мы поддерживаем выдвигаемое украинцами захватное право на время революции». Коли стало зрозумілим, що більшістю голосів буде ухвалена резолюція із засудженням рішень II Всеукраїнського військового з'їзду, то більшовики разом із представниками української фракції ради солдатських депутатів, українськими есерами та українськими есдеками покинули це зібрання. За спогадами одного з тогочасних керівників Київської організації більшовиків Михайла Майорова, позиція більшовиків «знайшла співчуття в українських угрупованнях, вони вважали нас за друзів і підтримували наші принципи як правильні в боротьбі з Тимчасовим урядом».
Важко сказати, чи правильно розуміли київських більшовиків українські соціал-демократи та й національні сили взагалі. Мало того, ретельний аналіз джерел бази підводить до висновку, що в період між поваленням самодержавства та Жовтневим переворотом навіть самі більшовики не могли визначити, а отже, і зрозуміти власну тактику в національному питанні. Як зауважував В. Шахрай, «ми не спромоглися за весь час революції зайняти принципіальну, позитивну позицію відносно українського національного руху, а задовольнялися „применением к местности“, котре ніякого „применения“ не давало». Реально більшовиків з українським силами (до того ж переважно в Києві) поєднувала лише боротьба з Тимчасовим урядом. Таке співробітництво посилилося після відомих подій, які дістали назву «липневої реакції» 1917 р., що стали наслідком відставки частини Тимчасового уряду на чолі з його головою Г. Львовим та спроб більшовиків захопити владу в Петрограді.
Що ж до ставлення київських більшовиків до національного питання, то воно, як зауважував один із керівників київських більшовиків І. Кулик, ставилося «абстрактно, без застосування теоретичних положень у повсякденній практиці та орієнтації у виявах українського національного руху». Причому, за словами В. Шахрая, «ся абстракція була в головах партійних робітників на Вкраїні, що навіть не знали свого власного програму, що не шкодило їм вживати в політичній боротьбі сю „абстрактну формулу“» (право націй на самовизначення. — Авт.). Втім, вказана «абстрактна формула» вживалася у боротьбі не усіма і не завжди. Так, приміром, П'ятаков і надалі не погоджувався з основним більшовицьким гаслом у національному питанні. На початку липня відбулася чергова загальноміська конференція більшовиків, де він цілком резонно зауважував: «Кажучи пригнобленим національностям: ви маєте право відокремитися, але ми вам не рекомендуємо, ми ставимо себе в дурне становище».
З посиленням кризи в управлінні Росією шляхи більшовиків і провідних загальноросійських партій дедалі більше розходилися. Тому більшовики намагалися з максимальною вигодою для себе використовувати ті чи інші ситуативні союзи. Зокрема, у Києві вони дедалі більше рішень були змушені узгоджувати з українським партіями. Співробітництво більшовиків з УСДРП лише посилилося після обрання у вересні 1917 р. Г. П'ятакова головою виконкому Київської ради робітничих депутатів (КРРД).
Перевибори виконкому відбулися після корніловського заколоту (невдала спроба Верховного головнокомандувача військ Росії у вересні (серпні) 1917 р. встановити військову диктатуру) та спричиненої його поразкою зміни настроїв народних мас. Ініціаторами перевиборів стали українські соціал-демократи та більшовики. До президії новообраного виконавчого комітету КРРД увійшло троє більшовиків, один есер, двоє меншовиків та один український соціал-демократ. Після цього резолюції КРРД були здебільшого більшовицькі, які, втім, узгоджувалися з українськими соціал-демократами, а отже, вони були лояльні до Центральної Ради.
Співпраця між більшовиками та українськими есдеками в КРРД мала своє продовження в Центральній Раді. Київський комітет РСДРП(б) нарешті відмовився від ігнорування Центральної Ради і в серпні надіслав до неї своїх представників. 22 (9) серпня М. Лебедєв зачитав заяву більшовицької фракції, у якій ішлося про бачення більшовиками завдання революції і, зокрема, про таке: «Лише тоді, коли при владі буде робітництво та найбідніше селянство, не зацікавлене в національному насиллі на гнобленні, лише тоді зможе добитися народ України своїх прагнень, лише тоді зможе існувати справді вільна Україна». Невдовзі Г. П'ятакова та В. Затонського було делеговано до Малої Ради (своєрідна президія Українська Центральної Ради), де до того часу більшовики не були представлені. Пізніше М. Майоров пояснював участь більшовиків у роботі Центральної Ради тим, що на той час «конфлікт з центральним урядом не тілько не полагоджено, але він дедалі більше загострювався. Центральна Рада мала великі військові сили на румунському фронті, і Комітетові здавалося, що в боротьбі з Керенським можна буде використати сили Центральної Ради». Найвищої точки це співробітництво сягнуло у найперші дні після Жовтневого перевороту.
Повертаючись до еволюції більшовицьких настанов у національному питанні, зауважимо, що в період, коли головним опонентом більшовиків стали есери та меншовики, які мали на той час більшість у радах, більшовицькі керманичі утримувалися від нищівної критики федералізму. У запалі протистояння В. Ленін навіть визнавав раціональне зерно в цій ідеї. У промові, виголошеній на І Всеросійському з'їзді рад робітничих і солдатських депутатів, який відбувся 16 червня — 7 липня (3—24 червня) 1917 р., Ленін підкреслив: «І тут ближче до істини підходить навіть селянський з'їзд, який говорить про „федеративну“ республіку (І Всеросійський з'їзд селянських депутатів, що відбувся 17 травня — 10 червня (4—28 травня) 1917 р., ухвалив відповідне рішення про політичний устрій Росії. — Авт.) і тим висловлює думку, що російська республіка жодного народу ні по-новому, ні по-старому гнобити не хоче, ні з одним народом, ні з Фінляндією, ні з Україною [...] не хоче жити на засадах насилля». Але в цій же промові В. Ленін означив більшовиків як прихильників «єдиної і нероздільної республіки російської з твердою владою». Щоправда, далі, віддаючи належне національному питанню, підкреслив: «Але тверда влада дається добровільною згодою народів».
У праці «Держава і революція», написаній у серпні—вересні 1917 р., ставлення до федералізму як до все-таки можливої (як перехідної) форми державного устрою було певною мірою обґрунтовано теоретично. Зокрема, Ленін, посилаючись на Маркса та Енгельса, зауважував: «Федеративну республіку він (Енгельс. — Авт.) розглядає або як виняток і перешкоду розвиткові, або як перехід від монархії до централістичної республіки, за „крок вперед“ за певних особливих умов. І серед цих особливих умов висувається національне питання... Навіть в Англії, де і географічні умови, і спільність мови, й історія багатьох сотень років, здавалося б, „покінчили“ з національним питанням окремих дрібних поділів Англії, навіть тут Енгельс враховує ясний факт, що національне питання ще не вижите, і тому визнає федеративну республіку „кроком вперед“. Звичайно, тут нема ні тіні відмови від критики хиб федеративної республіки і від найрішучішої пропаганди й боротьби за єдину, централістично-демократичну республіку». Вказана цитата підтверджує факт пошуку та обґрунтування адекватних реальності підходів до державного устрою Росії.
До таких пошуків спонукали не лише національно-визвольні рухи, а й еволюція поглядів найвпливовіших на той час конкурентів більшовиків — есерів. Так, на III з'їзді партії соціалістів-революціонерів 7—17 червня (25 травня — 4 червня) 1917 р. була ухвалена резолюція, у якій відзначалося: «З'їзд висловлюється в принципі для Росії за форму федеративної демократичної республіки з територіальною автономією у межах етнографічного розселення народностей із забезпеченням основними законами країни як прав національних меншостей у місцевостях зі змішаним складом населення, так і взагалі прав для всіх мов, якими розмовляють трудящі маси Росії».
Не меншою, а то й більшою потенційною небезпекою для впливу більшовиків на національні рухи були ті рядки резолюції цього з'їзду, де вказувалося, що «програму державного устрою Росії» партія есерів проводить, «спираючись на угоду зі спорідненими національними соціалістичними партіями», та «прагне до створення Російського Соціалістичного Інтернаціоналу на федеративних засадах». Більшовицькі керманичі на рівноправні «угоди» з національними соціал-демократичними організаціями не йшли і не збиралися йти принципово, вони вважали, що сама наявність таких організацій, не підпорядкованих більшовицькому центру, вже є ознакою дрібнобуржуазності. Мало того, до утворення радянської України ЦК РСДРП(б) вважав небажаними будь-які спроби виділення більшовиків в Україні в окрему партію чи хоча б єдину обласну організацію. Однак популярність запропонованої есерами форми співпраці національних і великоруських політичних сил зростала, і це теж змушувало більшовиків задуматися над тим, як бути далі.
