Мазепа

Як не дивно, але саме початок європеїзації Росії Олексієм Михайловичем і Петром I означав пряму загрозу для всіх автономій у її складі. У новій, побудованій за європейським зразком (принаймні так вважав Петро I і його наступники, вибірково запроваджуючи європейські звички, одяг, бюрократичний апарат і відмовляючись від захисту державою прав і свобод підданих, які замінила примхлива воля монарха) Росії не було місця автономіям з їхнім непокірним, зовсім не «холопським» населенням і давніми правами та привілеями.

Царські реформи не могли оминути й Українську козацьку державу. Мазепа добре знав про те, що Петро мав наміри перетворити Київський та Прилуцький козацькі полки на регулярні драгунські (що стало б нечуваним порушенням українських «прав і вольностей»). Іван Степанович, користуючись деяким впливом на царя, до певного часу стримував його реформаторський запал щодо козацької України, але це не могло тривати довго. Можливо, переломною у стосунках царя і гетьмана стала така подія. Поки Карл XII у Саксонії готувався до походу на Росію, наприкінці грудня 1706 — на початку 1707 року у Жовкві відбувалася військова нарада, скликана Петром I із залученням польських прихильників Августа II. На ній обговорювалися питання щодо подальшої боротьби зі Швецією за умов, коли Август офіційно зрікся престолу. Ця нарада увійшла в історію, і не лише тим, що на ній було ухвалено знаменитий Жовковський стратегічний план оборони Росії (що передбачав відступ у глиб країни, тактику «спаленої землі», напади на ворога невеликими загонами тощо). На нараду було запрошено і Мазепу. І одразу ж польські союзники царя, члени Сандомирської конфедерації, зажадали негайного повернення Правобережжя, зайнятого козацькими полками. Старий гетьман, користуючись впливом на царя, відчайдушно намагався переконати Петра і канцлера Головкіна, що Правобережжя полякам віддавати не можна. Цар же вів свою хитру гру і з поляками, і з гетьманом — польським делегатам він обіцяв, що поверне Білу Церкву з околицею, коли буде упевненість у відсутності небезпеки для краю з боку прихильників Лещинського та українських повстанців. Сам же водночас писав до гетьмана секретні листи, в яких застерігав, щоб Мазепа не повертав полякам нічого, посилаючись при цьому на відсутність «іменного монаршого указу». Свої мотиви цар частково пояснює в листі до гетьмана від 20 вересня 1707 року: з огляду на військову ситуацію, ненадійність поляків і плани майбутньої війни з Туреччиною Правобережжя повертати Речі Посполитій не варто. Загалом Петро був не проти прилучити до своєї держави ще одну провінцію, та ще й заселену єдинокровними братами тих «малоросів», які вже відчули на собі всі «втіхи» російської зверхності. Але основним для царя в цьому питанні було якомога тісніше прив’язати до себе польських конфедератів. Коли вони залишилися вірними йому, Петро I віддав Августу Правобережну Україну (1713 рік), тобто зробив те, чому намагався перешкодити за свого життя гетьман Мазепа.

На нараді в Жовкві відбулася ще одна подія, на перший погляд не дуже помітна, але з великими наслідками: сюзерен (цар Петро) по суті відмовив васалу (українському гетьманові) у захисті у разі наступу шведів на Москву, а поляків — на Україну, ослаблене військо якої навряд чи змогло б захистити свій край. Мазепа просив десять тисяч вояків російського регулярного війська, цар відповів: «Ни десять человек не могу дать, як можете, сами боронитеся». Згідно з Жовковським планом передбачалися лише зміцнення укріплень Києва, в якому мав бути двотисячний російський гарнізон, і активні дії польських конфедератів щодо недопущення Лещинського і шведів на Україну — цього, на думку Мазепи, могло виявитися замало.

Зрозуміло, що цар був заклопотаний у першу чергу обороною власних земель, але тепер між інтересами царя і гетьмана було проведено межу: за середньовічним договірним принципом, який ми вже згадували, якщо сюзерен не виконував своїх обов’язків щодо васала, він міг бути звинувачений у зраді і васал мав моральне (а у Польщі, Литві, Угорщині — і юридичне) право припинити служіння такому сюзерену (латиною це звалося jus resistendi — право на опір). Цар вочевидь порушував, подібно до своїх попередників, обов’язки сюзерена щодо Української козацької держави (черговим порушенням стало закріплення самодержавно-бюрократичної системи військового керівництва в Україні — в 1706 році було сформовано так звану Українську дивізію, до складу якої увійшли всі козацькі полки Лівобережної і Слобідської України. Командування нею було покладено на генералів царської армії. Це явно обмежувало політичну і військову владу старшини і гетьмана). Діючи подібним чином, Петро I водночас намагався не відштовхнути від себе українського гетьмана — на прохання царя імператор Священної Римської імперії Йосиф I 1 вересня 1707 року надав О. Меншикову та гетьманові Мазепі титули князів Священної Римської імперії — копію княжого герба Мазепи вмістив у своєму довіднику відомий німецький геральдист Зібмахер (хоча грамоту і герб Іванові Степановичу через канцелярську тяганину і можливі інтриги Меншикова надіслати до відомих подій осені 1708 року так і не встигли). Звісно, подібна честь не могла не імпонувати Мазепі як справжньому аристократу (до того ж це підвищувало авторитет України на міжнародній арені), але гетьман був свідомий щодо ціни царської ласки: «Хотят меня уконтентовать княжением Римского государства, а гетманство взять, старшину всю выбрать, городы под свою область отобрать и воевод или губернаторов в них поставить», — говорив Іван Степанович вірному Орликові. Тому гетьман, у діяльності якого державні інтереси все ж превалювали над особистими, беручи до уваги загрозу не стільки собі, скільки своїй державі і народові, вважав себе вільним від присяги царю, що першим порушив цю присягу, і прагнув скористатися своїм правом на опір. Звісно, російська традиція з її тенденцією «сакралізації» (освячення) відносин підданих і володаря — носія священної влади була іншою. Тому вчинок Мазепи пізніше розглядали в Москві практично як церковний злочин.

Загалом же зовнішньополітична кон’юнктура в 1706 році із просто несприятливої для України (країну втягнуто в непотрібну і виснажливу війну, її сюзерен порушує права і свободи громадян) стає відверто загрозливою (цілком можливо також, що саме в Жовкві Петро I вперше відкрив своїм наближеним, зокрема Мазепі, якісь ширші наміри щодо політичних перетворень в козацькій Україні, і це ще більше занепокоїло гетьмана). У разі перемоги Карла XII та його союзника Станіслава Лещинського Гетьманщину просто захопили б поляки, зруйнувавши козацький устрій. За умов перемоги Петра I і Августа II фактично зайняте українськими військами Правобережжя повернулося б під польську владу, а російський наступ на права і свободи Гетьманщини пішов би безперешкодно (що, зрештою, і сталося). За таких умов має рацію російський історик кінця XIX століття О. Брікнер, голос якого звучить дисонансом на тлі суцільної офіціозної лайки на адресу українського гетьмана. У своїй «Історії Петра Великого» (перевидана кілька років тому в Росії, сьогодні читач може власноруч ознайомитися з цією цікавою працею) німець на російській службі Брікнер (якого важко запідозрити у прихованому українофільстві чи русофобстві) писав, що союз Мазепи з Карлом XII «був не більш неморальним, ніж союз, що його два роки пізніше уклав молдавський господар Кантемир з Петром Великим проти султана», а спроба визволити Україну з-під панування Петра I «була героїчним актом».

У такій важкій ситуації гетьман Мазепа — політичний лідер, відповідальний передусім за свій народ і його долю — мусив зробити все, аби принаймні забезпечити існування Української козацької держави у разі перемоги («цілком імовірної, як тоді здавалося» — Брікнер) Карла XII та Станіслава Лещинського. Фактично мова йшла про те, чи доживати вже літньому гетьманові віку «вірним підданим» царя і стежити за агонією козацької держави (радикальні реформи мали розпочатись після смерті Мазепи), чи спробувати повернути колесо невблаганної долі в інший бік.

Намагання гетьмана почати прямі переговори з Карлом XII восени 1707 року (про них згадував Георг Нордберґ, придворний хроніст шведського короля), не мали успіху — король не дав чіткої відповіді на пропозиції Мазепи перейти на його бік і запропонував «почекати». Чому так сталося — невідомо, можливо, Карл усе ще розраховував лише на власні сили і не відчував потреби в союзниках. Але до гетьмана продовжували їздити агенти Станіслава Лещинського, а також якийсь таємничий болгарський чи сербський архієпископ. Саме цей невідомий архієрей, схоже, і підписав від імені українського гетьмана Мазепи попередні українсько-польську та українсько-шведську угоди. Сталося це між 11 лютого і 17 червня 1708 року на території сучасної Білорусі, де перебувала шведська армія, що наступала на Москву. Як місце укладення угод найчастіше фігурують містечка Сморгони або Радошковичі.

Українсько-шведська угода стосувалася здебільшого військових питань. Українська сторона передавала шведам для зимових квартир частину Сіверщини з містами Стародуб, Новгород-Сіверський та Мглин. Гетьман Мазепа обіцяв зробити все можливе для прилучення до українсько-шведського союзу слобідських та донських козаків та калмицького хана Аюки. Союзники мали спільно діяти проти військ Петра I: Карл XII продовжував похід на Москву, гетьман Мазепа та Станіслав Лещинський з восьмитисячним допоміжним шведським корпусом генерала Крассау мали вибити російські війська з України. Шведський генерал Лібекер мав узяти нещодавно збудований царем Санкт-Петербург.

За українсько-польською угодою гетьман Мазепа мав постачати шведській та польській арміям провіант, допомагати союзникам військовою силою, а головне — Україна входила як окреме князівство до складу Речі Посполитої. Гетьман також отримував Полоцьке і Вітебське воєводства «на правах курляндського герцога» (тобто васала польського короля). Останній пункт угоди для багатьох радянських істориків слугував доказом «зради Мазепи українському народові» — мовляв, гетьман продав Україну полякам, бажаючи отримати натомість два згаданих воєводства. Насправді йшлося про першу з часів Богдана Хмельницького спробу розповсюдити владу українських козацьких гетьманів на білоруські землі (ясно, що українське Лівобережжя залишалося б під владою Мазепи).

Найбільшою проблемою для дослідника згаданих угод є той факт, що їх оригінали до сьогодні не збереглися ані в російських або українських, ані в шведських чи польських архівах. Скоріш за все, шведські оригінали (писані латиною) знищив радник канцелярії Карла XII Олаф Хермелін одразу ж після програної шведами Полтавської битви. Сам Хермелін невдовзі загинув за нез’ясованих обставин у російському полоні (є версія, що його смерть якось пов’язана з долею важливих документів архіву Карла XII).

Єдиним цілком достовірним висновком тут, очевидно, є те, що Іван Степанович через своїх емісарів багато обіцяв Станіславу Лещинському і шведському королю, водночас розраховуючи на успішний похід Карла на Москву і розуміючи, що в майбутньому долю України визначать не писані угоди, а фактичний розклад сил у вирішальний момент. Ні в якому разі не виключаючи можливості підписання у 1708 році прелімінарної угоди між гетьманом Мазепою, з одного боку, і Польщею та Швецією — з другого, маємо констатувати той факт, що дотепер абсолютно достовірного тексту цієї угоди не знайдено і дослідження мають тривати. Герой цієї книги справді був чудовим конспіратором!