Сагайдачный

Ситуація в обложених стала критичною. У них закінчився порох, вони почали «зело знемагати і скорбіти». Та все ж з останніх сил вони зробили нову вилазку і спалили знаряддя для облоги.

Мешканці міста відчайдушно захищались, і Сагайдачний вирішив залишити місто, бо треба було поспішати до Москви на допомогу королевичу Владиславу. Проти Сагайдачного вислана була царем російська рать на чолі з князем Пожарським. Вона йшла від Пафнутьєва монастиря до міста Серпухова. Однак рать при зустрічі з силами Сагайдачного розбіглася, сам воєвода князь Пожарський занедужав і повернувся до Москви, а замість нього було призначено нового воєводу князя Григорія Волконського, який мав отаборитися в місті Коломні і не допустити Сагайдачного на переправу через річку Оку. Але й ця московська рать була розсіяна. Війська Сагайдачного, переправившись через Оку, рушили Каширською дорогою. Невдовзі вони були вже біля Донського монастиря під самою Москвою.

Тоді, зібравши всіх, хто міг носити зброю, з Москви виступила боярська рать. Але, як свідчить московський літописець, «грех наших ради, ужас их взя, и они бою не поставиша». Тоді Сагайдачний без перешкод з’єднався із залишками польського війська на чолі з королевичем Владиславом. Він урятував життя королевича і всього війська Речі Посполитої. Саме козацькому гетьману була доручена облога Москви, а приступ призначено в ніч перед святом Покрови Пресвятої Богородиці. Настав вирішальний час не тільки для Москви, а й для всього Московського царства. Опівночі Сагайдачний підійшов до самої Москви і зупинився біля Арбатських воріт. Військам було віддано наказ про облогу, вибухом виламані Острожні ворота, і козаки почали приступ. Але гетьман раптом звелів припинити облогу і відступити.

Що ж сталося? Яку загадку сховала тут історія?

На ці запитання відповідає видатний український історик і вчений, літописець козацької слави Дмитро Яворницький. «Про боягузтво Сагайдачного не може бути й мови: його ім’я наводило жах і трепет на турків і татар, а мужність була відома усім. Думку про підкуп Сагайдачного Москвою також треба відхилити хоча б тому, що гетьман не тільки не прагнув багатіти, а, навпаки, усе своє добро завжди роздавав на корисні справи. Залишаються здогади істориків на цей рахунок. Оскільки приступ почався під час святкування храмового свята Покрови Пресвятої Богородиці, то вони (козаки. — Л. Т.) потяглися, зачувши дзвони, до своїх шапок, щоб їх зняти з голови, і мимоволі піднесли руку до обличчя, щоб перехреститися, і… припинили кровопролиття своїх братів по крові і по Христу». Сам Яворницький, а перед тим П. Куліш вважають таке пояснення «більш романтичним, ніж правдоподібним». Так вважає і Михайло Грушевський, який дає історичну картину після облоги Москви.

«Але все-таки прихід козаччини і приступ під Москву, хоч і невдалий, зробили своє враження в московських колах, і вислані сеймом для укладання трактату комісари, що весь сей час вели свої переговори, поспішили використати се враження, щоб посунути наперед свої торги. Московське правительство стало більше податливе на польські жадання. І комісари, стараючись сповнити бажання сейму — щоб протягом року московська справа була покінчена, почали гнати до угоди, хоч і всупереч бажанням короля. Жигимонт, щоб дістати дозвіл на дальше ведення війни, розписав новий сейм на початок 1619 року. Королевич зі своїми дорадниками збирався зазимувати в московських землях, щоб весною, з новими засобами повести кампанію далі. За продовження війни стояв і Сагайдачний, що по невдалім приступі під Москву пустився на Калугу, здобув і знищив її. Але комісари, не оглядаючись на ці плани і бажання, всіма силами вели до помирення, і в два місяці по приступі під Москву в селі Деуліні уложено угоду на 14 літ. Москва відступила Польсько-Литовській державі забрані землі: Смоленщину і Сіверщину. Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Почеп, Трубчевськ, Путивль, Рильськ, Сівськ стали пограничними городами Московської держави».

Гетьман, як свідчать факти його діяльності, був великим політиком, свідомим свого покликання і відповідальності за долю України та Запорожжя. Він бачив, що, з одного боку, доля України й Січі залежить від Польщі, а з другого — від Московської держави. Він прагнув «золотої середини» між цими двома силами, розуміючи, що цей баланс — основа його власної сили. Як підданий Польсько-Литовського королівства і громадянин Речі Посполитої він зробив усе, що від нього вимагали, — врятував королевича і його військо. Очевидно, він не бажав приниження Московії і натомість вивищення Польщі. Адже при вкоріненні Владислава на московському престолі він позбувся б інструменту для впливу на Сигізмунда — і навпаки.

Раставицька угода та православне відродження

А як просьбу ту король і сенат одклали,

Патріарха отоді саме зустрічали,

Із землі святої був, із Єрусалима,

Де з’явилася на світ православна віра.

Патріарха наш гетьман з військом привітавши

В Києві, поклон йому доземний поклавши,

З православними почав раду учиняти,

Щоби пастирів могли православних мати.

З «Віршів на жалісний погреб гетьмана Сагайдачного»

Повернувшись в Україну, козаки зажадали від польського уряду винагороду за московський похід. Коронний гетьман Жолкевський писав у своєму листі: «Козакам обіцяно було жалування 40 000 злотих. Скільки зусиль треба було докласти, щоб заспокоїти запорожців, — настільки вони усвідомлювали свою силу! Було чимало торгу й балачок; вони домагалися то одного, то другого. Дали їм 20 000 в нагороду за московську службу і 700 сувоїв сукна в рахунок обіцяної плати». Натомість вимоги Сагайдачного і запорожців щодо статусу козацького війська і козацького краю виконані не були. Так було не раз. І перед цим кілька разів збиралися депутати польські та козацькі. Але це була розмова пана з хлопом. Так сталося і цього разу. 1619 року польські комісари прибули до Києва, і знову почалися безплідні переговори. У свою чергу Сагайдачний зібрав військо під Білу Церкву і готовий був зі зброєю в руках боронити козацькі права. У відповідь на це польське військо стало на річці Раставиці.

Переговори знову закінчилися для козаків невдало. Вони втрачали право на морські походи на Туреччину, кількість їхнього війська обмежувалась, автономія, судова й адміністративна, скасовувалися.

Цікаві деталі й атмосферу цих переговорів знаходимо в рапорті польських делегатів, які були прислані в козацький табір для переговорів. «Поїхали ми до них, тільки розвиднилось, і застали їх при шикуванню війська. Спинили нас, не давши переїхати греблі на Узені, просили, щоб ми почекали, поки вони впорядкують полки. Довго йшлися ці маневри, але вже і гетьман Сагайдачний наближався до нас. Ми наблизились і сказали, що нам не те важливо, щоб військо переписували, але щоб прийшли до угоди і комісію уложили; передали вам декларацію комісарів, а від нас узяли реверсал. Поставили вони одинадцять полків; майже всі були з огнистою стрільбою, їх було на наш погляд до восьми тисяч. Подали нам реєстр свого перепису, і в нім було війська 10 600. Потім нас привели до армати; при ній було більше 200 піхоти з рушницями. Стріляли з усіх гармат. Сагайдачний, зійшовши з коня, запросив нас їсти. На наше прохання потім били бубни на раду; мало витративши часу на їжу, пішли ми на нараду. Там признали їм, що, вбачаючи у них готовність воєнну, переказуємо подяку вашої милості (Жолкевського). Ми говорили, що в такій великій громаді важко дійти згоди, і Сагайдачний з старшиною відійшов з нами осібно. Насамперед не згодилися вони, щоб брати гроші у Львові, а щоб у Києві на св. Іллю, і на це ми зважилися згодитись. По-друге, просять, долю з шляхетських маєтностей їм виходити до того ж свята св. Іллі, і на це ми зважилися згодитись. По-третє, коли ми сказали про волю гетьмана (Жолкевського), щоб їм тільки 3000 війська лишилось, — на це ніяким чином не хотіли пристати. Казали «ми вже виключили 5000 неналежних до війська і зосталися самі по собі, і то нічого не буде коштувати королеві і Речі Посполитій».

Загалом умови Раставицької угоди були такі:

козацьке військо, яке налічувало 20 тисяч чоловік, зменшувалося до 3 тисяч;

усі козаки, які вступили до війська протягом останніх 5 років, виключалися з реєстрового війська і мусили повернутися під владу панів і державців;

Реєстрові козаки повинні були виселитися з маєтків шляхти та духовенства, інакше вони перетворювалися на кріпаків. Їм дозволялося жити тільки в королівських (державних) маєтностях;

реєстровці мали утримувати залогу на Січі. Їм встановлювали платню 40 тисяч золотих;

козацька старшина зобов’язалася знищити човни, покарати козаків, які брали участь в останніх морських походах на Крим і Туреччину, і погодитися на кандидатуру гетьмана, якого призначить польський король.

Угоду козаки змушені були підписати, але козацька старшина на чолі з Сагайдачним, поступаючись тискові польського уряду, мала надію, що й цього разу реальні обставини усунуть всі обмеження.

Сагайдачний, щоправда, їздив на Низ і палив козацькі чайки, але скоріше про людське око, бо реальна їх кількість не зменшилась.

На початку 1620 року Петро Сагайдачний відправив до Москви посольство на чолі з Петром Одинцем. Листом Сагайдачний пропонував цареві службу запорожців — якої цар, однак, не прийняв, проте поставився до пропозиції прихильно і подарував послам 300 рублів.

Саме в той час у Москві перебував патріарх Константинопольський Феофан. Можливо, головною метою посольства були перемови саме з ним, а не з царем. Лист до царя був лише приводом до відрядження послів. Сагайдачний добре знав, що зараз цар не прийме його пропозиції, бо Москва не може дозволити собі ще однієї війни.

А от патріарх був йому конче потрібний. Бо зараз настав саме час, щоб поставити руба питання про відновлення православної ієрархії в Україні.

Ми вже з’ясували, що твір Сагайдачного «Пояснення про унію» мав, скоріш за все, унійну спрямованість — інакше чому його схвалював ідейний католик Лев Сапєга в листі до місіонера Унії Йосафата Кунцевича? Але від того року, як його було написано, минуло два десятиліття, протягом яких справу церковної Унії було скомпрометовано. Польська сторона зробила все, аби поєднання церков перетворилося на інструмент поневолення та полонізації українців.

Сагайдачний розумів: людина, яка стала б на захисті православ’я, здобула б безпрецедентний вплив на українських теренах. Навіть якщо в нього ще залишилися унійні переконання від часів юності, він давно вже їх не висловлював. Відтепер він був відвертим супротивником Унії і робив усе, щоб унійна справа в Україні зазнала поразки.

Але московський похід, м’яко кажучи, не сприяв іміджеві захисника православної віри. На Москві обрали царем Михайла Романова, а його батько, митрополит московський Філарет, був заручником у Литві. За умовами Деулінської угоди, Філарета мали відпустити з полону, з тим щоб направлений з Константинополя патріарх Феофан поставив його в патріархи Московські.

Сагайдачний скористався з нагоди проїзду Феофана через київські землі. Він гарантував захист і свободу як самому патріархові, так і тим із православних ієрархів, кого він поставить на єпископство в Київщині.

У свою чергу, Феофан суворо ганив Сагайдачного за напад на московські землі, казав, що Військо Запорозьке тепер прокляте за свої дії. Сагайдачний уклінно благав прощення за себе і всіх козаків, аж поки серце Феофана не зм’якшилося. До того ж гетьман мав своєрідну «індульгенцію» — грамоту від московського царя, у якій він, хоча й відмовлявся від служби, але ж робив «мале пожалування», отже — прощав козаків.