Лев Ребет жив у Мюнхені з дружиною Дарією, журналісткою і активісткою українського руху, у них було двоє дітей — син Андрій і донька Оксана. Лев і Дарія Ребети очолювали «двійкарів», опозиційне крило ОУН, яке відкидало принцип вождівства і проголошувало відданість принципам демократії. Вони мали складні стосунки з Бандерою. Бандерівці звинувачували їх у співпраці з ЦРУ.
Сташинського зробили зв’язковим між Карлсхорстом і Бисагою. Він довідався, що Бисага мав підготувати викрадення й переправлення Ребета у Східний Берлін, щоб використати у пропагандистській війні із Заходом. Сташинський обговорював з Бисагою план підмішати щось Ребету в їжу, щоб знерухомити його й полегшити викрадення. Бисага прямо не відмовлявся, але й не хотів іти на такий ризик. Він сказав Сташинському, що недостатньо близький з Ребетом і ніяк не зможе виконати це завдання. Син Лева Ребета Андрій пригадував потім, що коли він, тринадцятирічний, приходив із сестрою Оксаною (їй було чотири) до батькової редакції, Бисага виказував дівчинці особливу увагу. Це, можливо, подобалося Ребету, але його дружина Дарія з підозрою ставилася до Бисаги. Він так і не став другом родини[45].
Сташинський мав не тільки привозити Бисазі гроші й забирати звіти про ситуацію в українській еміграції у Мюнхені, а й підтримувати агента морально. Чекісти підозрювали, що, крім неспроможності наблизитися до Ребета, з Бисагою були й інші проблеми. Під психологічним тиском подвійного життя він ламався, йому здавалося, що за ним стежить не тільки бандерівська служба безпеки, а й американська і західнонімецька розвідки. Врешті-решт Сташинський допоміг Бисазі виїхати у Східний Берлін. КДБ, як завжди, використала фактичний провал агента на Заході в пропагандистських цілях. Радянська преса надрукувала лист Бисаги, який начебто був правовірним націоналістом, але прозрів і покаявся, звинувативши лідерів української еміграції в усіх смертних гріхах[46].
Хотів він того чи ні, але Сташинський успадкував об’єкт стеження Бисаги. На початку весни 1957 року Деймон показав йому фотографію лисого мужчини в круглих окулярах — це був Лев Ребет. Куратор охарактеризував цього чоловіка як інтелектуального лідера українських націоналістів. Його статті, мовляв, паплюжать образ Радянського Союзу, надихають українських емігрантів вести боротьбу проти СРСР і застерігають не повертатися на батьківщину. Чекісти знали, що Ребет працює в центрі Мюнхена, але хотіли переконатися, де той живе. Сташинський у Мюнхені мав перевірити адреси. У квітні через аеропорт Темпельгоф у Західному Берліні він вилетів у Мюнхен.
Сташинський заповнив реєстраційну картку в готелі «Грюнвальд»: Зіґфрід Драґер, живе в Есен-Гаарцопфі, народився 29 серпня 1930 року в Ребрюке під Потсдамом. Ім’я й адреса були вигадані. Документи на ім’я Драґера йому дав Деймон; сказав, що папери фальшиві, але запевнив у їхній якості. Бракувало тільки підпису. Сташинський підписався. Реальний Зіґфрід Драґер справді колись жив в Есені і перед тим, як вилетіти в Мюнхен, Сташинський відвідав Есен, щоб ознайомитися з містом і подивитися на «свій» будинок. З’їздити туди спонукала обережність. Якби поліція в разі арешту спитала про місто чи вулицю, він міг дати правдоподібну відповідь.
Новий гер Драґер виявився великим цінителем мюнхенської архітектури й любителем гуляти на свіжому повітрі. Він годинами блукав центром міста, оглядаючи будинки і людей. Виявилося, що йому особливо до вподоби Швабінг, район на півночі Мюнхена. За інформацією КДБ, саме там жила родина Ребетів. У Карлсхорсті Сташинському дали адресу — Франц-Йозеф-штрасе, 47. Двері в будинок були відчинені, Драґер-Сташинський оглянув усі поверхи і всі таблички на дверях. Імені Ребета ніде не значилося, але це ще нічого не означало. Наступні кілька днів він намагався точно з’ясувати, де живе Ребет. Спостерігав за будинком і вулицею з 7 до 10 ранку, в обід і з 15 до 17. Ребет йому не зустрівся. Сташинський сходив на недільну службу в греко-католицьку церкву, сподіваючись застати Ребета там, але марно.
Тоді він переніс спостережний пост у центр Мюнхена. Йому особливо подобалося «гуляти» по знаменитій Карлспляц. Інше вподобане місце — початок найдовшої вулиці Мюнхена Дахауерштрасе. Згідно з інформацією КДБ, Ребет мав контори за обома адресами. На Карлсплятц спостерігачеві пощастило більше. Одного дня він побачив знайоме за фотографіями обличчя — об’єкт виходив з будинку номер 8. Ребет пішов на трамвайну зупинку і сів у трамвай. Агент зайшов слідом. Трамвай їхав у Швабінг, добре відомий агентові район. Сташинський сів одразу за об’єктом спостереження. Заспокоїтися було непросто. Він не міг зметикувати, який квиток купувати. Ціна залежала від відстані, а він не знав, наскільки далеко зібрався Ребет, може, той узагалі мав проїзний і не мусив купувати квитка. А якщо купити квиток за 25 пфенігів, а Ребет поїде в наступну зону… Є ризик, що зайде контролер і він приверне до себе увагу. Трохи подумавши, він купив квиток за 30 пфенігів. Потім завважив, що він єдиний пасажир у трамваї в сонячних окулярах. Він носив їх за порадою інструкторів КДБ, щоб приховати обличчя. День був сонячний, і окуляри згодилися, але у трамваї їх ні в кого не було. Окуляри він зняв.
Потім йому здалося, що за ним стежать. Він пересів далі від Ребета, не випускаючи його з поля зору. Ребет вийшов на зупинці Мюнхенер Фрайгайт, неподалік входу в Англійський сад. Сташинський не наважився піти за ним і поїхав далі. Наступного дня він вилетів у Берлін. Він мав наказ перебувати у Мюнхені не більше десяти днів, а вони вже спливли. У кожному разі він провів час із користю. Сташинський повертався у Карлсхорст з конкретною інформацією, хай навіть скромною. Стару адресу у справі на Ребета можна було сміливо виправляти. КДБ знало, яким трамваєм він їздить на роботу.
У червні Сташинський повернувся в Мюнхен зібрати додаткову інформацію про об’єкт. Як і минулого разу, він оселився в «Грюнвальді», попросивши кімнату з вікнами на Дахауерштрасе. Там була контора Ребета. Тепер Ребет дорогою на роботу мав проходити повз вікна агента. Простежити його маршрут з однієї контори в іншу, а потім додому було неважко. Він проїхав за Ребетом до зупинки Мюнхенер Фрайгайт, а потім пройшов до сусідньої вулиці Окамштрасе. Цього разу він сів в інший вагон і не одягав окуляри. Але нерви все одно були напружені. Він вважав, що діє непомітно. Дійшовши до Окамштрасе, Ребет повернув в арку на правій стороні вулиці, яка вела до кінотеатру. Звернувши за ним в арку, Сташинський несподівано побачив Ребета — той стояв і нібито роздивлявся афіші. Побачивши його, Ребет одразу вийшов з арки.
Сташинський побачив, як Ребет заходить у будинок на розі вулиці. Втрачати було нічого, він пішов за ним і побачив табличку з прізвищем Ребета біля дверей будинку. Побачили його чи ні, але він тепер знав, де живе Ребет. Наступного дня він туди повернувся, почекав, поки Ребет сяде на трамвай, і сфотографував табличку з іменами мешканців. Завдання було виконано. Оперативники КДБ у Карлсхорсті були задоволені: «Зіґфрід Драґер» виявив, де живе Ребет і як їздить на роботу. Сташинський думав, що на цьому справу закінчено, але в липні його знову послали в Мюнхен підтвердити отриману інформацію і з’ясувати, чи є в будинку поштові скриньки.
Сташинський не знав, які плани має КДБ на Ребета, а розпитувати у чекістів було не заведено. Він знав, що Івана Бисагу залучали до розробляння операції викрадення Ребета, але Бисага тепер був у СРСР. Між тим Сташинському дали нове завдання — стежити за видавцем газети «Український самостійник», у якій працював Ребет. Здавалося, що на цьому, принаймні для Сташинського, справа Ребета завершилася[47].
6. Секретна зброя
Шпигунське життя Богдана Сташинського потроху увійшло у звичну колію. Воно було цілком спокійне, навіть комфортабельне, хоч і не позбавлене стресів. Він їздив у Мюнхен стежити за еміграційними діячами, закладав тайники з грошима й інструкціями для агентури, спостерігав за військовими об’єктами. Але так тривало не довго. У вересні 1957-го Деймон запросив Сташинського в контору КДБ у Карлсхорсті, попередивши, що вони зустрінуться з важливим гостем із Москви. І додав, що час настав. Що це означає, Сташинський зрозумів, тільки коли гість — його ім’я лишилося в секреті — показав йому видовжений циліндр із запобіжником і курком.
Московський гість сказав, що це зброя, і показав, як вона працює. Циліндр містить ампулу з рідиною. Коли натискаєш курок, бойок запускає в дію пороховий заряд, ампула з отрутою розбивається і розбризкується з циліндра. Рідина майже одразу випаровується. Циліндр слід наставляти майже впритул, щоб жертва могла вдихнути отруту після вистрілу. Відтак вона знепритомніє. Ефект, додав Деймон, схожий на придушення. Смерть від серцевого нападу, продовжив московський гість, настає впродовж двох-трьох хвилин. «Після випаровування рідина не лишає слідів; через хвилину після смерті вени повертаються до попереднього стану, і насильницьку смерть констатувати неможливо». Деймон додав, що для стрілка зброя абсолютно безпечна[48].
Такий поворот заскочив Сташинського зненацька. Він не мав часу отямитися. Єдине, що він зрозумів, — вони хочуть, щоб він став убивцею; якщо ні, то вони ніколи б не показували йому ніякої секретної зброї і нічого б не пояснювали. З розмови стало зрозуміло, що це не перше використання пістолета-спрея. Такий уже використовували раніше. Судячи з усього, це був удосконалений варіант німецької моделі часів Другої світової.
Московський гість хотів показати, як він працює, зарядив ампулу з водою, зняв із запобіжника і вистрелив. Пістолет виплюнув порцію води в рушник, що висів на стіні на відстані метра. Звук пострілу нагадував сплеск у долоні. Вода лишила пляму на рушнику діаметром сантиметрів двадцять. Москвич пояснив, що ампула з отрутою стріляє на півметра далі і пляма буде більшою, бо отрута легша за воду. Він дістав із валізки інструмент, викрутив гвинти з циліндра, почистив зброю й перезарядив. Вистрелив ще кілька разів. Потім віником змів з підлоги крихітні уламки скла, розміром не більше міліметра — більшість скляних бусинок лишилися на рушнику.
Експеримент закінчився, інструкції — ні. Московський гість пояснив, що стрілок теж ризикує вдихнути отруйні випари, але є два способи цьому запобігти. По-перше, треба прийняти пігулку за годину-півтори до пострілу. Вона перешкоджає звуженню кровоносних судин і діє чотири-п’ять годин. По-друге, вжити спеціальну ампулу з протиотрутою одразу після пострілу. Слід роздушити ампулу, завернувши її в тканину, і вдихнути газ, який з неї піде. Протиотрута настільки сильна, пояснював інструктор, що, коли її дати жертві через хвилину після пострілу, людина виживе. Найбезпечніше вжити пігулку до стрільби і протиотруту після. Московський гість запропонував показати Сташинському, як пістолет-спрей стріляє справжньою отрутою, а не водою. Той не заперечував. Вони вирішили випробувати зброю на собаці і домовилися зустрітися, коли все буде готове. На цьому розмова закінчилася[49].
Деймон зголосився відвезти Сташинського в місто і привітав його з таким почесним завданням. Той емоцій не виказував і сидів мовчки. Деймон спитав, чи розуміє він, яку велику довіру виказала йому держава. Сташинський потім згадував, що Деймон поводився, ніби вони були рятівниками країни. Сташинський натомість був збентежений. Що б він не робив свого часу у лісі видаючи повстанців, вбивати, тим більше неозброєну людину йому не хотілося. Богдан виріс у родині, яка шанувала християнські заповіді і не сприймала подібних учинків. Але й від завдання відмовитися не міг. Перевірка пістолета-спрея на собаці ніяк не полегшила душевних мук агента, радше навпаки — загострила їх. Деймон і московський гість купили маленького дворнягу на місцевому ринку. Забрали Сташинського у місті й поїхали в ліс на озері Мугельзеє за Східним Берліном. Москвич дав Богданові пігулку. Вони прив’язали собаку до дерева і почекали, заки подіє пігулка — якогось помітного впливу на організм не відчувалося. Москвич дав агенту заряджений циліндр. Сташинський не міг дивитися на собаку, йому було шкода безневинне створіння. Коли він підійшов до собаки, той узявся лизати йому руку. Сташинський відвернувся і натиснув на курок. Рідина вкрила морду. Собака впав і засмикав лапами. За кілька хвилин він був мертвий. «Моя перша жертва», — подумав Сташинський. Він розумів, що будуть інші. Хтось роздушив ампулу з протиотрутою — всі троє вдихнули з неї газ. Потім сіли в машину й повернулися у Східний Берлін. Експеримент було визнано вдалим[50].
