Отто-Франц хворів на сифіліс і помер жахливою смертю. Його брат, коронний принц Франц-Фердинанд, страждав на туберкульоз, через що подався на південь дихати повітрям Адріатики. Там він відвідав Марію-Терезію, яка була йому двоюрідною сестрою з материного боку, і плавав з її чоловіком Штефаном. У їхньому товаристві він знайшов атмосферу, цілком відмінну від тієї, яку залишив у Відні. Вдалині від імперської столиці, у теплій та затишній гавані Пули, Штефан та Марія-Терезія займалися відновленням габсбурзької родини, кладучи початок власній і подиву гідній її гілці. Діти не забарилися — за наступні дев’ять років їх народилося шестеро.
Першою 1886 року з’явилася донька Елеонора. Перший син, Карл-Альбрехт, народився у 1888 році, за декілька місяців до самогубства Рудольфа. Карла-Альбрехта назвали на честь двох військових героїв роду Габсбургів: Альбрехта — дядька й опікуна його батька, та Карла, батькового діда й материного прадіда. Такий вибір імен був традиційним реверансом у бік минулих поколінь.
Щодо іще живого Альбрехта це був також дуже розважливий хід. Штефан у цей час був не найбагатшим із ерцгерцогів, але мав успадкувати казкові багатства по смерті свого названого батька Альбрехта. Після Карла-Альбрехта Марія-Терезія привела на світ двох доньок: Ренату та Матильду. Останню теж названо на знак пошани до Альбрехта, чия донька Матильда випадково загинула, запаливши власну сукню, коли намагалася сховати в ній від батькових очей цигарку.
Штефан планував заснувати майбутню династію, й імена двох його наймолодших синів виказують потужну політичну уяву. Наступного сина, який народився 1893 року, охрестили Лео-Карлом-Марією-Кирилом-Методієм. Брати Кирило та Методій були святими, але не католицькими — вони належали до конкурентної православної церкви. Ці брати були місіонерами серед слов’ян і створили мову, яка стала традиційною мовою православної літургії. Хоча вони жили й померли до християнської схизми 1054 року, їхнє досягнення з того часу ототожнювалося з православ’ям. Лео народився в день їх пошанування, п’ятого липня. Це традиційне свято православних вірних лише нещодавно визнала католицька церква. Такий тактичний хід був спрямований на здобуття впливу серед православного населення Балкан. Цю зміну приніс папа Лео XIII, що може пояснювати перше ім’я Лео. Третє ім’я дитини, Марія, видається виразною згадкою про Діву Марію, яка у тому часі та місці була в більшій пошані серед католиків, ніж серед православних. Однак, згідно з традицією, батьків Кирила та Методія звали Левом і Марією. Відтак ці два імені, які вказували католикам на правлячого Папу та Діву Марію, були також відчутно православними. Отже, чотири імені (Лео, Марія, Кирило, Методій) можна було розуміти як згадку про двох православних святих та їхніх батьків[26].
Ім’я дитини слугувало своєрідним мостом через велику схизму в християнстві. З 1054 року християнська Європа була розділена між Сходом та Заходом. Штефанів син Лео, спадкоємець найважливішої католицької родини в Європі, отримав ім’я, яке дозволило б йому одного дня порозумітися з православними. Наприкінці дев’ятнадцятого століття на Балканах релігійні покликання були певним трибом національної політики. Штефан пропонував габсбурзьке розв’язання «східного питання» — найнагальнішої дипломатичної проблеми його часу. У південно-східній Європі Османська імперія, традиційна суперниця Габсбурґів, занепадала. Східне питання стосувалося долі балканських земель османів, заселених переважно православними вірними. Чи ці землі захоплять національні монархії на кшталт Сербії? Чи Російська імперія, ще одна православна держава, що прагнула трактувати православну Сербію як свою державу-клієнта? Після досвіду Італії та Німеччини Штефан знав, що національне об’єднання може становити загрозу для монархії. Хорвати, які заселяли південні простори Габсбурзької монархії, були католиками, як і Габсбурги, але діалекти, що ними вони говорили, були дуже подібними до тих, які кодифікувалися саме як сербські. Сербія, яка в своїх межах об’єднала б «югославську», тобто південнослов’янську націю, захопила б Адріатичне побережжя разом із Пулою і Штефановим палацом.
Лео був Штефановою відповіддю на Східне питання: хай собі й далі набирає сили націоналізм, хай націоналісти об’єднують землі, хай виникає Югославія, що поєднає в собі сербів та хорватів, православних і католиків — але хай це станеться під правлінням Габсбургів, а правлячим Габсбургом хай буде мій син. Новооб’єднані нації могли стати коронними землями Габсбургів — таким чином вони б удовольнили свої місцеві прагнення, водночас зберігаючи причетність до мирної імперії, яка існує в достатку та має вищу цивілізацію.
Штефан був не єдиним Габсбургом, який виношував подібні ідеї. Принц Рудольф свого часу вважав, що Габсбурги повинні стати домінантною силою на Балканах і отримати «зверхність на європейському сході», як він сказав 1886 року. Цього домінування він планував досягти через політику укладання союзів із балканськими національними монархіями з одночасним проникненням у їхні економічні системи та підтримкою німецької як мови культури на Балканах. Його наступника в ролі коронного принца, Франца-Фердинанда, теж переймали такі ідеї. У кінці 1880-х та на початку 1890-х років під час яхтових прогулянок Адріатичним морем зі Штефаном Франц-Фердинанд, імовірно, говорив про свою ідею мирного поглинання південнослов’янських володінь у межах Габсбурзької монархії. За цим задумом, подвійна держава Австро-Угорщина перетворювалася на потрійну державу — Австро-Угорщино-Югославію. Габсбурги якимось чином подолають православні держави балканського півострова — скоріш за все, під час кризи, спричиненої остаточним падінням Османської імперії, — і включать їхні народи в нові коронні землі. Видається, що підготувавши габсбурзького кандидата на майбутню зону впливу на Балканах, Штефан зробив крок, якого не зробили Рудольф і Франц-Фердинанд. Найімовірніше, за задумом батька, Лео мав стати регентом певного штибу Габсбурзького королівства на Балканах[27].
Подібні амбіції відобразилися і в імені наймолодшого сина Штефана, Вільгельма, який народився 10 лютого 1895 року. Вільгельм — ім’я габсбурзького ерцгерцога, який у кінці чотирнадцятого століття мав через шлюб отримати польську корону. Він був заручений із Ядвігою, дівчинкою-королем Польщі. Ядвіга була королем, оскільки в Польщі не бувало правлячих королев. Коли у 1385 році Вільгельм вступив у Польщу, щоб пошлюбити одинадцятилітню дівчинку, його спіймали польські шляхтичі й вигнали з країни. Чинилося це аж ніяк не з міркувань делікатности — шляхтичі прагнули одружити Ядвіґу з іншим. Вона вийшла заміж за великого князя литовського і разом із ним заснувала Ягеллонську династію, яка правила Польщею і великим шматом східної Європи протягом наступних двох століть. Представник саме цієї династії програв Богемію та Угорщину Габсбургам 1526 року. Однак сама Польща після цього зберігала незалежність ще понад два століття[28].
Та Габсбурги, які вміли чекати, отримали значну частину польської території у вісімнадцятому столітті, разом із сусідніми імперіями беручи участь у поділі старої Польщі. У дев’ятнадцятому столітті старі польські землі все ще були розділеними між Габсбурзькою монархією, Німеччиною та Російською імперією. Як усвідомлював Штефан, така домовленість не відзначалася стабільністю. Його названий батько Альбрехт мав величезні обшири земель в габсбурзькій частині Польщі, знаній як Галичина, і Штефан його там відвідував. Правдоподібно, він мав загальне уявлення про історію польського спротиву імперському правлінню. Наполеон підняв поляків проти всіх трьох їхніх гнобителів. 1809 року військо Герцогства Варшавського — наполеонівського державного утворення — навіть захопило габсбурзьку Галичину. У 1830-му й знову в 1863 році поляки зробили спроби скинути російське правління. У 1890-х роках поляки в Німеччині опиралися кампаніям із Берліна, які мали на меті скупити їхню власність і послабити їхню католицьку церкву. У Габсбурзьких володіннях для польської культури існували сприятливі умови, а для польського політичного життя не бракувало можливостей. Поляки керували галицькою провінцією, а також із їхнього середовища вийшло двоє прем’єр-міністрів. Деякі поляки вважали, що одного дня у винагороду за їхню лояльність Габсбурги підтримають створення об’єднаного польського королівства в межах розширеної Габсбурзької монархії[29].
Карл-Штефан вважав, що його родина спроможна здійснити таке національне бажання. У 1894 та 1895 роках, коли Марія-Терезія носила Вільгельма, Штефан знав, що його власна доля скоро поєднається з Польщею. Альбрехт помирав. Після його смерти, яка прийшла через вісім днів після народження Вільгельма, Штефан успадкував його маєток у Галичині. Штефан розумів, що саме він був ерцгерцогом із найвигіднішим становищем для вирішення польського питання — яке було найнагальнішою національною проблемою у тогочасній Європі після питання східного. Балканський досвід навчив його уявляти національні об’єднання. Зі свого південного погляду Штефан уже розвинув уявлення про те, що майбутні національні об’єднання повинні відбуватися під егідою Габсбурґів. Від народження призначення Вільгельма полягало в тому, щоб стати відповіддю на польське питання. Питання це формулювалося наступним чином: чи зможуть три частини давньої Польщі колись знову об’єднатися; а якщо так, то чи будуть вони незалежною державою, чи коронною землею імперії? Штефанова відповідь твердила: якщо Польщі судилося об’єднатися, нехай це станеться під правлінням Габсбургів, нехай Польща стане коронною землею Габсбурзької імперії, і нехай її регент походить із моєї родини. Усі діти Штефана вчили польську, але тільки Вільгельм учив її з народження.
Штефанів план залежав від гіпотетичного майбутнього падіння Російської імперії, яка містила понад половину старих польських земель. План цей залежав також від прихильності Німеччини, яка теж брала участь у поділах Польщі. Так сталося, що Вільгельмове ім’я відсилало також і до Німеччини. На 1895 рік найвідомішим Вільгельмом у світі був німецький цісар Вільгельм II. Габсбурги уклали союз із Німеччиною 1879 року. Впродовж 1890-х років стосунки між Німеччиною та Габсбурзькою монархією стали тепліші завдяки, зокрема, особистій дипломатії Штефана. Через декілька тижнів після народження сина Штефан командував флотилією, яка пливла до Німеччини на урочисте відкриття каналу, що з’єднував Північне море з Балтійським. Вільгельм II був не рівня Штефанові як мореплавець, але Імперська військова гавань у Кілі неабияк вражала. Поруч із нею Габсбурзька морська база у Пулі видавалася нікчемною; а сам німецький флот був незрівнянно сильнішим за габсбурзький. Як показала війна 1866 року, Австрія ніколи не зрівняється з Німеччиною на суходолі. Тепер Штефан побачив, що те ж стосується й морів. Якщо Габсбурзька монархія не могла суперничати з Німеччиною, їй залишалося лише бути її союзницею. Гіркою насолодою для Штефана було розповідати німецькому цісареві про народження сина, названого Вільгельмом. Це мав бути маленький жест лояльности одного союзника до іншого[30].
