Вій-ник

— Так, я розумію. Схожі відчуття.

Віт був на межі. Вони всі це знали. Як учні, так і їх вчитель. Вони не могли допомогти йому, а він не міг закінчити це все самотужки. Насправді міг. Звісно міг. Але щось ще тримало Віта на цьому світі, він відчував, що має зробити ще щось важливе, останню значущу справу. Та не міг зрозуміти що саме.

Сьогодні це загальне почуття, що кружляло навколо ворожбитів здавалось досягло апогею. Було таке відчуття, що саме сьогодні має бути переломний момент. Але ж і не все було так просто. Незбагненний запах, незрозумілий колір, дивна інтонація в звучанні. Це збивало з пантелику, рушило цілісну картину майбутнього. Певно тут і зараз вони всі утрьох, не маючи явного таланту до передбачень, були водночас і як ніколи близько до того, аби глянути за горизонт, так і неосяжно далеко від подібної можливості.

Вони постояли хвилинку у незграбному мовчанні, не здатні до слів, чи то будь-якого осмисленого формування думок. Як раптом із вулиці почулися якісь крики.

— Знахарка! Потрібна знахарка! — приглушено кричав хтось по ту сторону вхідних дверей.

— Що там вже сталося? — нахмурившись Оленка вибігла на вулицю.

Велет з деяким запізненням почимчикував за нею. На ганку біля дверей їх чекала невеличка процесія, із двох чоловіків, та їх ноші. Здається, це був один із п'яти сільських мисливців, стверджувати напевно не давала кров, що залила голову та обличчя чоловіка. Оленка одразу ж відкрила двері ширше та наказала чоловікам заносити пораненого, що залишався без свідомості.

— Що сталось? — запитав Велет у носіїв, коли ті знову вийшли на вулицю.

— Та аби ж ми знали, пане, — з деякою насторогою відповів чоловік.

Підліток тільки нахмурився. Певно ще рік-два тому назад, всі ставились до нього більш-менш нормально. Та після того, як хлопцю виповнилось шістнадцять, та він непогано так вимахав у рості, всі раптом почали бачити у ньому не простого сина загиблого маляра, а молодого ворожбита. Чи то сталося після того як він відсік голову заложному мерцю?

— Тобто?

— Ну, так ми його на околиці села, біля ковальні таким от непритомним і знайшли. Він тільки стогнав та нічого не говорив.

— Він, здається на полювання ходив, чи то може просто розставлені сильця перевіряв, — додав другий чоловік. — Тож певно на якогось дикого звіра нарвався, так?

Велет нічого не відповів. Рану мисливця він не дуже добре розгледів, та щось не було схоже, щоб звір який міг поранити його саме в голову. Дивно. Але у хлопця є інші справи, з постраждалим він зможе поговорити вже після того, як повернеться із хутора.

Залишивши чоловіків, що переговорювались між собою в спробах довести один одному, який саме звір поранив мисливця, Велет повернувся до хати. Швидко зібрав сумку зі всіма необхідними речами, та, подумавши трішки, перевдягнувся у більш буденну сорочку. Вийшовши на вулицю кивнув Зоряну, аби той слідував за ним.

— Зі мною поїхати не хочеш? — запитав він, після того як вони трішки пройшлись у тиші.

— Чому б і ні? — відповів той посміхнувшись. — Я тільки з радістю!

— Добре, тоді сідлай коня. І Зорян, — молодий ворожбит стиснув плече друга, — візьми з собою зброю.

Радісний вираз вмить зник з лиця хлопця. Що не кажи, але Зорян умів швидко перелаштовуватись та не задавати зайвих запитань, коли то було не потрібно. Кивнувши, хлопець помчав додому. Велет же попрямував до господарства сільського голови. І на те було дві причини. Перша полягала у тому, що саме там зараз перебував посланець із Демишеного хутора. А друга в тім, що пан Денис, окрім поважної посади, займався ще й тим, що розводив коней. А так як у Віта своїх власних скакунів не було, то знахар у разі потреби користувався животиною старости. Його ж учні цю традицію успішно перейняли, і навіть не надто зловживали цим.

Самого старости дома не знайшлось. Його жінка квоктала біля посильного, наче квочка, а ще активно випитувала у нього останні новини та плітки із хутора. Звісно, про те, що треба осідлати коня, вона і не подумала. Велету довелось самому йти в конюшню. Швидко впоравшись із цим ділом, Драк вивів конячку на вулицю.

— Прошу пробачення, — переминаючи в руках шапку, промовив до нього вістовий. — Це ви будете тутешнім знахарем?

— Одним із них.

— Так-так, пані Олену я знаю, а з вами можливості познайомитись до сьогоднішнього дня не мав. Мене Максимом кличуть.

Хлопець представився сам, та в ході короткої розмови з'ясував, що чоловік не просто вістовий, а ще й чоловік тої самої породіллі. На цей момент до будинку старости прискакав Зорян. Осідлавши коней, вони не стали більше затримуватись, та попрямували вслід за проводжатим.

Тривожне відчуття все не відпускало. Воно ледве жевріло десь на самому краю свідомості, проте категорично відмовлялось зникати назовсім. Велет переживав. Чим далі вони від'їжджали від села, тим більш тривожно себе почував хлопець. Він боявся? що залишив сестру одну, боявся за Віта та, що дивно, тривожився навіть за Зоряна, хоча той їхав поруч із ним. Певно він поступово втрачав контроль над власними почуттями. Погана перспектива змусила хлопця використати час поїздки задля медитації. Він ще ніколи не пробував так тонко керувати своєю власною свідомістю, верхи на коні. Можливо саме тому у нього майже нічого не вийшло?

Збагнувши марність своїх потуг, Велет змінив стратегію. Зараз він не міг подбати про сестру, чи бути поруч із Вітом, але Зорян був біля нього. Він забрав у хлопця ритуал, та поновив замовляння, намагаючись вкласти максимум своїх сил у магічний ритал. Слідом він замовив шаблю, кинджал, та мішечок із кулями. На сам кінець ворожбит скомандував короткий привал, під час якого наклав захисне замовляння на самого Зоряна та на Максима, котрий не мав ритуала.

Замовляти власне саму людину досить непросто. Це потребує справжньої майстерності та вміння. Правду сказати, Велету до такого рівня було ще далеко. Тільки замовляння від фізичної шкоди виходило у нього настільки добре, щоб провертати із ним такі фокуси. Певно то була одна із граней його так і не з'ясованого до кінця таланту.

До Демишеного хутора вони дістались без будь яких проблем. Поселення було зовсім крихітним, всього чотири будиночки. В одному із них, в оточенні пари жіночок, на ліжку лежала та стогнала зовсім молодесенька дівчина. Певно вона була всього років на два чи максимум три старша за ворожбита. Ще з поганих новин можна було відзначити, що дівчина було неймовірно крихітною. Спочатку Велет подумав, що перед ним зовсім якась дівчинка, і тільки коли очі призвичаїлись до затемненої кімнати, він більш точно визначив її вік. Жіночки, побачивши його, завели свою звичайну пісню про те, що чоловік не може приймати роди у жінки. Бо ж це "нечувана справа"! Велет хмуро глянув на них, та припустивши в голос трішки сили змусив їх замовкнути. Взагалі б вигнав усіх, але зайва пара рук може знадобитись.

Першим ділом Велет дістав із сумки невеликий амулет, вирізаний із кістки, у вигляді кола, в якому були зображенні колючки що сходились до одного центра. Заговорив його хлопець, всунувув амулет рожениці в руку, та наказав міцно тримати. Це допоможе зняти біль.

Далі він дістав схожий амулет, але у вигляді заплющеного ока. Молодий знахар зачитав заговір та повільно почав водити над животом дівчини, прикривши свої очі. Цей амулет допомагав йому бачити хвороби та негаразди, які коїлись із людиною. Картинка була зазвичай туманною, та щоб збагнути, що саме ти бачиш, потрібно мати або інстинктивне відчуття, або ж великий досвід. Ні того ні іншого у Велета не було, по суті,— тому йому завжди було непросто працювати із "Оком Зорі". Цього разу він також досить довго водив над животом жінки, поки не збагнув, що дитина в її животі просто дуже велика— справжній гігант. Просто незрозуміло в кого вона, чи то пак вірніше він, пішов! Мати крихітна, батько зросту середнього. Можливо в когось із дідусів, бабусь?

— Дитина сама не вийде, — відкинувши зайві думки, промовив хлопець до усіх присутніх. — Мені доведеться діяти рішуче, тому всіх хто надто чутливий, попрошу покинути приміщення.

Жінки переглянулись переляканими поглядами, та залишились на своїх місцях. Вагітна ж тільки сильніше застогнала. Ворожбит дістав із сумки черговий білий амулет з зображенням хмаринки. Замовив його та всунув у другу руку жінки.

— Спи! — наказав він подивившись у опухлі очі тендітної дівчини, таким чином пришвидшуючи дію сонного амулету. — Потрібне чисте простирадло, та тепла вода.

— Так! Зараз принесу, ми уже нагріли воду! — випалила старша жінка та чкурнула на кухню.

Велет же дістав із сумки ще один амулет, котрий повісив вагітній на шию, слідом на світ з'явився гострий ніж та невеличка пляшка із горілкою. Молодша жінка знепритомніла одразу, як побачила кров, старша трималась: побіліла як крейда, але виконувала все, що наказував хлопець. Операція тривала недовго, дитятко, вперше побачивши світ, як і годиться закричало, вдихнувши у груди трішки затхле повітря. Старша жінка старанно омивала його, поки молодий ворожбит, потіючи немов у бані, старанно зшивав живіт породіллі. Сюди б зараз Оленку, вона б зробила усе так, що і шраму би не залишилось! Проте Драк подумав, що дівчина не буде надто сердита на нього в майбутньому. Все ж він зберіг життя, а краса, то річ безсумнівно важлива, але не настільки.

Закінчивши, хлопець витратив десяток хвилин на те, аби вручити старшій жінці необхідний збір трав, та розказати, як доглядати за породіллею. Нарешті вони вийшли із хати надвір. Жінка показала радісному Максимові його сина, та повідомила, що з його дружиною теж все добре. Велет же виснажено усівся на ґанку та просто насолоджувався чистим повітрям.

Зоряна ніде не було видно, та молодий ворожбит не одразу звернув на це увагу. Певно він зрозумів, що товариш був відсутнім тільки тоді, коли той галопом влетів на своєму коні на подвір'я щасливого Максима. Зорян був надзвичайно зібраним, та напруженим.

— Що сталося? — запитав Велет, миттю вставши на ноги.

— У нас проблеми, — важко промовив той. — Ворог на підступах до хутора.

— Хто?

— Я... я не знаю, я не бачив нічого подібного, і здається не чув про таких... істот.

— Песиголовці? — напружено перепитав учень знахаря, перевіряючи чи на місці його ножі.

— Ні, чорт, ні! Велет я знаю як мають виглядати песиголовці! І це точно не вони! Ці тварюки більше схожі на якихось демонів.

— Схожі, але не демони?

— Та не знаю я! Просто вони схожі на зміїв якихось, але добре зорганізованих, та одягнених як військовий загін.

— Гаразд-гаразд, — Велет потер перенісся. — Вони йдуть пішки, чи верхи на чомусь? Скільки у нас часу?

— Пішим кроком йдуть, але рухаються швидко. Думаю за півгодини будуть тут.

Молодший Драк нахмурився ще сильніше, хоча здавалось, що це просто неможливо. Озирнувшись, він помітив Максима, немовля на його руках та жінку, ім'я якої він так і не дізнався.

— Ви чули його? Ворог на порозі!

— Щ-що нам робити? — розгублено запитав Максим.

— Ти шукаєш віз, та влаштовуєш на ньому дружину, а ти оббігаєш всіх інших жителів і наказуєш їм тікати із хутора. Чуєш? Ніяких зборів! Гаяти часу не можна, тому щоб через п'ятнадцять хвилин тут нікого не залишилось!

Звісно ж за п'ятнадцять хвилин нічого не сталось. Жителі були настільки повільними, що у Велета здавали нерви. Йому довелось особисто оббігти усі домівки, та повторювати наказ, використовуючи силу у словах, але навіть так місцеві прагнули прихопити із собою побільше домашнього скарбу. Хто хапав гроші, хто сунув за пазуху улюбленого кота, а хто плакався біля стійла із коровою.

Хлопець бачив, що вони не встигають. Було варто затримати ворожих солдатів, інакше наслідки могли бути сумними. Звісно, завжди залишався шанс на те, що Зорян помилився, та істоти, що наближались до хутора були зовсім не ворожими. Можливо вони просто заблукали на чужині та шукають місця, де можна поповнити запас провізії та відпочити. Але очікувати на такий варіант не варто було. Враховуючи ті дурні передчуття, що переслідують ворожбита с самого ранку, на удачу можна було не сподіватись.

Врешті-решт Велет переконався, що хоча би Максим із родиною покинув село. Як би це не звучало, але більш за все він переймався за цих трьох. Певно тому, що допоміг з'явитись на світ малюку, та врятував життя його матері. Він не хотів аби його старання виявились марними.

Півгодини, які прогнозував Зорян майже закінчились, і потрібно було щось робити.

— Зустрінемо їх, — напружено промовив Велет другові. — Заряджай пістолі.

Демишевий хутір розкинувся на узліссі однойменного лісу. Схожі на зміїв істоти наближались до нього по відкритому полю, що лежало на північ від поселення. Не дивно, що Зорян так вчасно помітив їх, на відкритій то місцині. Щоправда істоти більш ніж по пояс йшли у високій траві, і при наявності певних пластунських навиків могли б повністю сховатись. Хоча густий темний дим, що тоненькими смужками здіймався в небо над їх головами, та легеньким вітром завалювався у бік, певно звів би всяке маскування нанівець.

Судячи по всьому вони справді були досить прудкими, і на своїх двох мчались із непоганою швидкістю. Велет примружив очі, та швидко підрахував кількість істот. Виходило що їх було близько трьох десятків. Значне число навіть для якогось бойового ворожбита. До того ж, противниками виступали істоти з нез'ясованими здібностями та можливостями. А це, без сумніву, значно ускладнювало сутичку, що от-от мала статись. Наразі сумнівів у тому, що вона станеться не залишилось.

Істоти вочевидь побачили хлопців, що вийшли їм назустріч, вони на мить сповільнили біг, але після зичної команди одного із них, знову прискорили біг. Наблизившись на відстань приблизно в триста ліктів, вони зупинились. Наперед вийшов десяток створінь, вони скинули з плечей якісь дивні речі, які віддалено нагадували мушкети, та присіли на одне коліно. Коли вони почали наводити дула своєї незвичної зброї на них, Велет зрозумів, що навіть його особистий захист не витримає десятка влучань. Діставши із спеціальної кишені на поясі паперову кульку розміром із горіх та стиснувши її в кулаці, він кинув ту собі під ноги.

Алхімічний порошок в мить почав виробляти цілі хмари фіолетового диму. Буквально секунда пройшла і хлопці опинились у полоні смердючої непроглядної завіси. Велет одразу ж упав на землю, поруч із ним із короткою затримкою приземлився і Зорян. Не дивлячись на те, вони не почули очікуванних пострілів чи то пронизливих звуків пролітаючих над головами куль. Певно противник розгубився або що.

— Ховайся в траві, відстрілюй кого зможеш та міняй позицію, не лізь в прямий бій, — кинув Велет другові. — Я відволічу їх на себе.

Давши настанови, ворожбит спритно поповз по правій стороні.

Велет не отримував спеціальної пластунської підготовки, але якимось дивом зумів підкрастися до стану ворога на дистанцію кидка ножа. Певно значно тому посприяв сам ворог. Істоти що зблизька нагадували якихось дивних людиноподібних ящірок без хвостів, немовби забули про те що тільки що були в бою. Зараз вони перебували у стані близькому до паніки. Трясли своєю дивною зброєю, щось перевіряли в ній ледь не заглядаючи в дула та на підвищених тонах голосили. Їхня зброя зламалась? Вся одночасно? В це було важко повірити але інших варіантів у Велета просто не було.