1956 р. Бандеру епізодично спонсорувала італійська військова розвідка (SIFAR), мабуть, не усвідомлюючи, що у всі лінії зв’язку Бандери з Україною просочилися радянські агенти. Єдиною спецслужбою, яка ніколи не припиняла підтримки Бандери, була німецька BND'[1657]‘. Особистий контакт Бандери з BND забезпечував Гайнц-Данко Гере (раніше — начальник штабу в РОА Власова і заступник Гелена в FHO, німецькій військовій розвідці на Східному фронті).
Незважаючи на те, що BND отримувала від ЦРУ і МІ6 інформацію щодо глибокої інфільтрації лав 34 ОУН радянською розвідкою та про відсутність у цієї фракції справжніх контактів з українськими підпільниками, Гере залишався вірним відносинам з Бандерою. У квітні 1959 р., коли Бандера знову звернувся до BND за підтримкою, Гере аргументував свою згоду популярністю Бандери і спадкоємністю між BND і довоєнним абвером: «Бандеру ми знаємо близько двадцяти років… У Німеччині та за її межами у нього більше півмільйона прихильників»[1658]. Гере вважав, що Бандера надавав йому «достовірні відомості про Радянський Союз». Про свою співпрацю з Бандерою він не повідомляв ані уряду ФРН, ані будь-кому всередині BND, мотивуючи це «політичним підтекстом»[1659].
Бандера також підтримував контакти з профашистським режимом Франко в Іспанії. Василь Шушко, охоронець і близький друг Бандери, зазначив, що саме з франкістською Іспанією, де Стецька й надалі називали прем’єр-міністром України, у 34ОУН були кращі відносини, ніж із будь-якою іншою країною[1660]. 1950 р. до Іспанії вирушив єпископ Бучко, де від імені Бандери він провів перемовини з Франко та переконав його прийняти до своєї військової академії партизанів УПА і ветеранів дивізії СС «Галичина». Пізніше, того ж року, Провідник і Стецько разом вирушили до Мадрида, щоб особисто обговорити з каудильйо це та інші питання. Одним із результатів цієї співпраці був початок українського націоналістичного радіомовлення, програми якого почали транслювати з Мадрида тричі на тиждень[1661]. 1956 р. Франко запросив Бандеру оселитися в Іспанії, де у повоєнний час знайшли собі притулок деякі інші крайні праві лідери (Анте Павелич і Хуан Перон). Під час наступного візиту до Іспанії Бандера насправді обдумував цю щедру пропозицію. Зрештою, уважніше придивившись до цієї країни, він відмовився (ймовірно, тому, що його організація на той час вже щільно оселилася в Мюнхені)[1662].
Контакти з іспанським лідером привели до розбіжностей між Провідником і Стецьком. Гарні стосунки Стецька з каудильйо викликали у Бандери заздрість. Оскільки у Бандери був необмежений апетит до влади, це призвело до конфлікту з найближчим його союзником. Стецько завжди вважав Бандеру своїм Провідником і підкорявся йому згідно зі своїми політичними переконаннями. Демократія була для Стецька таким самим великим злом, як і для Бандери. Вони обидва вірили, що тільки національна революційна сила може здолати тоталітарний режим СРСР. З демократичними державами, такими як Велика Британія та США, вони співпрацювали з прагматичних і стратегічних причин, а не тому, що вірили у демократію та визнавали її цінності. АБН, очолювана Стецьком, була фінансово залежною від 34ОУН Бандери. 1955р. Бандера вирішив, що буде фінансувати тільки половину витрат АБН (100 тис. німецьких марок на рік). Цей крок змусив Стецька звільнити персонал і шукати кошти. Бандера заявив, що він скоротив фінансування, бо вважав, що другу половину витрат мають компенсувати інші країни, представлені в АБН, але такий крок також мав і психологічні мотиви, бо був пов’язаний із зростанням політичного авторитету Стецька у міжнародних крайніх правих колах: паломництво Стецька до Франко та візит до Чан Кайші в Тайвань (в 1955—1956 рр.) не залишились без спалаху ревнощів з боку Бандери[1663].
Бандеру підтримували не тільки спецслужби, але й угруповання колишніх нацистів. 1956р. влада Баварії розглядала питання щодо порушення кримінальної справи проти Бандери (серед можливих звинувачень фігурували такі незаконні дії, як викрадення, убивство та підробка грошей). На початку того ж року мюнхенська поліція допитала Бандеру щодо плутанини навколо його імені та щодо обставин у зв’язку зі зникненням Куровця. На той час Бандера перебував під опікою західнонімецького чиновника Ґергарда фон Менде, який працював в Управлінні у справах переміщених осіб (Büro für heimatvertriebene Ausländer). (У роки війни фон Менде працював у Міністерстві окупованих східних територій (Ostministerium) Альфреда Розенберга, де очолював відомство у справах Кавказу і Туркестану, яке мобілізовувало радянських мусульман Центральної Азії на боротьбу з СРСР.) Фон Менде іноді виступав сполучною ланкою між німцями та українськими націоналістами. Після війни фон Менде співпрацював з американською розвідкою і підтримував стосунки з колишніми нацистськими чиновниками, деякі з яких обіймали впливові посади. Один із них, Теодор Оберлендер, у 1953—1960 рр. працював в уряді Аденауера федеральним міністром у справах переміщених осіб, біженців та осіб, які постраждали від війни. 1956 р. і раніше фон Менде подавав клопотання баварському урядові щодо посвідки на постійне проживання Бандери та вирішення низки інших питань. У результаті саме його втручання поліцейські справи, що стосувалися Бандери, були закриті[1664].
Після Другої світової Бандера відвідав українські громади в Австрії, Бельгії, Канаді, Великій Британії, Нідерландах та Італії[1665]. У Канаді Бандера, ймовірно, зустрічався з головним довоєнним ідеологом українського націоналізму Дмитром Донцовим, який викладав українську літературу в Монреальському університеті[1666]. 1953р. Бандера запросив Донцова стати редактором газети 34 ОУН. Донцов відхилив цю пропозицію, як у аналогічній ситуації до війни[1667]. Єдина країна, яку Бандера намагався відвідати, але до якої він так і не потрапив, були США. У своїй заяві на отримання візи (1955р.) Бандера стверджував, що хотів відвідати свою сім’ю, але американські чиновники поставилися до нього з недовірою: «Бандеру і його організацію негативно сприймають емігранти різних переконань і національностей. Бандера хоче приїхати в цю країну, щоб провести політичну агітацію проти таких законних політичних організацій [як ЗПУГВР], які мають щільні стосунки з українськими групами за кордоном та діяльність яких підтримує (або прихильно до них ставиться) ЦРУ»[1668]. Заяви Бандери відхиляли аж до жовтня 1959р. Тільки незадовго до його вбивства працівники мюнхенського консульства схвально відреагували на запит стосовно надання йому візи[1669]. Бандера так ніколи й не здійснив поїздки до США, утім, до цієї країни доставили аудіоплівки з його промовами і його прибічники заслуховували їх на зборах[1670].
Особисте життя Бандери
Надати достовірну картину особистого життя Бандери — завдання не з легких. Спогади і свідчення людей, які контактували з ним, працювали на нього або були його друзями, суттєво відрізняються один від одного й залишають неоднозначне враження. Безумовно, це пов’язано з ідеологізацією сприйняття, особливо коли йдеться про таких очевидців, як Слава Стецько або Василь Шуліко, для яких Бандера був Провідником і героєм. Але не варто забувати, що неврівноважений характер Бандери все-таки не завжди справляв однакове враження. Бандера був гарним батьком, який міг ніжно гратися зі своїми дітьми, але водночас міг застосувати до них силу, якщо вони робили щось проти його волі (наприклад, відвідували фестиваль, де виступали фольклорні колективи з СРСР). На публіці Бандера здавався зразковим чоловіком, особливо коли був серед друзів (іл. 183—185), але він міг дозволити собі вдарити свою дружину Ярославу, коли був на неї сердитий. Мабуть, він не зловживав алкоголем і залишався дуже релігійним, хоча і мав позашлюбні стосунки. Він був парафіянином ГКЦ, проте інколи відвідував і німецькі церкви римо-католицької парафії[1671].
Більше за інших про особисте життя Бандери знали його охоронці — члени СБ Матвієйко, Кашуба й Шуліко. Зі свідчень Матвієйка й Кашуби ми знаємо, що Провідник зловживав своїм становищем і «харизмою» для власної вигоди. Можливо, що під час допиту в МДБ Матвієйко щось і прикрашав, але Кашуба не мав жодних причин до маніпуляцій. Покази цих людей засвідчують одержимість Бандери жінками та позашлюбними зв’язками. Зі слів Матвієйка, Бандера мав стосунки з дружиною Євгена Гарабача Марією Мицько, яка була на п’ятнадцять років молодшою, ніж дружина Бандери Ярослава. Гарабач заплющував на це очі, тому що, як фінансовий референт ЗЧОУН, він був причетний до шахрайства, пов’язаного з фондами організації. Це дало змогу Бандері залякати Гарабача й вимагати, щоб той не звертав уваги на зраду дружини. Бандера також намагався зав’язати сексуальні стосунки зі служницею, яку згодом звільнила його дружина[1672]. За словами Кашуби, у мюнхенському будинку, де родина Бандери мешкала після 1954р., у Бандери був роман з «німецькою гувернанткою» з «єврейської сім’ї», про що знала Ярослава, яка часто сердилася за це на свого чоловіка[1673].
Після війни в Бандери народилося ще двоє дітей. 16 травня 1946 р. в Мюнхені побачив на світ син — Андрій Попель, а 27 серпня 1947 р. в Регенсбурзі народилася дочка — Олександра Попель[1674]. У той час, коли Ярослава Бандера перебувала в пологовому будинку, про їхніх дітей піклувалася дружина одного з охоронців Бандери (Михайла Баняса). За словами Матвієйка, однієї ночі Бандера намагався її зґвалтувати. Наступного ранку чоловік помітив на тілі своєї дружини сліди насилля й дізнався, що сталося. Він так розлютився, що спочатку збирався застрелити Бандеру. Зрештою, Баняс все-таки повідомив про це своєму керівникові — керівникові СБ Матвієйку. Після цього випадку Баняс вже не працював на СБ[1675].
Зі слів того ж Матвієйка, хоча Ярослава і любила Степана, він часто бив її й копав ногами. Одного разу, коли вона була при надії, навіть штовхнув у живіт. У повоєнний час з вуст Ярослави часто лунали слова невдоволення їхнім шлюбом. Можливо, вона не розлучилася зі своїм чоловіком, бо він залякав її і вона не мала іншого вибору. Дехто з друзів Бандери не любив у них гостювати[1676]. У ставленні до своїх трьох дітей Бандера був інколи грубий та суворий. Він бив їх і забороняв відвідувати заходи, у яких брали участь російські, польські чи єврейські діти[1677]. Декілька людей відмовилися працювати з Бандерою через його непростий характер. Багатьох також відштовхувало його ставлення до своєї дружини[1678].
Незважаючи на те що західні спецслужби протегували Бандеру, спосіб його життя істотно залежав від небезпеки, яку створювала радянська влада, що постійно виношувала плани його викрадення чи вбивства. Бандері та його сім’ї багато разів довелося переховуватися від стеження МДБ (КДБ). Його діти росли під прізвищем Попель і аж до смерті свого батька не знали свого справжнього прізвища[1679]. Деталі фінансового становища Бандери невідомі, але, імовірно, він мав у своєму розпорядженні чималі суми грошей, що надходили від спецслужб і розкиданих по світу членів ОУН, які фінансували його боротьбу з «червоним дияволом». Окрім того, Бандера підробляв американські долари й отримував від розвідувальних служб негрошові подарунки. Наприклад, на день Святого Миколая 1950р. МІ6 подарувала йому нову машину. Все це давало йому змогу жити досить комфортно[1680].
