Як свідків на цьому процесі я називаю: самого Миколу Горбаля і його дружину Аллу Марченко, Павла і Ольгу Стокотельних, Кириченко Світлану Тихонівну і Стуса Василя Семеновича, друзів М. Горбаля.
Я вимагаю відкритого суду над учасниками вчиненої проти Горбаля провокації.
Василь Стус,
учасник Українського правозахисного руху
Київ-179
Чорнобильська, 13а, кв. 94».
19 листопада 1979 року
Документи з поневоленої України
Відкритий лист В. Стуса до І. Дзюби
Уже давно я чув потребу з тобою порозумітися. Бо той, кого я знав, — помер, а той, про чиє народження ти голосно заявив два роки тому, мені незбагненний. Першого я шанував, ставився до нього з безоглядною повагою, другого — зневажаю. Твоє ім’я стає символом зацькованості і жалюгідності, й через це кожного із твоїх учорашніх шанувальників не може не огортати болюча дума: хто ж ти єси, Іване?!
В останній статті, роблячи вибір, за твоїми словами, на все життя, ти з великим притиском наполягаєш на органічності свого переродження — і проти цього не так легко перечити. Справді, в передпогромні часи, не витримавши посиленого пресу, ти вже не раз і не два обмірковував шляхи втечі від самого себе. Бо не зміг залишитися прапором, коли того прапора не стало кому нести. Дразливі рядки Валентина Мороза були дуже влучною, хоч і надто гіркою правдою. І тепер, після твого гріхопадіння, ти пішов далі: вже не хочеш признаватися до того, що просто заломався, ба — ще клопочешся своїм добрим ім’ям, хоч знаєш, де твій уже довічний клопіт.
Ти сподіваєшся повернутися в літературу, хай це повернення й буде без права громадського голосу, почуття власного етичного гаразду. Навіть без права на свій талант. Найстрашніше те, що ти продовжуєш сповзати вниз і вниз — замість того, щоб зачепитися об болісне відчуття власної ганьби і не дати потокові остаточно заволодіти тобою. Навіщо ти розмальовуєш свій гріх? Чому ти не хочеш глянути в вічі своїй найбільшій трагедії? Перед тобою стояв вибір — або податися з нами на схід, або врятуватися страшною ціною самознищення. Ти обрав останнє. І через це в спискові жертв антиукраїнського погрому 1972—1973 років твоє ім’я стоятиме одним із перших. Бо репресований ти ще й саморепресувався. І, перше, тяжко вигадати моторошнішу кару, аніж примусити жертву додушувати себе своїми ж руками.
Твоя доля стала ще одним підтвердженням того, як нестерпно жити за умов, коли звичайне людське прагнення — прожити свій вік у межах елементарної порядності — вимагає надлюдської мужності й надлюдського героїзму.
Згадую, колись Бертольд Брехт писав: нещасна та країна, яка потребує героїв. Але ще образливіше відчувати, що з усіх можливих героїзмів за наших умов існує тільки один героїзм мучеництва, примусовий героїзм жертви. Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідності.
Ти підкорився обставинам, і тепер усе найгірше і найганебніше, що є в нашій літературі, все найогидніше і найдикіше, що є в нашому громадському житті, стало тією іконою, до якої ти маєш молитися, покутуючи свій «гріх».
Те найкраще, що в тобі було, те, що колись давало мені підстави називати тебе одним із найчесніших лицарів в усій українській літературі. Про свої найсвятіші прагнення до людяного соціалізму, рівноправного національного співжиття, до демократизації громадського життя і духовного розкріпачення людини — ти нині заговорив скоромовкою, як про «окремі недоліки та складні явища, які ще трапляються». Тепер ти дійшов до того, що почав кпити з того ґетто, в яке тебе було вкинено від народження. Цього ґетто не може не відчувати жодна чесна людина, що живе в цій країні. Ти відмовився від одного ґетто заради другого, хоч добре знаєш: те друге — куди більш задушливе. І треба було виняткової сміливості, щоб згадати про національно обмежених міщан, які наглухо окопалися в прірві відщепенства від народу.
Над чим ти глузуєш? Над нашою найбільшою трагедією? Над тим, що нас старанно ізолювали від свого народу. Чи ж не кожен із нас відчував свій рідний люд на неоглядній відстані обопільного мовчання? Хіба ти не знаєш, що кожен наш літератор приневолений до пожиттєвої самотності, як народ — до вікового безголосся?
Колись Леонард Франк згадував про умови, за яких інтелігенція приречена на бездіяльність, бо між нею і народом немає жодного свідомого зв’язку. То чи ж наша вина, що нам випало жити в схожих умовах? Хіба то не було нашим насушним болем — відчуття, що наш народ існує ніби в якомусь вакуумі, наче переставши бути живою реальністю? Не один із нас розпачливо думав, що саме духовне існування рідного народу сьогодні поставлено під загрозу. І не один із нас відчував: коли якийсь порятунок ще є, то тільки сьогодні. Бо завтра вже буде пізно. І ми, живі свідки цього тихого потаємного затоплення нашого національного суходолу, змушені були заговорити про явища геноциду. І як ти тільки наважився сипати сіль на наші найглибші рани?
Твій приклад не перший. Відступництвом нас не здивуєш; на жаль, перекинчиків на нашій дорозі було чимало — тих, що, погодившись на духовну ампутацію, маскували свій гріх теревенями про безнадійність нашого шляху, вкидаючи в душу нації бацилу невіри, яка знищувала нас упродовж століть куди нещадніше за всі лиха, зафіксовані істориками.
Зупинившись на перехресті, ти пустився навтьоки від самого себе, ми ж рушили далі. Зробили новий крок. Цей крок — як у прірву. Але — це наш крок до самих себе, до свого народу, до нашої будуччини.
Так, Іване, ти загубився в самому собі. Великий Іван Дзюба закінчився, почався гомункул із країни ліліпутів, чиїм найбільшим щастям залишиться те, що він колись мав до великого Дзюби дуже безпосереднє відношення.
І через це я й сьогодні не можу одвернути од тебе свого погляду. І через це я прагну пригадати твоє підзабуте лицарське обличчя — і в очах мені стоять сльози.
Василь Стус
Протокол огляду
архівної кримінальної справи № 67357
м. Київ
3 липня 1980 року
Старший слідчий Слідчого відділу КДБ УРСР майор Пастухов, в службовому приміщенні, дотримуючись вимог ст. ст. 85, 190, 191 і 195 КПК УРСР, в присутності понятих:
Стависької Олександри Яківни, яка мешкає в м. Києві, вул. Лейпцігська, буд. 2/37, кв. 41,
Закревської Надії Іванівни, яка мешкає в м. Києві, вул. маршала Жукова, буд. № 41/28, кв. 29,
в зв’язку з розслідуванням кримінальної справи відносно Стуса Василя Семеновича оглянув архівну кримінальну справу № 67357 по обвинуваченню Бадзя Георгія Васильовича, яка складається із 13 томів і зберігається в архіві КДБ УРСР.
У відповідності зі ст. 127 КПК УРСР понятим роз’яснено їх право бути присутніми при всіх діях слідчого під час огляду, робити зауваження з приводу тих чи інших його дій, які підлягають обов’язковому занесенню до протоколу, а також їх обов’язок засвідчити своїми підписами відповідність записів у протоколі виконаним діям.
Оглядом встановлено:
Кримінальна справа № 3 (архівний № 67357) по обвинуваченню Бадзьо Георгія Васильовича, 25 квітня 1936 року народження, уродженця с. Копинівці Мукачівського району Закарпатської області, українця, громадянина СРСР, безпартійного, з вищою освітою, до арешту працювавшого робітником магазину № 30 «Київхлібторгу»,
була порушена 21 квітня 1979 року Слідчим відділом КДБ УРСР за ознаками злочину, передбаченого ст. 62 ч. 1 КК УРСР, а 23 квітня 1979 року йому обрана міра запобіжного заходу — тримання під вартою.
Бадзьо звинувачувався в тому, що на ґрунті антирадянських націоналістичних переконань, які виникли у нього внаслідок систематичного прослухування провокаційних передач закордонних радіостанцій і спілкування з окремими вороже настроєними особами, з метою підриву та ослаблення Радянської влади виготовляв, зберігав та розповсюджував літературу, в якій містяться наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад. Разом з цим проводив також антирадянську агітацію і пропаганду в усній формі, поширюючи з тією ж метою наклепницькі вигадки зазначеного змісту серед свого оточення.
Допитаний в судовому засіданні підсудний Бадзьо вину свою в скоєнні інкримінованих йому злочинних дій признав частково. Не дивлячись на це, його вина в скоєнні злочину повністю доведена показаннями свідків і іншими матеріалами кримінальної справи.
Вироком судової колегії в кримінальних справах Київського міського суду від 21 грудня 1979 року Бадзьо Г. В. визнаний винним у скоєнні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 1 КК УРСР, і засуджений до позбавлення волі строком на 7 років у виправно-трудовій колонії суворого режиму із засланням на строк 5 років (т. 13 а. с. 65—77).
Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду УРСР своєю ухвалою від 28 лютого 1980 року вирок Київського міського суду від 21 грудня 1979 року залишила без змін, а касаційну скаргу Бадзьо Г. В. без задоволення (т. 13 а. с. 151—155).
Стус Василь Семенович по цій кримінальній справі не проходить.
Під час огляду справи зроблені ксерокопії із зразків почерку Бадзя Г. В., що були відібрані у нього під час попереднього розслідування, які необхідні для криміналістичного дослідження по кримінальній справі відносно Стуса, а також постанова та протоколи про відібрання зазначених зразків почерку (т. 7 а. с. 227—243).
Огляд проводився з 9 до 10 години.
Протокол нами прочитано. Записано правильно. Заяв з приводу дій слідчого та змісту протоколу не маємо.
Поняті:
[підпис] (Стависька)
[підпис] (Закревська)
Ст. слідчий слідвідділу КДБ УРСР
майор Пастухов
Том 5
Ценное = 10 (десять) руб.
№ 21 Киев 1
Магаданская обл.
Тенькинский р-н
с. Матросова
Василию Стусу
686071
250027, г. Чернигов-27
ул. Рокоссовского, 12-а/34
Карандій О. Є.
Опись № 50
Куда с. Матросова
кому Стусу
Текст друк = 6 арк = 9 крб
Текст рукоп. 1 арк = 1 крб
разом 10 крб
Копія вірна: Ст. слідчий Слідвідділу КДБ УРСР
майор Пастухов
Добрий день, пане Василю!
Обидва Ваші листи я отримав.
Дуже дякую. Ваше ставлення до наших соц. і нац. проблем захоплює мене високим почуттям відповідальності. Власне, вся справа в мужності і самовідданості, а не в розумінні. Павлички розуміють усі проблеми не гірше за нас, та подлі негідники поширюють словоблудіє навіть меншій незрячій братії за затишну квартиру та пляшку коньяку.
З огляду на змісті листів я надрукував їх і послав декому з тих, що забилися по шпарках.
Щодо Закл. акту — хай буде по-Вашому: не будемо більше ним займатися до кращих часів. Просто той такий гидотний, що я хотів, аби з наших рук виходив грамотніший текст, але з огляду на «канонічність» того, хай він і залишається.
Мені дуже б хотілося познайомитися з Вашим звинув. висновком і вироком. Пришліть мені по примірникові, але це останні примірники, бо навряд чи стане в мене сили займатися ними тож, як би Ви того хотіли.
У Групі сприяння виникла ідея звернутися з клопотанням до уряду УРСР про реєстрацію Групи і надання їй офіційного Статусу. Я пропонував до Клопотання доповнення такого змісту: «Група поповнюється за рахунок суспільно-активних громадян (незалежно від національності) і діє у складі членів Групи і кореспондентів». Коли б кияни погодилися з таким доповненням, тоді був би сенс залучити Вас до Групи як «кореспондента». Членство ж не має сенсу, бо неможливо узгоджувати з Вами жодного документа — така моя точка зору.
