касающихся Малороссии”, що являв собою типовий зразок silva rerum (укази,
виписки з Генерального регламенту, перемішані із нотатками історичного
характеру, вітальними промовами, зразками листів тощо), широко
розповсюджений в середовищі «нової» шляхти й старшини1075. В близькому за
часом і, очевидно, схожому за репертуаром, книжково-рукописному зібранні
мглинського сотника П.Кореневського зберігалася друкована «Книга Устав
воинский с Артикулом» (1719)1076.
Звернімо увагу на те, що спеціальна військова література, що
поширювалася в Гетьманщині, була прeдставлена виключно російськими
друками. На відміну від попереднього століття, не знаходимо серед них книжок,
виданих в сусідній Речі Посполитій, де протягом кінця XVII — середини XVIII ст.
побачило світ кілька артикулів, статутів і збірок військового права 1077. Друкована
продукція з військової тематики, отже була представлена виключно тим, що
видавали типографії Петербурзької Академії наук, Сенату й Сухопутного
Шляхетського корпусу, а також приватні друкарні. Найбільші типографії
Гетьманщини — лаврська та академічна — зберігали в основному традиційний
репертуар продукції — богословську та релігійну літературу, проповіді та
підручники, серед яких практично не лишалося місця для точних і природничих
наук 1078. При цьому, нововідкриті наприкінці XVIII ст. в Україні друкарні
1075 Рукописное собрание библиотеки Историко-филологического института кн.Безбородько в г.Нежине. Приобретения 1904-1905 гг. — Нежин, 1905. — С. 24-25.
1076 Каталог стародрукованих книг, що зберігаються в Центральному державному історичному архіві в м.Києві (ЦДІАК України). 1494-1764 рр. — К., 1999. — С. 207 (№366).
1077 Kutszeba S. Polskie ustawy i artykuły wojskowe: od XV do XVIII wieku. — S. XXII-
XXV.
1078 Ісаєвич Я. Українське книговидання XVIII століття в: States, Societies, Cultures East and West. Essays in honor of J.Pelenski. — New York, 2004. — Р. 399-413; Соколов В. Розвиток гражданського книгодрукування з природничих наук в Україні у XVIII
364
нецерковного профілю (друкарня фортеці Св.Єлизавети, Чорноморського
адміралтейства в Миколаєві та Приказа общественного призрения в Харкові)
публікували дуже обмежену кількість книжок, так само не звертаючись до
прикладних жанрів1079. Очевидно, ситуацію з часом могли б виправити друкарні
планованих до відкриття світських університетів і гімназій за які змагалися
гетьман К.Розумовський і «нова» малоросійська шляхта, втім, як відомо ці плани
так і лишилася незреалізованими.
XVIII ст., котре утвердило книжку практично в усіх галузях людської
життєдіяльності, мало позначилося на розвиткові та затребуваності саме
військової літератури в Гетьманщині. Слабке проникнення прикладної фахової
літератури пояснювалося поступовою девальвацією воєнних якостей козацтва і
консервуванням старих станових засад організації гетьманської армії. Козацьке
ополчення довгий час не потребувало спеціального вишколу й муштри, і у XVIII
ст. виконувало лише допоміжну роль при регулярних арміях, тож муштрові
порадники й статути тут знадобилися доволі пізно й використовувалися
вибірково. В той самий час, технічна оснащеність гетьманської армії перебувала
в стагнації, що виключало запозичення й використання новішої літератури з
артилерійсько-інженерного профілю. Те ж саме стосується й фортифікаційної
літератури, оскільки цей фах, із утвердженням російської військової присутності
в другій половині XVII ст., став сферою діяльності російcьких фахівців і не був
пов'язаний із стратегічними інтересами гетьманату. Що ж до літератури з
військового мистецтва й права, то вона, безсумнівно будучи знайомою
старшинській еліті, не становила для неї першорядного інтересу. Взірці вояцької
доблесті й напучування для справного оволодіння рицарським ремеслом,
козацька аристократія традиційно черпала в історичних хроніках і багатій
проповідницькій літературі. Власне ж військовий фах, як свідчать кар'єрні долі
столітті //Вісник Книжкової палати. — 2011. — Вип.8. — С. 3-4.
1079 Білокінь С. Продукція цивільних друкарень XVIII століття, як вияв «пропащого часу» в історії України //Український археографічний щорічник. — К., 2013. — Вип.18. — С.796-802.
365
старшини у XVIII ст., вабив її набагато менше у порівнянні з цивільною
службою, на що недвозначно вказував і репертуар книжок, затребуваних
приватними бібліотеками.
Військова еліта козацької України, вочевидь, як і багато її європейських
сучасників виробили свою специфічну реакцію на ті зміни у характері війни,
котрі вже цілком змінили її обличчя в порівнянні з тими часами, коли козацтво
тільки-но розпочинало свій шлях, як вояцька спільнота. Багато в чому вона
співпадала із реакцією старої європейської аристократії на початок Мілітарної
революції, яка за висловом історика І.Шерер ґрунтувалася не стільки на
відрефлектованій тривозі очікуванні змін, котрі принесли нові воєнні технології,
скільки на пошуку точки опори в давноминулих традиціях, рицарському етосі й
чеснотах1080.
Як було продемонстровано вище, трансфер західних воєнних технологій і
знань мав у Гетьманщині обмежений характер. В умовах тяглих війн зі східними
арміями, козацька військова еліта вважала доречнішим покладатися на досвід
предків, сформований в специфічних умовах степової війни і практичні навички,
здобуті «в полі», аніж на систему інтелектуалізованої військової освіти й
зарубіжні трактати-порадники. Виняток становили збірки військового
адміністративного й дисциплінарного права, котре функціонувало у вигляді
«гетьманських артикулів», що були репліками річпосполитської традиції. Певні
зміни відбулися вже у XVIII ст., коли гетьманська армія була втягнута у війни із
західноєвропейськими арміями й певні тактичні й технічні новації почали
поширюватися під впливом зростаючої військової присутності Російської
імперії. Поступово розширювався обіг спеціальної військової літератури й навіть
з’являлися власні оригінальні тексти, створені в контексті спроб модернізації
козацького війська. Зацікавленість старшинської еліти у підготовці дітей до
військової та цивільної служи стимулювала інтерес до російських військових
освітніх закладів і навіть генерує проєкти створення «рицарських шкіл» в самій
1080 Sherer І. The Scrambl for Italy. Continuity and Change in the Italian Wars, 1494-1559. — Routledge, 2021. — Р. 133.
366
Гетьманщині. Однак ці новації не мали суттєвого впливу на збройну організацію
гетьманату, котрий вже втрачав свою політичну суб’єктність.
367
РОЗДІЛ 8. ВІЙСЬКОВІ РЕФОРМИ ГЕТЬМАНА
К. РОЗУМОВСЬКОГО 1750 — 1764 рр.
Після відновлення імператорським указом 1747 р. інституту гетьманства,
старшинська рада в Глухові в лютому 1750 р. заочно проголосила гетьманом
брата царського фаворита Олексія Розумовського Кирила. 22 червня 1750 р.
новообраний гетьман видав універсал до старшини, козаків та поспільства,
яким призначив “для порядочного в Малороссии в силе тамошних прав
правителства” генерального суддю Ф.Лисенка, генерального підскарбія
М.Скоропадського та генерального осавула П.Валькевича1081. Перші роки
правління Розумовського не продемонстрували наявності в нього чіткого
плану управління Гетьманщиною. Натомість, другий період гетьманської
каденції ознаменувалася набагато активнішою діяльністю, котра дістала в
історичній літературі назву «епохи реформ Розумовського» і спроб
“поміркованої модернізації Гетьманщини”1082.
Треба зазначити, що сам термін «реформи» в його класичному
значенні, що передбачає, певний системний задум кардинальних змін та
послідовність у його реалізації, можна застосувати до того, що відбувалося у
внутрішньому житті Гетьманщини з певними застереженнями. Як відомо,
перші спроби реорганізації владних інституцій, фінансової сфери, права та
армії, викликані змінами в політичному статусі української автономії, були
зроблені ще за часів правління гетьмана Д. Апостола 1083. Втім, в багатьох
1081 ЦДІАК України. — Ф.269. — Оп.1. — Спр.2. — Арк. 2-2 зв.
1082 Кононенко В. Модернізація Гетьманщини: проекти козацької адміністрації 1687-1764 рр. — К., 2017. — С.141-184.
1083 Горобець В. «Волимо царя східного...». Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. — К., 2007. — С. 414-420; Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. — К., 2004. — С.88-39, 233-251; Пришляк В. Козацький Гетьманат часів Данила Апостола: протиріччя між гетьманською та імперською системами влади //Соціум. Альманах соціальної історії. — К., 2010. — Вип.9 (2010). — С. 159-173.
368
випадках ці зміни були спрямовані не тільки на відновлення втрачених
функцій державного управління, але й подеколи в напрямку їх оновлення.
Зміни, впроваджувані Розумовським, справді диктувалися необхідністю
впорядкування й корегування державних інститутів, як-от у випадку судової
сфери, невідповідність якої потребам часу давно викликала нарікання в
козацьких урядовців. При цьому не до кінця зрозумілим залишається також
авторство багатьох новацій і ступінь участі в них самого Розумовського.
Серйозну проблему становила необізнаність гетьмана із політичними та
адміністративними реаліями Гетьманщини, адже Розумовський залишив
Україну, будучи сином простого козака. Судити про військові таланти, чи
принаймні, схильності до військової справи Розумовського теж достатньо
важко. Імперські військові звання й посади гетьман почав отримувати після
придворних і академічних. 1748 р. його було пожалувано підполковником
лейб-гвардії Ізмайловського полку й генерал-адьютантом, а чин дійсного
генерал-фельдмаршала він дістав уже після зречення гетьманства.
Повідомлення, залишені сучасниками, не виявляли в гетьмані жодних
спеціальних зацікавлень військовими питаннями, що однак не дивно.
Відсутність військових талантів, з погляду тогочасних критеріїв, не була
вадою тогочасних вельмож, навіть тих із них, котрі прагнули відзначитися
воєнній царині. Ревне служіння престолу могло втілюватися не лише в
перебуванні у війську, на бойовищах і штурмах фортець, але й участі в
численних нарадах, комісіях і розробці реформаторських проєктів.
Відстоювання адміністративного суверенітету України гетьманом,
котрий асоціювався в політичній свідомості суспільства з “правами й
вольностями” Війська Запорозького, цілком узгоджувалося з намірами
генеральної старшини щодо інституційного зміцнення Гетьманщини. 16
жовтня 1749 р. іменним імператорським указом Сенату було велено “Малую
Россию по всем делам ведать”1084 в Іноземній колегії, після чого наступного
