З фотографій особистого життя Бандери випливає, що він з’являвся між люди як добрий батько та чоловік[1681]. Цей імідж узгоджується зі спогадами Слави Стецько й Василя Шуліка. Стецько зауважує, що Бандера був Провідником і «такою великою людиною, що про нього нелегко говорити». Спогади Стецька структуровані явно пропагандистським чином і написані з метою «вихваляти мудрість і силу» Провідника, проте в нашому короткому аналізі особистості Бандери потрібно враховувати і їх. Завдяки таким свідченням ми зможемо зрозуміти, як Бандеру сприймали члени його руху і як він насправді поводився у близькому колі своїх однодумців і друзів. За словами Стецька, Бандера був дуже гарним батьком; він дбав і про свою родину, і про друзів. Він любив сміятися і часто жартував. Він також захоплювався фотографією, любив походи і катання на лижах[1682].
Вдова Бандери, Ярослава, розповідала після його смерті, що він дуже любив своїх дітей, а діти любили його. «Хоча я вдома часто плакала і сумувала, мій чоловік любив веселощі», — стверджувала вона. «Він міг гратися з нашими дітьми, як дитина». До членів своєї організації Бандера ставився зі співчутливою увагою; хвороба соратника могла його засмутити[1683]. Дмитро Миськів, який дружив з сім’єю Бандери приблизно з 1954 р. постійно перевідував їх на вихідні та свята (іл. 192—193), також згадував, що Бандера мав гарні стосунки зі своїми дітьми і дружиною і що він був дуже релігійним. Щонеділі вони завжди ходили до церкви, й тільки після цього вирушали на тривалу пішу прогулянку[1684].
Цікавими свідченнями, хоча і суперечливими, є спогади Василя Шушка, одного з охоронців Бандери. Як і Стецько, Шушко вважав Бандеру своїм Провідником, героєм і батьком. Тому в його мемуарах немає інформації, яка б суперечила образу Провідника. Шушко зайшов так далеко, що приписав Бандері непритаманні його натурі якості: наприклад, повагу до політичних опонентів, зовсім не враховуючи того факту, що Бандера кількох з них наказав убити. Утім, попри заангажований характер мемуарів Шушка, вони також варті уваги. За словами Шушка, Бандера любив займатися спортом і заохочував до цього своїх друзів і прибічників, оскільки хотів мати сильний і здоровий колектив. Він любив плавати, кататися на лижах і бігати підтюпцем. Одного разу під час таких тренувань Бандера звернувся до Шушка зі словами: «Василю, ми повинні бути здоровими, тому що Україні потрібні люди зі здоровим тілом і духом». Як і Стецько, Шушко також стверджував, що Бандера був гарним батьком і мав гармонійне сімейне життя. На доказ своїх слів він пригадав, як Бандера одного разу подарував квіти на день народження своєї доньки Наталі, хоча Ярослава того разу чомусь відмовилася відзначати це свято. Шушко зізнався, що під час відрядження він і Бандера лише одного разу зупинялися в готелі. Зазвичай вони, щоб заощадити кошти організації, спали в наметі або в квартирі члена ОУН[1685].
Після загибелі чоловіка Ярослава з трьома дітьми переїхала до Торонто. Це стало можливим завдяки фінансовій допомозі фонду 34 ОУН, на кошти якого для родини Бандери купили будинок. Наталка Бандера вийшла заміж за члена ОУН(б) Андрія Куцана і з 1970 р. жила з ним у Мюнхені до самої своєї смерті 1985 р.[1686] Сестер Бандери, Марту й Оксану, 1942 р. депортували до Красноярського краю, де вони згодом працювали у різних колгоспах. Третю сестру, Володимиру, заарештували й засудили до 10 років позбавлення волі та вигнання; 1946-го її депортували у Казахстан. За даними МДБ, підпілля ОУН-УПА надавало сестрам Бандери фінансову допомогу. 1953 р., після смерті Сталіна, Марта та Оксана перебували два місяці у Москві. За словами Арсенича, МДБ запропонувало їм залишитися в Москві — в обмін на їхнє радіозвернення до партизанів ОУН-УПА із закликом залишити підпілля. Сестри, очевидно, від цієї пропозиції відмовилися, і їх повернули на колишнє місце проживання. Після свого звільнення (1956р.) Володимира повернулася в Україну. Марту й Оксану офіційно звільнили 1960 р., але до України їм повернутися не дозволили. Весь наступний період вони працювали на будівництві, вирубці лісу та у колгоспах, переїжджаючи що два-три місяці на нове місце. Марта так і померла в Красноярському краї (1982 р.), а Оксана повернулася в Україну (в серпні 1989р.) і надалі поселилася у своєї сестри Володимири. Однак дозвіл на постійне проживання в Україні вона отримала аж 1991р., після розпаду СРСР[1687].
Світогляд Бандери в повоєнний час
Після закінчення Другої світової Бандера опублікував низку статей і дав також кілька інтерв’ю, які транслювали по радіо чи публікували в газетах, а після його смерті були перевидані 34 ОУН окремим виданням[1688]. І надалі працюючи над втіленням «Української національної революції» та покладаючи надії на Третю світову, Бандера відвідував українські громади Австрії, Бельгії, Канади, Великої Британії, Нідерландів, Італії та Іспанії. Під час своїх візитів Бандера виступав з промовами, у яких закликав українських емігрантів не припиняти свою антирадянську діяльність і, продовжуючи «боротьбу за свободу», підтримувати «український визвольний рух». У всіх своїх статтях, інтерв’ю і промовах Бандера або ігнорував, або заперечував злочини, які ОУН(б) і УПА скоювали у воєнний або післявоєнний час. Свої статті Бандера писав в урочистій, одноманітній та патетичній манері, яка нагадує тексти радянських офіційних осіб, хоч він використовував лексику, притаманну представникам крайнього правого спектру. Його основними темами були «звільнення» і «боротьба за незалежність». Усі інші питання, зокрема й процвітання цілих народів та людська гідність, були підпорядковані цим «благородним» концепціям.
Ранні повоєнні твори Бандери не дуже різнилися з ідеологією ОУН(б) 1940—1941 рр., коли він, по суті, визначав лінію поглядів ОУН(б).
Після війни Бандера уникав деяких слів і виразів, популярних 1941р., але пропагував ті самі цінності: культ війни і героїчну смерть. Як і до вторгнення Німеччини до СРСР, він наголошував на контролі над масами, без підтримки яких досягнення націоналістичних цілей було неможливим. У листі до Шухевича у листопаді 1945 р. Бандера писав: «Наша боротьба — це насамперед боротьба за душу людини, за маси, за доступ до них і вплив на них»[1689].
Перша післявоєнна стаття Бандери (під псевдонімом С. Сірий) з’явилася у січні 1946 р. в газеті «Визвольна політика». В цій статті Бандера висловив бажання продовжити революцію, яка зазнала невдачі влітку 1941р., але у своїх міркуваннях він використав нову риторику. Зокрема, він уникав антисемітських і фашистських висловів, але зберіг прихильність до інших утльтранаціоналістичних та крайніх правих поглядів. Як і в згаданому листі до Шухевича, у цій статті Бандера зосередився на питанні мобілізації мас, які для нього були інструментом у досягненні своєї священної мети: «У нашій боротьбі маса — це важливий фактор, як збірнота одиниць, її приєднуємо і гуртуємо»[1690].
У статті «До засад нашої визвольної політики» (листопад 1946р.) Бандера повернувся до ідеї «Української національної революції» 1941р. Він почав із заяви: «Українська національна революція — це боротьба за саме життя і волю народу та людини». На відміну від публікацій 1941р., у цій статті Бандера вже не називав євреїв і поляків ворогами. Багатьох з них убили під час війни або згодом депортували, і, зрештою, представники цих національностей уже не були для нього, як і для інших націоналістів, проблемою. Він також трансформував характер своєї лексики відповідно до умов початку «холодної війни» і замінив поняття «єврейський більшовизм» на «московсько-більшовицький імперіялізм». Проте він залишив незмінним ультранаціоналістичне і популістське ядро своєї аргументації: «Це боротьба проти московсько-більшовицького імперіалізму, який прямує до панування над усім світом і з тією метою поневолює, визискує і нівечить народи та людину»[1691].
Більшовизм і комунізм були для Бандери тим самим, що й російський імперіалізм і націоналізм: «Зате російський народ зв’язав свою долю з большевизмом. Вирішальним у тому був російський національний імперіялізм, що ввійшов у кров цілого російського народу, а не симпатії до самого большевизму»[1692]. В іншій статті він писав: «Комунізм — це тепер найважливіша форма закаптуреного [прихованого] московського імперіалізму»[1693]. Бандера знову планував здійснити революцію проти СРСР, тому прагнув залучити до цього процесу інші націоналістичні рухи, що нагадувало концепцію всенародної революції 1940—1941 рр., за можливої участі в ній багатьох крайніх рухів. 1946 р. Бандера писав: «Ставимо знак рівняння між українською революцією і визволенням усіх поневолених більшовизмом народів»[1694]. Задля цієї мети 34ОУН прагнули мобілізувати маси не тільки в Україні, айв інших республіках СРСР. Всенародна революція почнеться, «якщо у свідомості мас усіх [революційних] народів буде розуміння, що боротьба кожного іншого народу — це боротьба спільна, а тим самим і його власна…»[1695].
У праці «Слово до Українських Націоналістів-Революціонерів за кордоном», яка мала розповсюджуватися 1948 р. в Західній Україні, Бандера недвозначно заперечував, що ОУН(б) симпатизувала нацистській Німеччині в 1941р.: «Дехто закидає [ОУН(б)], що під час Акту 30 червня 1941 року були вжиті фрази і жести приязного супроти Німеччини тону. В цій справі пора сказати одверте слово, бо наша правда ясна і чиста, і треба припинити фальшиве змальовування дійсности. Ми обстоюємо завсіди незалежність української політики, яка керується тільки українською рацією, а не кокетуванням (безуспішним!) із сторонніми силами»[1696].
У тій самій статті Бандера не згадав кількох фактів, розголошення яких могло скомпрометувати його рух. Бандера визнавав, що інтереси ОУН(б) збігалися з німецькими, але не згадав, що 1941р. Стецько надсилав листи лідерам фашистських держав, а ОУН(б) у цей час розраховувала, що її держава стане частиною «Нової Європи». У його апологетичному наративі не згадувався той факт, що 1941р. програма українських націоналістів з багатьох важливих питань дуже нагадувала програму нацистів: зокрема, обидві сторони були зацікавлені у знищенні українських євреїв (вони вважали їх комуністами, паразитами і чужинецькою расою)[1697]. У тій же брошурі Бандера закликав українських повстанців і далі вести боротьбу, а пересічних українців — жертвувати своїм життям: «На всіх відтинках національної боротьби, в усіх її формах українська нація поклала гекатомби жертв, найкращих своїх дітей. Але не даремно. Вони [принесені в жертву українці] досі змогли оборонити дух української нації…»[1698] Він закликав людей боротися і вмирати — попри те що ОУН-УПА були набагато слабкішими від свого супротивника та, вочевидь, і не могли перемогти СРСР (бо мали, як мінімум, проблеми зі зброєю, спорядженням, санітарним забезпеченням та ін.). Це вказує на те, що Провідник не цінував людського життя і вважав жителів Україні засобом для досягнення своєї священної мети.
