Росія сьогодні, як видається, іде шляхом своїх імперських попередників на кшталт Британії та Франції, які продовжували плекати ностальгію за своїми імперіями довгий час після того, як їх втратили. Розпад Радянського Союзу залишив у російських еліт гіркоту від втрати їхнього статусу імперії та супердержави, живлячи ілюзії, що те, що сталося — просто нещасний випадок, зумовлений злою волею Заходу або політиками на кшталт Михайла Горбачова чи Бориса Єльцина, які по-дурному гризлися за владу. З такими поглядами на кінець Радянського Союзу важко втриматися від спокуси переписати та виправити історію.
Російсько-український конфлікт також висунув на перший план ще одне важливе питання з історичним корінням: незавершений процес будівництва російської та української націй. Анексія Криму Росією та пропаганда, призначена для виправдання російської агресії на Донбасі, проходили під гаслом захисту прав етнічних росіян і російськомовних мешканців України в цілому. Прирівнювання російської мови не тільки до російської культури, а й до російської національності є важливим аспектом світогляду багатьох російських добровольців, які прийшли на Донбас. Однією з проблем такої інтерпретації російськості було те, що в той час як росіяни становлять етнічну більшість у Криму та великі меншини в частинах Донбасу, більшість населення проектованої «Новоросії» становлять етнічні українці, для яких ототожнення національності з мовою є більше ніж проблематичним. Хоча російська пропаганда зверталася до багатьох етнічних українців, більшість із них відмовлялися ідентифікувати себе з Росією чи російським етносом, навіть якщо продовжували використовувати російську мову. Це було однією з головних причин невдачі проекту «Новоросія», що стало цілковитою несподіванкою для його авторів.
Погляд на українців як на складову російського народу бере початок в основоположному міфі про Київ як «матір російських міст». «Синопсис» 1674 року, перший друкований «підручник» російської історії, складений київськими ченцями, які шукали покровительства московських царів, уперше широко розповсюдив міф Києва як колиски російської держави й народності в Росії. Протягом більшої частини імперського періоду українців розглядали як малоросів — цей погляд дозволяв існування української народної культури й розмовної мови, але не високу культуру або сучасну літературу. Визнання українців самостійною нацією в період після революції 1917 року кинуло виклик цьому погляду. Агресія 2014 року, підтримана ідеологією «російського світу», пропонує українцям повернення назад у порівнянні з радянськими практиками. Національне будівництво в задуманій «Новоросії» не передбачає місця для окремого українського етносу в рамках ширшої російської нації. Навряд чи це недогляд або крайнощі, народжені в розпал битви. Менш ніж за рік до анексії Криму сам Володимир Путін виступив з офіційною заявою, стверджуючи, що росіяни й українці — один і той самий народ. Це твердження він повторив і в промові, виголошеній 18 березня 2015 року, з нагоди першої річниці анексії Криму.
З моменту розпаду СРСР частина будівничих нової російської нації переключили свою увагу на формування єдиної і неподільної російської нації й об’єднання східних слов’ян на основі російської мови та культури. Україна стала першим полігоном для цієї моделі за межами Російської Федерації.
Нова модель російської самосвідомості, яка підкреслює неподільність великої російської нації, тісно пов’язаної з російською мовою та культурою, стала викликом для українського проекту національного будівництва. З самих початків XIX століття цей проект ставив у центр українську мову та культуру, але разом із тим дозволяв і використання інших мов та культур, про що свідчать, наприклад, написані російською мовою твори Тараса Шевченка, якого багато хто вважає духовним засновником української нації. Двомовність і мультикультуралізм стали нормою в пострадянській Україні, поширивши належність до української нації на людей різних етнічних та релігійних груп. Це безпосередньо вплинуло на хід російсько-українського конфлікту. Всупереч очікуванням Кремля, агресія Росії не змогла мобілізувати підтримку етнічних росіян за межами територій, безпосередньо контрольованих російською армією — Криму та частин Донбасу, захоплених російськими найманцями й підтриманими Росією бойовиками.
Згідно з даними, наданими поважним Київським міжнародним інститутом соціології, з росіян, які становлять 17% населення України, лише 5% ідентифікують себе як виключно росіян: решта вважають себе і росіянами, і українцями в той самий час. Навіть ті, хто вважав себе виключно росіянами, часто виступали проти втручання Росії в українські справи, відмовляючись асоціювати себе з режимом Путіна. «Моя батьківщина — Україна. Моя рідна мова — російська. І я хотіла б, щоб мене рятував Пушкін. І позбавив від горя та хвилювань теж Пушкін. Пушкін, а не Путін», — написала одна з київських росіянок на своїй сторінці у Facebook. Ідеологія «російського світу», що поєднує російський націоналізм з російським православ’ям і пропагується Москвою та підтриманими Росією сепаратистами як альтернатива проєвропейському вибору майданівських протестувальників, допомогла зміцнити українсько-єврейський проєвропейський альянс, що розвивався в Україні з 1991 року. «Я вже давно казав, що союз між українцями та євреями є запорукою нашого спільного майбутнього», — написав один промайданівський активіст на своїй сторінці у Facebook.
Історія залишила Україну об’єднаною в одній державі, але розділеною за численними регіональними лініями, що повторюють культурні й політичні кордони минулого. Кордон між лісостепами Центральної України та південними степами став прозорою межею між переважно сільськогосподарськими районами півночі та міськими центрами в багатих на корисні копалини степах півдня. Кордон між західним та східним християнством, після того як у XVII столітті сягнув Дніпра, відступив до Галичини й тепер нагадує кордон між імперіями Габсбур-гів та Романових до Першої світової війни. У межах колишніх володінь Габсбургів Галичина відрізнялася від Закарпаття, що в основному перебувало під угорським правлінням, та колишньої молдовської провінції Буковини. У межах колишньої Російської імперії Волинь, яка перебувала під владою Польщі в міжвоєнний період, відрізняється від Поділля, яке залишилося під радянською владою протягом більшої частини XX століття. Існує також різниця між землями на правому березі Дніпра, які перебували під польським правлінням і Лівобережжям, яке було територією козацької Гетьманщини, як і між козацькими землями й територіями, колонізованими в основному за часів Російської імперії у XVIII—XIX столітті. Межі цих земель також служать лінією між українцями, яким більш комфортно говорити українською, і тими, хто віддає перевагу в повсякденному спілкуванні російській мові.
Насправді український регіоналізм є ще більш складним, ніж поданий вище опис. Існують також відмінності між старими козацькими землями Гетьманщини та Слобідської України, в той час як південноукраїнська Миколаївська область істотно відрізняється за етнічним складом, мовою та поведінкою на виборах від Криму, що був приєднаний до України лише 1954 року. Але, незважаючи на всі ці відмінності, регіони України тримаються разом, бо всі вищезазначені кордони, які відокремлювали їх у минулому, сьогодні було б майже неможливо віднайти або відновити. У наші дні можна натомість побачити мозаїку мовних, культурних, економічних і політичних перехідних зон, які пов’язують різні регіони один з одним і тримають країну разом. На практиці не існує легко впізнаваної культурної межі, яка відокремлює Крим від сусідніх регіонів півдня України або Донбас від решти східних регіонів. Жоден з історичних регіонів не показав сильного бажання вийти зі складу України й жодним місцевим елітам не вдалося мобілізувати населення на підтримку відокремлення. Така мобілізація відбулася в Криму та на Донбасі, але виключно внаслідок російської анексії або інтервенції.
Символічне прощання з радянським минулим — знесення пам’ятників Леніну, загальною кількістю понад 500 — стало своєрідною візитною карткою Революції Гідності. Серед анти-київських бойовиків на Донбасі було багато захисників старих радянських цінностей. Але російські найманці й добровольці принесли в регіон всеосяжну ідею іншого роду. Як і найбільш відомий з російських командирів, Ігор Гіркін, вони прийшли на Донбас захищати цінності «російського світу» від зазіхань Заходу. У цьому контексті вони бачили Україну полем бою між, з одного боку, декадентськими західними цінностями, у тому числі демократією, особистими свободами, правами людини і особливо правами сексуальних меншин, та традиційними російськими цінностями — з іншого. За цією логікою, західна пропаганда нібито просто заплутала розуми українців. А росіяни намагалися донести їм правду.
Ця інтерпретація конфлікту має глибоке коріння у російській культурі та інтелектуальній традиції. Хоча важко уявити сучасну російську історію без участі Росії в європейській культурі, правильно й те, що протягом багатьох століть Росія була відрізана від Заходу або вступала в конфронтацію з країнами Центральної та Східної Європи. Який набір історичних досвідів найкраще визначає непрості стосунки Росії із Заходом? В одвічній російській інтелектуальній дискусії між західниками і слов’янофілами, яка почалася на початку XIX століття і протиставляла образ Росії як частини Європи образу Росії як окремої цивілізації зі світовою місією, нащадки слов’янофілів та антизахідників наразі є переможцями.
Що стосується України, її прагнення до незалежності завжди мало європейську орієнтацію. Вона ввібрала в себе досвід України як країни, розташованої на вододілі Схід-Захід між православ’ям та католицизмом, центральноєвропейською та євразійською імперіями й політичними та соціальними практиками, які вони з собою приносили. Це місце на кордоні кількох культурних просторів допомогло зробити Україну контактною зоною, в якій українці різних віросповідань змогли навчитися співіснувати. Воно також допомогло створити регіональні поділи, які експлуатуються учасниками сучасного конфлікту. Україна завжди була відома (й останнім часом це особливо схвалювалося) культурною гібридністю свого суспільства, але наскільки довго нація може нести цю гібридність і залишатися єдиною перед обличчям гібридної війни — є одним із важливих питань, що наразі вирішується у конфлікті між Росією та Україною.
