Всі промови і праці Бандери були присвячені «звільненню», «свободі» й «незалежності», однак він не обходив стороною і інші політичні теми, пов’язані з СРСР, Третьою світовою та ядерною зброєю. У його стилістиці поєднувалися кондовий радянський офіціоз та фанатизм крайнього правого штабу; з Бандери проглядав футурист і фашист, натхненний революційним ентузіазмом. Життєвою метою Бандери було «звільнення» України. Для її досягнення він був готовий пожертвувати добробутом і щастям цілих народів. Усі злодіяння, скоєні у воєнний і післявоєнний час, він замовчував або приховував, оскільки вважав, що для досягнення своєї мети українські націоналісти мали право убивати тисячі мирних мешканців. З його публікацій та виловлювань ясно, що до людей, убитих в ім’я «звільнення» чи «незалежності», він не мав жодного співчуття. Себе, ОУН і УПА Бандера подавав за жертви нацистської Німеччини й СРСР, створюючи таким чином єдину для себе можливість й надалі продовжувати боротьбу за незалежність. Визнання злочинів, скоєних його рухом, і нагадування про широкомасштабну фашизацію ОУН могли скомпрометувати не тільки його самого і представників емігрантських кіл, а й власне саму ідею «визволення» і «незалежності».
Сташинський. Оберлендер. Ліпольц
Убивство Бандери
МДБ (з 1954 року — КДБ) декілька разів намагалося викрасти чи убити Бандеру[1721]. У повоєнній Німеччині та Австрії арешти (інколи — вбивства) українців, пов’язаних з націоналістичним підпіллям, були звичним явищем. 1946 р. у Празі затримали члена ОУН(б) Володимира Горбового, адвоката Бандери на судових процесах у Варшаві та Львові. Спочатку його допитували в Польщі, а потім — у СРСР. На допитах його били й знущалися з нього, а згодом відправили на 25 років до ГУЛАГу[1722]. 26 серпня 1947 р. у Відні заарештували українського патріота Вільгельма фон Габсбурга, який після війни допомагав оунівцям налагоджувати контакти з союзниками. Його засудили до 25 років в’язниці, але за рік після арешту він помер від туберкульозу (точніше, через ненадання медичної допомоги у жахливих умовах радянської тюрми)[1723].
Згідно з історіографією ОУН(б), першу спробу вбити Бандеру планував 1947 р. Ярослав Мороз. Він хотів подати справу таким чином, щоб вбивцями Бандери вважали його ворогів із емігрантського середовища[1724]. Хоча історіографи ОУН(б) не згадують про це, Мороз був кур’єром ОУН(б); 1946 р. його завербувало МДБ[1725]. Пізніше, приїхавши до Мюнхена у червні 1947 р. з наміром вбити Бандеру, він сам став жертвою СБ ОУН. За історіографією ОУН(б), наступний замах підготував Володимир Стель-мащук, якого в оунівських джерелах називають польським агентом МДБ і капітаном Армії Крайової. СБ розкрила ці плани, і Стельмащук не зміг убити Бандеру[1726]. Можливо, він прибув у Баварію без наміру вбити Бандеру, а щоб викрасти його чи проникнути в 34 ОУН. Як і Мороза, Стельмащука вбила СБ (у травні 1949 р.)[1727]. 1950 р. ОУН(б) вдалося встановити, що у Празі два агенти готують замах на Бандеру. Провідник вчасно зник, а його родина переїхала до табору DPs у Міттенвальді. Ще двох агентів, які 1952 р. прибули до Мюнхена зі Східного Берліна з наміром вбити Бандеру, заарештували західні спецслужби; за два роки цих осіб звільнили[1728]. 1953 р. в Мюнхен прибув агент Степан Ліпольц, який згодом проник у 34 ОУН[1729]. А 1955р. Бандера отримав листа з Відня, в якому його попередили, що КДБ (у Східному Берліні) планує на нього замах[1730].
Вдала спроба замаху сталася 15 жовтня 1959р. Близько 13:00 у двір будівлі на Крайтмайрштрасе, 7, в’їхала машина. У цей час Ярослава Бандера засмагала на балконі своєї квартири. Вона почула наближення автомобіля, подивилася із балкона вниз і вирішила, що це під’їхав її чоловік. Мелах Гамзе, який мешкав у квартирі на першому поверсі, почув, як хтось крикнув і впав на підлогу. Відчинивши двері, він виявив, що на підлозі лежить Стефан Попель, його сусід з третього поверху. Бандера лежав, притулившись головою до стіни, між квартирою Гамзе і квартирою навпроти, з його рота і носа стікала кров. Він задихався, марно намагаючись щось промовити. У цей час на сходовий майданчик вийшла Магдалена Вінкельманн, служниця родини Вайнерів; вона відчинила двері, почувши, як хтось важко дихає. Вона почула, як Бандера ледь промовив: «Ui» — це були його останні слова у цьому житті. Мелах і Хая Гамзе покликали Ярославу, яка відразу спустилася до них. Мелах Гамзе викликав карету швидкої, яка о 13:20 відвезла Бандеру до лікарні; дорогою Провідник помер[1731]. Вже у лікарні в наплічній кобурі Бандери знайшли пістолет[1732].
До приїзду швидкої Ярослава зателефонувала у відділення 34 ОУН на Цепелінштрасе, 67. Відразу приїхали Бенцаль, Кашуба і Ленкавський. Наталя розповіла їм, що батька відвезли до лікарні. Про подробиці події Кашуба й Ленкавський поговорили з Мелахом і Хаєю Гамзе. Пізніше у своїх розповідях ці оунівці завжди називали Гамзе «єврейською родиною»[1733]. 4отири місяці потому, під час розслідування загибелі Бандери, Кашуба та Ярослава не уникали можливості наголосити, що обидві родини, які знайшли Бандеру на сходовому майданчику, були «єврейськими»[1734]. За словами Ярослави, до війни Гамзе жили у Вільно, а 1955 р. перебралися до Мюнхена з Ізраїлю. З родиною Бандери вони мали гарні стосунки. Синові подружжя Гамзе Наталя давала приватні уроки. Родина Вайнерів (інші сусіди) приїхали до Мюнхена з Бельгії або Ізраїлю[1735].
Українським націоналістам не давав спокою той факт, що обидві родини, які знайшли смертельно пораненого Бандеру, були єврейські. Із протоколів Української комісії з розслідування обставин смерті Бандери стає зрозуміло, що допитані українці (члени ОУН і АБН) пов’язували загибель Бандери з євреями — мабуть, тому, що в українському середовищі все ще панував стереотип «єврейського більшовизму». Навіть про українських емігрантів, які підтримували стосунки з євреями, члени 34 ОУН висловлювалися погано та виявляли своє невдоволення, зокрема в тому, що були проти роботи таких людей у газеті ОУН(б)[1736].
Після смерті Бандери його родичі і представники ЗЧОУН запідозрили (або наполягали на тому, зі слів Стецька), що Провідник не помер своєю смертю, і вимагали розтину, за висновками якого 19 жовтня оголосили, що Бандера помер унаслідок отруєння ціанистим калієм. Лікар Лавес, який здійснював розтин за участю інших лікарів, визначив причину смерті за гірким запахом мигдалевої олії, що точився з мозку, та слідами ціаніду в шлунку[1737].
До розслідування загибелі Бандери долучились: Баварська поліція, спеціально створена Українська комісія, яка складалася із п’яти членів ЗЧОУН, і приватні слідчі з Йоркширської детективної агенції, винайняті ЗЧОУН. Усі вони дійшли висновку, що Бандера отруївся чимось, що містило ціанід, або безпосередньо перед смертю ціанід потрапив до його рота за допомогою зовнішньої сили. Інша версія полягала в тому, що він проковтнув отруту, щоб накласти на себе руки. За цих обставин ніхто не міг з’ясувати, як саме ціанід потрапив в організм Бандери і чи зробила це «ворожа рука» (а так припускали в ЗЧОУН та інших українських організаціях). Не відкидав такої версії і офіцер баварської поліції Адріан Фухс, який розслідував цю справу, хоча імовірнішою він вважав версію самогубства (українські емігранти такий перебіг подій не вважали ймовірним). Слідчі Йоркширської детективної агенції дійшли висновку, що Бандеру убили, але вони не змогли з’ясувати, як саме[1738].
У день вбивства Бандера та Євгенія Мак близько полудня виїхали машиною з будівлі ЗЧОУН на Цепелінштрасе. Приїхавши на ринок, Бандера купив по одному ящику винограду та слив і невеликий кошик помідорів. Після цього він відвіз Мак назад до штаб-квартири, а сам поїхав додому на обід, відмовившись від послуг охоронця, якого Мак запропонувала йому викликати[1739]. Напередодні, о 7:40 ранку, охоронець, який зазвичай перебував з Бандерою упродовж дня, прибув до будинку на мопеді й далі супроводжував Бандеру за кермом автомобіля. Спочатку вони відвезли до школи сина Бандери та його друга, а потім поїхали до штаб-квартири. Бандера планував, що весь цей тиждень він обідатиме у їдальні організації. У розкладі роботи співробітників служби безпеки він зазначив, що в обідній час охорона йому не потрібна[1740].
Між 12:00 і 12:30 Бандера з’їв у приміщенні ринку шматочок яблука і половину сливи (згодом поліція відкинула вірогідність того, що отрута потрапила в його шлунок із цими фруктами, оскільки з іншими людьми, які зробили те саме, нічого поганого не сталося)[1741]. За день до загибелі Бандера зустрічався з двома чиновниками BND за обідом у ресторані Ewige Lampe[1742]-. Секретний характер цієї зустрічі не дозволив поліції з’ясувати, хто були ці люди. Проте поліція відкинула ймовірність того, що Бандеру отруїли під час обіду, оскільки ціанід вбиває миттєво. Водночас припускали, що Бандера міг проковтнути ціанід у капсулі, яка повільно розчиняється. Втім, на підтримку цієї версії не було ніяких доказів. Слідчий Фухс вважав, що версія самогубства була найвірогіднішою (через конфлікт з дружиною з приводу ймовірного роману зі служницею сусідів)[1743].
У СРСР убивство Бандери одразу ж пов’язали з Теодором Оберлен-дером, федеральним міністром у справах біженців, переселенців та осіб, які постраждали від війни. 21 жовтня 1959 р. в газетах «Радянська Україна» (а через день — у «Комсомольській правді») натякнули, що Оберлендер убив Бандеру, бо той надто багато знав про роль міністра у Львівських погромах 1941р.[1744] У травні 1960р. агент КДБ Стефан Ліпольц намагався переконати журналіста Гьоста фон Ікскюля та мюнхенську поліцію в тому, що Бандеру вбив член 34ОУН Дмитро Миськів. Ліпольц жив у Мюнхені у 1953—1956 рр. Він володів рестораном Stephansklause, який регулярно відвідували діячі 34 ОУН, а також був агентом КДБ, що шпигував за українськими емігрантами. Фон Ікскюль жив у Гамбурзі і працював на Die Welt. У своїй авторській колонці він інколи друкував матеріали про українських націоналістів[1745]. Фон Ікскюль повідомив поліції про припущення Ліпольца, але, оскільки Миськіва не було в Мюнхені в день вбивства Бандери, на його версію поліція не звернула уваги[1746].
1956 р. ЦРУ заарештувало в Мюнхені Костянтина Капустинського, агента КДБ. Після дев’яти місяців слідства його передали німецькій владі, яка покарала того 15 місяцями позбавлення волі. Вийшовши на свободу, Капустинський прагнув розірвати свої стосунки з КДБ, але врешті-решт, шляхом психологічного тиску та шантажу, його знову завербували. Згідно з джерелами ОУН(б), Капустинський перейшов на Захід у травні 1960 р. і повідомив німецькій поліції інформацію про те, хто вбив Бандеру, але версія Капустинського не вплинула на перебіг справи, хоча вона анітрохи, як потім з’ясувалося, не розходилася з реальними фактами[1747]. 8 жовтня 1960 р. поліція Баварії повідомила 34 ОУН про припинення розслідування; даних, які вказували на справжнього отруйника Бандери, знайти не вдалося[1748].
Ситуація змінилася 12 серпня 1961р. Цього дня до будівлі поліцейської дільниці на Темпельхофер-Дамм у Західному Берліні увійшов Богдан Сташинський (іл. 195). Привабливий 30-річний чоловік, вимову якого відрізняв східноєвропейський акцент, повідомив поліції, що він радянський розвідник і йому потрібно поговорити з американцями. За 45 хвилин Сташинського з дружиною забрав із собою співробітник американських спецслужб. Наступного дня Богдана доправили до Франкфурта-на-Майні. Його поселили у житловому районі, облаштованому для співробітників ЦРУ та американської армії. Допитавши Сташинського кілька разів, американці передали його німецькій владі. Спочатку ЦРУ, а потім BND і західнонімецькій поліції Сташинський розповів подробиці вбивств, які він здійснив (12 жовтня 1957 р. він убив у Мюнхені лідера ОУН(з) Лева Ребета, а через два роки в тому самому місті убив Бандеру). Він також пояснив, чому вирішив здатися поліції Західного Берліна. Його історія здавалася такою неймовірною, що йому довелося докласти чимало зусиль, щоби слідчі, а потім і суд у неї повірили[1749].
