Втеча Сташинського зі Східного Берліна поставила КДБ і КПРС в дуже незручне становище. 13 жовтня 1961р. прес-служба уряду НДР влаштувала у Східному Берліні міжнародну прес-конференцію за участі Стефана Ліпольца (іл.203). Присутнім 130 журналістам надали повний звіт про те, хто, як і навіщо вбив Степана Бандеру, а Ліпольц навіть дав інтерв’ю московському радіо[1765]. Прес-конференцію відкрив Курт Блеха, керівник прес-служби голови Ради міністрів НДР, який повідомив присутнім, що «безпосереднім наступником нацистської розвідки є Боннська розвідка [BND]». Потім він відрекомендував Ліпольца — людину, якій попри «переслідування та погрози вбивством Боннської розвідки», вдалося врятуватися втечею в Східну Німеччину[1766]. Коли Блеха закінчив, Герхард Кель, підполковник Міністерства державної безпеки Східної Німеччини (M/S), відомої як «Штазі» (Stasi), заявив, що його колега (Блеха) мав рацію, коли назвав розвідку ФРН безпосередньою правонаступницею нацистської розвідки. Далі Кель розповів про ОУН і її лідера, «відомого бандита і масового вбивцю Бандеру», та пояснив, що Бандеру вбили не «через його злочини, а для запобігання розголосу свідчень про злочини кривавого генерала Гелена і його сучасної розвідки»[1767].
Під кінець вступних промов слово надали Ліпольцу, який відкрив публіці деталі своєї біографії. Він розповів, що народився на Волині в с. Олександрівка. Під час Другої світової він працював на абвер, а у 1945—1952 рр. перебував у радянському полоні. 1953 р. переїхав до Мюнхена, де придбав ресторан Stephansklause, який з часом уподобали українські емігранти. Ліпольц заявив, що член ЗЧОУН Ярослав Сулима, який працював на BND, 1955 р. відрекомендував його агенту BND Петеру
Вандеру, знаному як «доктор Вебер» (ця людина й переконала його працювати на BND). Першим його завданням стало проникнення до лав 34 ОУН. 1957р. «доктор Вебер» дав йому білий порошок, яким він мав отруїти Бандеру. Ліпольц відповів, що він не може цього зробити, і запропонував передоручити це завдання члену 34 ОУН Миськіву, якому Бандера повністю довіряв. Побоюючись переслідувань BND, Ліпольц переїхав з Мюнхена до Австрії, де й дізнався, що Бандеру вбили. Після повернення Ліпольца до Мюнхена Миськів повідомив йому, що отруїти Бандеру його змусила BND. Після цього Ліпольц знову залишив Німеччину, але листувався з Миськівим, який, побоюючись, що BND його вб’є, також планував втекти з цієї країни. Упродовж якогось часу Ліпольц переховувався від BND у Норвегії та декількох інших європейських країнах, поки нарешті не знайшов безпеку в НДР. Потім він дізнався, що Миськів мертвий[1768]. Для журналістів ця історія могла б звучати переконливо, але вона нікого б не вразила, якби Ліпольц згадав, що з 12 по 16 жовтня 1959 р. Миськіва не було у Мюнхені. Насправді Миськіва не вбили, а він помер з природних причин у ніч з 26 на 27 березня 1960 р. Це сталося у його мюнхенській квартирі, де він, випивши підробленої горілки, кохався з Марією Кончак, яка була на 28 років молодша за нього та працювала у неофашистській газеті Бандери «Шлях перемоги»[1769].
17 листопада 1961р. канцлер ФРН Аденауер, виконуючи прохання президента Кеннеді, поінформував громадськість про те, що Сташинський, який утік у серпні того року зі Східного Берліна в Західний, є, відповідно до його зізнання у поліції, вбивцею Ребета та Бандери[1770]. Наступного дня Ліпольц повідомив пресі, що ніколи не чув про Сташинського і думає, що він має бути «платною ланкою», робота якої полягає в тому, щоб переконати громадськість у непричетності BND до вбивства Бандери[1771].
Полеміка, яка спалахнула між ФРН та НДР щодо обставин убивства Бандери, від самого початку була частиною радянської пропагандистської кампанії, спрямованої проти міністра західнонімецького уряду Теодора Оберлендера (іл.202). У двадцятих роках Оберлендер вивчав сільськогосподарські науки і працював за цією спеціальністю в декількох німецьких університетах та інститутах. 1933р. він вступив до NSDAP і надалі поєднував свою наукову діяльність з участю у партійно-політичному житті країни. 1941р. Оберлендер став одним із німецьких офіцерів, які служили в батальйоні «Нахтігаль». Цей факт у НДР та у кількох інших державах-сателітах і республіках СРСР, зокрема у Росії та Україні, використовували як елемент пропагандистської кампанії, кінцева мета якої полягала у дискредитації уряду Аденауера[1772].
Кампанія, націлена проти Оберлендера, почалася навесні 1959 р. І, ймовірно, вона була інспірована Еріхом Кохом, який під час судового процесу у Варшаві (в березні 1959р.) заявив: «Я абсолютно не розумію, чому стою тут, через 14 років після війни, перед цим судом, коли мій колишній начальник, обер-президент NSDAP Східної Пруссії, гауптштурмфюрер СА Теодор Оберлендер є сьогодні міністром у Бонні!»[1773].
У наступні місяці Оберлендер став об’єктом ненависті й осуду, а також мішенню комуністичних «антифашистських» акцій, які здійснювали кілька політиків у радянських республіках та їхніх сателітах. У липні 1959р. одним із перших у кампанії проти цього міністра і офіцера батальйону «Нахтігаль» виступив Владислав Гомулка, лідер Польської об’єднаної робітничої партії (PZPR), заявивши, що Оберлендер причетний до вбивства польських професорів у Львові вночі з 3 на 4 липня 1941р.[1774] Згодом це звинувачення неодноразово згадувалося в радянських пропагандистських матеріалах. У наступні місяці польська газета ТгіЬипа ludu, угорська Nepszabadsag та інші газети надрукували матеріали, у яких на батальйон і Оберлендера поклали відповідальність за розстріл 12 тис. євреїв у Кам’янці-Подільському та 34 тис. євреїв у Бабиному Яру (насправді батальйон не був причетний до цих подій). Фактичні воєнні злочини батальйону, як-от розстріл євреїв, який вчинили у двох селах під час передислокації до Вінниці, у матеріалах цієї кампанії не згадувалися[1775].
31 липня 1959 р. «Асоціація переслідуваних нацистським режимом» (WN) подала позов до Федерального державного управління юстиції в Людвігсбурзі (ФРН), звинувачуючи Оберлендера і батальйон у вбивстві «310 тисяч поляків, євреїв і комуністів, що сталися в період між 30 червня 1941 і 20 листопада 1943 р.». WN (політична організація, заснована у ФРН 1947 р.) нерідко публікувала списки політиків, які співпрацювали з націонал-соціалістами або були причетними до дій, що їх компрометували. Батальйон «Нахтігаль» фігурував у звинуваченні як підрозділ, що скоїв низку воєнних злочинів, відповідальність за які покладалась на Оберлендера та інших німецьких офіцерів[1776]. 1960р. влада ФРН почала розслідування, але незабаром його припинила. Слідчі не знайшли ніяких доказів того, що Оберлендер або будь-які інші офіцери давали накази вбивати євреїв, але водночас вони не відкидали того, що українські солдати з батальйону брали участь у погромах і скоювали воєнні злочини[1777]. Відповідь на ці звинувачення Оберлендер надав на прес-конференції в Бонні 30 вересня 1959р. Зокрема, він заявив, що з 1 по 7 липня 1941р. він перебував у Львові і багато пересувався містом та його околицями, але він не бачив ніякого насильства або інших ексцесів, що, очевидно, було брехнею[1778].
Розслідування, яке вели у ФРН, призвело й до подальшого розвитку подій у НДР. Головним опонентом Оберлендера став Альберт Норден, професор Університету Гумбольдта і провідний член ЦК СЄПН (SED). На прес-конференції, яка відбулася 22 жовтня 1959 р. в Східному Берліні, Норден ознайомив журналістів з документами і заявив, що Оберлендера потрібно судити як «нацистського путчиста, що виступав проти Веймарської республіки, — одного з тих катів слов’янської інтелігенції та євреїв, хто найбільш відповідальний за підготовку Другої світової»[1779]. Показовий заочний процес над Оберлендером розпочався в НДР 20 квітня 1960р., на 71-шу річницю народження Адольфа Гітлера, і закінчився через дев’ять днів. Під час процесу часто лунало прізвище Бандери, якого називали лідером українських націоналістів, а Оберлендера — як людину, яка підтримувала терористичну і смертоносну діяльність бандерівців. Оберлендера звинувачували у тому, що він завербував молодих українців до батальйону «Нахтігаль», та віддавав накази про знищення сотень тисяч невинних людей[1780].
Оскільки Бандера був убитий під час кампанії проти Оберлендера, політики Східного блоку використали цей інцидент для підтримки теорії, що нібито саме Оберлендер, у співпраці з Геленом, убив лідера українських націоналістів, побоюючись, що Бандера може розкрити низку нових фактів, які скомпрометують міністра. Відразу після вбивства Бандери в газетах з’явилися карикатури з зображенням Бандери, Гелена й Оберлендера. Найвідоміша з них зображувала Оберлендера, який ридає біля труни Бандери. Напис під нею свідчив: «Він був добрим нацистом, але знав надто багато про мене»[1781].
На розслідування та судовий процес над Сташинським широкомасштабні дії пропагандистських апаратів не вплинули. Процес у справах про вбивство Ребета і Бандери відбувся з 8 по 15 жовтня 1962 р. у Федеральному суді м. Карлсруе. Вирок оголосили 19 жовтня. Під час судового розгляду Сташинський докладно пояснив, як він розпочав роботу в КДБ, як убив Ребета і Бандеру, як зустрів Інґе Поль, як з часом змінилося його ставлення до КДБ та до його власних злочинних дій. Психіатр Иоахим Раух підтвердив, що Сташинський правосильний відповідати за свої вчинки, а експерти засвідчили переконливість версії підсудного. Судді повірили Сташинському і його розповіді, у деяких частинах якої підсудний, можливо, згладив незручні моменти, щоб не звинувачувати себе ще більше[1782].
Адвокат Мір, діючи від імені Дарини Ребет, звернувся з проханням про пом’якшення вироку. Він підкреслив: пані Ребет не тримає зла на підсудного, а вважає, що відповідальність за вбивство Лева Ребета покладено на КПРС[1783]. Дарина Ребет виступила з аналогічною заявою[1784]. Наталя Бандера, яка взяла слово від імені своєї матері, наголосила: «Майже вся родина мого покійного батька і моєї матері загинула з рук ворогів». Вона розповіла про свої особисті страждання і страждання своєї родини, відзначивши, що що її батько «був глибоко віруючою людиною» і «загинув за Бога та незалежну вільну Україну — за свободу всього світу»[1785]. На прохання родини Бандери на суді виступив американський політик Чарльз Дж. Керстен. Він рекомендував судді притягнути до відповідальності радянський уряд, підкресливши, що так бажає Ярослава Бандера[1786]. Адвокат дружини Бандери Ярослав Падох, згадавши ім’я Бога, заявив, що «смерть Бандери і Ребета і цей грандіозний процес Верховного суду Німеччини… допоможуть українському народові і всім іншим волелюбним народам здобути перемогу в їхній затяжній боротьбі проти насильства»[1787].
Адвокат Сташинського, доктор Гельмут Зайдель, стверджував, що «підсудний не є виконавцем злочину, а є лише помічником злочинця», і що «він був лише інструментом КДБ»[1788]. Судця Генріх Яґуш погодився з цим поясненням. Він заявив, що «підсудний, хоча й здійснив акти вбивств власноруч, але в обох випадках [Ребета і Бандери] був не вбивцею, а лише інструментом, помічником». Суд узяв до уваги, що підсудний визнав свою провину і шкодує про скоєне, тому Сташинського засудили лише до 8 років позбавлення волі (в термін було враховано час, проведений у тюрмі)[1789].
