В середині 1970 року написав інший наклепницький документ у вигляді листа, що починається словами: «Кожне нормально організоване суспільство…», адресованого до Голови Спілки письменників України, Секретаря ЦК КП України та Голови Президії Верховної Ради УРСР, використавши при цьому вищезгаданий текст написаного ним документа «Франція — це я… Цей документ також був вміщений до нелегального так званого журналу «Український вісник» № 3 за 1970 рік. В цьому документі зводяться наклепницькі вигадки на національну політику КПРС. Робиться спроба захищати осіб, що займаються ворожою діяльністю, а вжиті до них заходи з боку органів Радянської влади розцінюються як «свавілля над людиною та її совістю».
В період після 1965 року написав документ наклепницького змісту у вигляді листа, якого адресував Президії Спілки письменник і в України, в копіях Секретареві ЦК КП України та редакції журналу «Всесвіт».
В цьому документі, виступаючи на захист засудженого за антирадянську діяльність Караванського С. Й. та інших осіб, Стус очорнює радянську дійсність, стверджує, що на Україні нібито переслідуються інтелігенція і науковці і що в нашій країні начебто відсутні демократичні свободи.
В 1967—1968 роках з цим документом ознайомив Селезненка Л., а в січні 1972 року машинописний текст його було вилучено під час обшуків у Світличної Н., що мешкає в м. Києві, та у Гулик С., що мешкає в м. Львові.
Цей наклепницький документ, потрапивши за кордон до ворожих видавництв українських буржуазних націоналістів, широко використовувався в пропагандистських заходах, спрямованих проти Радянського Союзу. В квітні 1969 року він був надрукований в журналі «Сучасність» в Мюнхені, в травні 1969 року у газеті «Українське слово» в Парижі, у травні 1969 року та грудні 1970 року в газеті «Шлях перемоги» в Мюнхені під тенденційними заголовками: «Боягузтво — друге наймення підлості» та «Літературу здано на поталу полторацьким».
В 1969 році написав листа на адресу редактора журналу «Вітчизна» та в копії до редакції газети «Літературна Україна» під заголовком «Місце в бою чи в розправі?», в якому з антирадянських позицій викладає наклепницькі твердження про те, що на Україні нібито наступив час «реакції», «нищаться тисячі талантів». В 1969 році ознайомив з ним Селезненка Л.
Цей документ також набув поширення і використовувався ворожими елементами на Україні та буржуазною пропагандою на Заході.
13 січні 1970 року він був надрукований в нелегальному т. з. журналі «Український вісник» № 1, який видавався ворожими елементами на Україні, а також у 1971 році був передрукований в Парижі.
У червні 1971 року лист Стуса «Місце в бою чи в розправі?» передавався зарубіжною радіостанцією «Свобода», а в серпні того ж року був надрукований в газеті «Шлях перемоги» в Мюнхені.
Крім того, текст цього ж документа Стуса в січні 1972 року було вилучено у Мешко О. Я., що мешкає в м. Києві.
В 1970 році упорядкував нелегальну збірку віршів під назвою «Зимові дерева», в яку вмістив свої твори, написані на протязі 1963—1970 років.
В збірку ввійшли вірші наклепницького змісту: «Не можу я без посмішки Івана…», «Звіром вити, горілку пити…», «Отак живу як мавпа..», «Даждь нам…», «Розмова», «Балухаті мистецтвознавці…», «Який це час?», «Йдуть три циганки…», «У Мар’їнці стоять кукурудзи…».
В цих віршах життя людей в Радянській Україні ним змальовується як «добровільний допр», в них наклепницьки твердиться також, що радянські люди начебто мають лише «право надриватися в ярмі», наша держава, за його твердженням, — це «вітчизна боягузів і убивць».
Тоді ж, в 1970 році, згадана нелегальна збірка віршів була передрукована на машинці і розповсюджена Стусом серед своїх знайомих та набула поширення за кордоном. Два примірники своєї збірки він передав Селезненкові Леоніду, по одному примірнику — Дзюбі Івану, Світличному Івану, що мешкають у м. Києві, та Калинець Ірині, що мешкає в м. Львові.
Один з примірників збірки «Зимові дерева», одержаних від Стуса, Селезненко в 1970 році передав громадянці Чехословаччини Коцуровій Ганні, який вона вивезла за кордон і передала Левицькому, що проживає в Англії. В тому ж 1970 році збірка була видана окремою книгою з передмовою автора. Вірш «Не можу я без посмішки Івана…» з цієї збірки окремо друкувався за кордоном в антирадянському націоналістичному журналі «Сучасність» № 12 за 1971 рік.
При обшуці у Стуса 12 січня 1972 року вилучено, зокрема, два написаних ним рукописних тексти вірша «У Мар’їнці стоять кукурудзи…», які входять до збірки «Зимові дерева».
В 1970 році Стус виготовив саморобну нелегальну збірку лід назвою «Веселий цвинтар», куди ввійшли, поруч з іншими, написані ним антирадянські та наклепницькі вірші: «Ось вам сонце…», «Колеса глухо стукотять…», «Рятуючись од сумнівів…», «Марко Безсмертний», «Їх було двоє…», «Напередодні свята…», «Сьогодні свято…», «В період розгорнутого…». В цих віршах робиться спроба довести читачеві зневічене уявлення про радянське соціалістичне суспільство, зводиться наклеп на заходи Комуністичної партії та Радянського уряду, пов’язані з святкуванням 100-річчя з дня народження засновника Радянської держави. СРСР порівнюється з концтабором, з ворожих позицій стверджується, що соціалізм в нашій країні нібито будується «на крові і кістках».
Після розмноження цієї збірки на своїй друкарській машинці він розповсюджував її, а також окремі вірші, що ввійшли до збірки, серед своїх знайомих. В 1970 році передав по одному примірнику збірки Світличному Івану і Шабатурі Стефанії. У тому ж році у себе вдома ознайомив Селезненка Леоніда і Калиниченка Івана з віршем «Колеса глухо стукотять…» із збірки «Веселий цвинтар», на прохання Калиниченка і Селезненка надав можливість їм переписати цей вірш у двох примірниках для власного користування.
Крім того, у себе на квартирі зберігав один примірник збірки «Веселий цвинтар», рукописний та машинописний тексти віршів «Колеса глухо стукотять…» і «Марко Безсмертний», які були вилучені у нього під час обшуку 12 січня 1972 року.
Приблизно в 1970—1971 роках написав дві ворожі статті під назвами «Феномен доби» і «Зникоме розцвітання».
В першій з них під виглядом «дослідження» творчості поета П. Г. Тичини нав’язує читачеві антирадянські, націоналістичні погляди і уявлення щодо оцінки творчості радянського українського поета. На прикладі творчості П. Г. Тичини робить спробу довести, що принцип партійності в радянській літературі — це негативне явище, «одержавнювання» і «спроневірений оптимізм».
Поряд з очорнюванням поета Стус робить висновки про те, що в минулому національна політика Комуністичної партії Радянського Союзу нібито була неправильною, що колективізація також була «невдалою мірою», а духовна культура народу в державі нібито «винищувалась небаченими в історії засобами».
В другій статті при «дослідженні» творчості В. Свідзінського Стус робить оцінку спадщини поета з буржуазних позицій і поряд з цим зводить наклепницькі вигадки на досягнення радянського народу в соціалістичному і культурному будівництві, порочить радянський державний і суспільний лад.
В 1971 році статтю «Феномен доби» розповсюдив, ознайомивши з нею Франко Зиновію, Світличного І., Селезненка Л., Тельнюка Станіслава, передав також один примірник Калинець Ірині, яка мешкає у Львові, і один примірник цієї статті був вилучений у Сверстюка Є. під час обшуку 12 січня 1972 року.
Чернетки і повний машинописний текст статті «Феномен доби» Стус зберігав у себе до вилучення під час обшуку 12 січня 1972 року.
Статтю «Зникоме розцвітання» наприкінці 1970-го чи на початку 1971 року передав для ознайомлення Селезненку Л., яка зберігалась у останнього до 12 січня 1972 року і була вилучена під час обшуку.
21 листопада 1971 року Стус написав листа до ЦК КП України та президії Спілки письменників України, що починається словами: «За статистичними підрахунками…», в якому наклепницьки змальовує становище в сучасній українській радянській літературі, стверджуючи, що в нашій країні по відношенню до молодих літераторів нібито проводиться «політика геноциду». Всіляко вихваляючи деяких «літераторів», які проявили свою ворожість до радянського суспільства (М. Холодного, І. Світличного, В. Мороза та інших), Стус робить наклепницький висновок про нібито існуючий «психологічний та адміністративний терор» і про те, що радянське правосуддя начебто стає «синонімом беззаконня».
У другій половині 1971 року при написанні цього листа ознайомив з його змістом Дзюбу Івана і Сверстюка Євгена. Після передрукування листа на своїй друкарській машинці один примірник його передав Світличному Івану, у якого він був вилучений в січні 1972 року.
Тоді ж згаданий наклепницький документ давав для ознайомлення Селезненку Л.
Три інших примірники цього документа були також вилучені під час обшуків в січні 1972 року у Світличної Надії, Дзюби Івана і Плюща Леоніда.
Рукописний текст згаданого листа Стус зберігав у себе до 12 січня 1972 року. Цей наклепницький документ, крім того, потрапив за кордон, про що 14 березня 1972 року було зроблено повідомлення. антирадянською радіостанцією «Свобода». (…)
В грудні 1971 року на пропозицію Чорновола дав згоду прийняти участь у діяльності так званого «Громадського комітету захисту Ніни Строкатової», заарештованої за антирадянську діяльність. Членами цього «комітету» була складена «заява» та довідка про особу Строкатової, в яких вміщуються наклепницькі твердження про нібито існуючі в СРСР безпідставні арешти і переслідування громадян, подаються неправдиві відомості про причини засудження чоловіка Строкатової — Караванського С. Й., стверджується, що сама Строкатова була заарештована нібито незаконно.
В період після 1965 року придбав у когось із своїх знайомих і зберігав до 12 січня 1972 року два примірники антирадянського документа І. Дзюби «інтернаціоналізм чи русифікація?» у вигляді машинописного тексту та фоторепродукції, який є пасквілем на радянську дійсність, національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР.
В 1968 чи 1969 році також придбав від когось із своїх знайомих і зберігав до січня 1972 року саморобну збірку віршів Холодного «Крик з могили», в якій у віршах «Собака», «Дядько має заводи і фабрики…» та багатьох інших автор з антирадянських позицій змальовує радянський лад, життя та побут нашого народу, зводить наклеп на політику КПРС і Радянського уряду.
В період після 1966 року придбав від когось із своїх знайомих і зберігав до січня 1972 року машинописний текст так званої «новели» Василя Захарченка під назвою «Дзвінок». Цей документ, що має антирадянське спрямування, вміщує в собі наклепи на радянську дійсність, на органи управління та державні установи, на життя радянських людей.
